Так писав Шевченко у передмові до своїх «Гайдамаків». Можна сперечатися на тему, чи потрібна взагалі передмова, чи не є вона розкриттям карт і чи надто цікаво читати думку іншої людини про книгу, яку сам іще не читав. Але традиція переднього слова має давню історію, і навіть в наші дні гарним тоном вважається, аби до свіжої книжки долучили бодай сторінку-півтори передмови. Щоб було «як у людей».

Час вносить корективи - академічні багатосторінкові передмови, писані сивочолими академіками наук та іншими тузами від літератури, лишилися в радянському минулому. В пострадянському теперішньому прозові твори взагалі часто-густо виходять у світ без передмови, обмежуючись анотацією на першій сторінці, або як варіант - кілька стислих відгуків від іменитих людей, які чомусь виносять на обкладинку. Щодо поетичних книг традиція все ще тримається. Проте у 2000-х, в середовищі однойменного поетичного покоління сталася цікава метаморфоза: якщо раніше передмови молодим поетам писали представники старшого покоління (такий собі «перегук поколінь»), то відтепер майстри слова зазначеної генерації почали писати передмови одне одному. Щоправда, з настанням 2010-х ця традиція починає давати крен в минуле - передмову до збірки Юлії Мусаковської «Маски» (2011) писала «старша» поетеса Наталка Білоцерківець. Однак поетичне покоління «нульових» вдовольнялося здебільшого передмовами своїх однолітків. І от що вийшло.

«Відтак цієї передмови Ти можеш зовсім не читати: запрошую одразу до насолоди від тексту!» - пише нинішній доцент Могилянки Сергій Яковенко в передмові до збірки «Коробка» (2000 р.) тодішнього студента Могилянки Олександра Коржа (який згодом перейменується на Олеся). «Звичайна передмова цій книзі не видається потрібною, оскільки доволі вичерпні пояснення її короткого та її довгого можна знайти в кінці - автор постарався» - так почала передмова харківська поетеса Ганна Яновська до книжки земляка Олега Коцарева («Коротке і довге», 2003 р.). Вже ці два уривочки дискредитують авторів - нащо вони закликають не читати власних передмов? І навіщо писати передмову, коли вона книжці не потрібна? Автор же старався! Які ще можуть бути сумніви щодо недоцільності цих передмов, коли вона визнана самими авторами?

«На зріст Софія Сітало висока, - так починає Олег Романенко передмову до збірки «і т.д.» (2006) вищезазначеної поетеси, - Колись я бачив живу модель, так от Сітало десь такого, модельного зросту. Справжній колір її волосся є загадкою - відтоді, коли я востаннє бачив її нефарбованою, минуло багацько років, і ця інформація стерлася з моєї пам´яті». Далі в передмові з претензійною назвою «Що це було? Мабуть, Сітало!» автор на півтори розвороти розповідає, що друзі називають поетесу «Сітала», аби можна було відмінювати її прізвище; що їй лестить, коли помічають її схожість з Мерліном Менсоном; що улюбленою її мелодією є програш з реклами «Calgon»; що Софія любить їсти крейду; і ще багато речей, без яких неможливо уявити літературний портрет поетеси. Для віршів у передмові місця не знайшлося - то й біс із ними. Було б зовсім добре, якби автор іще дописав, для чого це читачам - певне, не всі вони їздили в Коктебель на нараду творчої молоді, про яку теж згадано в передмові.

Богдан-Олег Горобчук написав в цілому нормальну передмову до цікавої збірки «Мареwwwо» (2008) поета-урбаніста Ярослава Гадзінського: є там і про вірші (треба ж!), і навіть з цитатами. Є спроби поетичного аналізу і навіть критика (а це вже геть нечувано в сучасній поетичній тусівці). Назва, щоправда, та іще - «Кислотні дощі в голові Яся Гадзінського», але це наразі неважливо. Однак автор все-таки не утримався від спокуси лишити в кінці згадку про себе улюбленого: «Так от, їду я в маршрутці, читаю ось цю збірку - тоді ще в рукописі - вже добряче вчитався, більше половини десь - аж ось на якійсь із зупинок за вимогою завалюються до транспорту декілька туристів - засмаглих і з рюкзаками, їхали, як виявилось - з open air фестивалю (значить «шарящі»). На вільне місце поряд зі мною підсідає дівчинка - білява і також дуже засмагла. Така собі комунікабельна хіпушка - адже одразу взялася розпитувати - що я читаю - Гадзінського Яся, лауреата «Смолоскипа», писатиму передмову - цікаво, а можна і мені почитати - (я даю, вона читає) - супер, знаєш, дуже цікаво! - авжеж, ми фігні різної видавати не будемо, і передмов на фігню я не писав би...». Ай да Горобчук! Ай да сукин син! Авжеж, сам себе не похвалиш - то хто ж похвалить? Думаю, після такої заяви початківці з рукописами мають ставати в чергу перед будинком Горобчука, аби випросити в нього передмову. Втім, сам автор зазначає, що розповів цю історію для «більш-менш притомного завершення передмови». Дякуємо.

Молодий поет Вано Крюґер довгий час інтригував своїми поезіями, аж поки восени 2010 року не побачила світ його збірка «Ніжна посмішка Берії». Назва  не бог вість яка (притому що я вважаю збірку талановитою), однак для солідності її оснастили аж двома передмовами і однією післямовою. Все цілком в дусі назви збірки - чого вартий заголовок «Вано Крюґер як дзеркало української революції». Під ним йде передмова Сашка Ушкалова, який, поговоривши про політику і лівацтво, наприкінці заявляє: «Що ще сказати, Вано? Я народився у 83-му і мало що знаю про Берію, не впевнений навіть, що відразу впізнаю його пику на фото - чи вже з ніжною посмішкою, чи з боксерською капою... Але одне можу сказати точно: коли мої діти раптом спитають: «Старий, а що то за один - Берія?», я не даватиму їм підручника з історії СРСР, я дам їм твою першу книгу, Крюґере! Звісна річ, якщо вони на той час вже будуть повнолітніми». Тут, як мовиться, без коментарів. Інші дві «мови», перед- і після-, належать перам Анатолія Дністрового (який зізнався, що писав післямову під час гри в преферанс) та особи, що підписалася Irokezz. В них також мало про вірші, багато про політику. Всі три «мови» ріднить те, що вони сповнені характеристик поета на кшталт: «фрік, юродствуючий во Христі», «змучений алкоголем, канабісом і кочівним фестивальним життям істеричний хлюпик», «поет трансформер» (саме так, без дефісу), або навіть «Постконцептуаліст, слемер, людина з борідкою та вусами Араміса, вічний спудей-могилянець, активний міфотворець і не менш активний розвінчувач міфів, жижекоподібний мічурінець, що плекає та щеплює кантіанський садизм і садистське кантознавство, натхненний співець, за власним визначенням, «некрокомунізму», ... учасник гарячих дискусій, який, мов вірус, проникає в голову опонента і говорить його голосом...». Все, антракт. Бо від таких слів мозок і справді скорчить ніжну посмішку, та так і застигне, як в анекдоті про хлопця в мотоциклетному шоломі.

Є, звичайно, й інший бік медалі. Це писання в дусі «задавлю інтелектом» з оперуванням специфічною лексикою, яка зрозуміла 3,5% мешканців земної кулі. Його втілила Маріанна Кіяновська в передмові до збірки Богдани Матіяш «Непроявлені знімки» (2005). Твір починається з назви. Передмова Кіяновської (майже три розвороти!) має назву «Світ(л)ом і т(і)лом, або Явлені слова не проявлених знімків». Одразу розумієш, що добра не жди. Пані Кіяновській чимось дуже не сподобалася книга (чи поетеса?), і вона задалася метою відлякувати потенційного читача. Як іще пояснити подібні пасажі: «Те, що в руці, те, до чого торкається рука, те, на що вона вказує, стають одночасно і ключем, і тропом: заміна цілого його частиною вписується у парадигму проявленої чуттєвості й непроявленого негативу. Це одна зі стратегій свободи, а тому особа «на тлі» не приховує своїх зв´язків із навколишнім»; «Саме око фіксує, як оприсутненням і проявленням (чого - тіла? світла? слова?) долається дистанція... (Іноді) цим досягається сакральність - слова-тіла-світла. А триєдиність проявлення (відчуження - жест - оприсутнення) породжує «вже» або «ще». І часом нелегко вгадати, що то - ще негатив темної постаті чи вже просвітленість світлої, homo ludens чи homo viator»; «Контекст контрасту - невипадковий. Одна з конотацій чорно-білого, цієї найуніверсальнішої гами, - конотація самотності-самості»; «Проте, може, тільки завдяки цій трансмутації тіла і тла приходить здогад (чи?..) про ще одне явлено-непроявлене Тло Слова-Тіла: теж негатив, відбиток тіла Христового на Плащаниці»; «Від «життєслова» лише крок до життєпису. І мені тепер (не так, як на початку) важко сказати, яка структура цієї недопроявленої знімками біографії - циклічна чи лінеарна»? Я належу до того типу книгогризів, який «так любить читати, що читає навіть номери сторінок». Саме тому я й дочитав до кінця цю передмову, найбільш притомна в якій остання фраза: «Не нарікати ж на дзеркало...». Бо читати таке неможливо в принципі. Це навіть не дзенські коани, тобто парадоксальні вислови, для розуміння яких треба зануритися в медитацію і зосередитись на їхній суті - бо перш ніж медитувати, доведеться лізти в термінологічний словник.

            Нарешті антологія «Дві тонни» (найкращої молодої поезії), що, за задумом упорядників, мала стати підсумком «двотисячницької» поезії, але чомусь вийшла в 2007 році, коли ще не скінчилася двотисячна епоха, теж має передмову. Упорядники Олег Романенко і Богдан-Олег Горобчук, які на власний розсуд вибрали найкращу поезію, в передмові досить стисло охарактеризували принцип відбору: «В антології подається реальна вага тіла кожного з представлених поетів. У сумі вона становить рівно 2000 кілограмів - дві тонни. Знаковим також є і наклад антології: коли упорядники порахували імовірний попит, з´ясувалося, що на сьогодні існує потреба десь у 2 тисячах примірників». Ось так. А ви кажете. Крім того, внаслідок добору поетів для антології, упорядники зробили унікальне відкриття: «Очевидно, що поети-чоловіки більше важать для сучукрліту, аніж поети-жінки, хоча й вага і перших і останніх має тенденції до варіативності: врешті - приходимо до результату, за яким один Сергій Осока важить стільки ж, скільки Олеся Мамчич і Катя Бабкіна разом узяті». Характерно, що післямову до антології писав представник «старшого» покоління Ростислав Семків, який, попри новаторський метод відбору поетів за їхньою вагою, напророчив більшості «двотонників» недовге перебування в літературі. От вам і «перегук поколінь».   

            Складається враження, що поезія нікому не потрібна, і читають її лише самі поети, і то ті, які належать до тусовки, де всі всіх знають, і тому можна писати передмови у вигляді записів у ЖЖ чи меседжів у соцмережах. Інакше подібні передмови виглядають п´ятим колесом у воза - вони не лише не зацікавлюють, а можуть навіть відбити бажання читати.

P.S. Скептиків, що захочуть спитати: «А скільки передмов написав ти?», змушений буду розчарувати - я передмов не пишу. Я їх читаю. Тому й хочу, щоб вони містили якісь цікаві чи корисні відомості, а не просто вміщалися «для краси».