Усі жінки — відьми. І це не лише назва популярного наприкінці 90-х і на початку 2000-х телесеріалу, але й неофіційне гасло міфології, казок, романтичної літератури, фентезі та, звісно ж, дитячої літератури. Авжеж у певному сенсі дискримінаційне — ну навіщо ж увиразнювати і без того сконстурйовану та роками плекану інакшість жінки демонічною природою? І авжеж у всьому цьому можна довго копирсатися, шукати коріння зла, архетипи, фобії, Фройда, сексизм, проблему Іншого тощо. Але сьогодні ми не будемо зривати масок, ламати стереотипи та намагатися з’ясувати, чому письменники та письменниці так полюбляють наділяти жіночих персонажок загадковою силою, магією та злими чарами. Ба більше, ми навіть не згадуватимемо про знамениту бабу Ягу, на страшних історіях про яку зростали як бабусі та дідусі, так і матусі, татусі, тітоньки, дядечки та навіть старші брати та сестри сучасних дітей. Сьогодні говоримо лише про сучасний дитліт, творці якого чомусь таки не втрималися і наділили своїх персонажок магічною силою. І, треба визнати, не дарма, бо їхні героїні від того вийшли ще цікавішими та самобутнішими, а історії — захопливішими та натхненнішими.

 

Міра Київська, Bookmal

 

 

Хто такі відьми і чому їх так бояться? Відповідь на це запитання може бути напрочуд простою. Відьми — вмістилище усього містичного, фантастичного, ірраціонального, незрозумілого, а тому й небезпечного для інших. Відьми володіють знаннями, які не доступні іншим, і, що найважче прийняти нам, звичайним людям, не поспішають ними ділитися — бо відьми на додачу ще й цілком самодостатні жінки, які не надто полюбляють проводити час у нудній людській компанії. А втім, знаходяться і з-поміж нас щасливці, з якими відьми зав’язують дружбу. Приміром, герої наймолодшої книжки з цієї добірки, близнюки Лея і Луїс Булкобранд. Одного дня вони разом із мамою та татком переїхали до старого будинку із млином — місця безкінечно нудного та нецікавого, якби не Петронелла. Петронелла, яка не просто стала їм старшою подругою, але й врятувала їхню родину від злиднів, сварок і підступних бізнесменів.

 

Петронелла — яблунева відьмочка, яка живе у яблуці та, крім того, що вміє чаклувати, знає секрет щасливого життя в мирі та гармонії з собою та з природою. Принаймні саме таке складається враження, коли читаєш про те, як вона проводить свій час. Ось вона чаює з другом, розповідаючи йому страшні історії, ось доглядає сад, ось вирушає на кількаденну вечірку, ось вирішує зробити ремонт і командує гномами, а тут готує сливовий лікер, бо немає нічого прекраснішого, ніж сидіти взимку на своїй канапі, читати якусь хорошу книжку та пити з келиха власноруч приготовлений сливовий лікер. Сильна, незалежна, самодостатня — саме такою постає перед читачами Петронелла. Такою ж її бачать і маленькі Лея та Луїс. Але от для того, щоби побачити бодай щось хороше у самих дітях, як і в решті людей, останнім доведеться докласти зусиль. Адже, якщо у більшості популярних фантастичних історіях сюжет засновується на тому, що відьми погані (і лише деякі з них — хороші), то у повістині Сабіни Штедінґ усе навспак. Бо це люди не вміють насолоджуватися життям. Це люди не вміють дбати про природу. Це люди лицемірять, обманюють і роблять одне одному боляче. На щастя, не всі люди однакові. І завдяки Леї та Луїсу Петронелла змогла переконатися в цьому та привнести у своє щасливе спокійне та гармонійне життя трохи хаосу, безладу та пригод.

 

 

Усі жінки відьми, але, як то кажуть, є одне «але». Відьми бувають різними. Одні використовують магію, щоби врятувати всіх, хто потребує порятунку, а інші… Інших звикли називати злими та лихими. Втім, і тут є одне важливе «але», бо не все так просто. По-перше, люди не завжди вміють розрізняти хороших відьом від поганих. По-друге, ну не буває такого, щоби у справді якісній сучасній дитячій літературі хтось був просто злим (бо якби у Тома Редла були люблячі батьки, то й про лорда Волдеморта ніхто ніколи не чув би, правда ж?). А роман Келлі Барнгілл «Дівчинка, яка випила місяць» таки належить до категорії якісних дитячих книжок. Не дарма ж її було нагороджено медаллю Ньюбері — адже, як стверджував у 2017 році голова журі премії Том Бартельмес, цей роман сповнений співчуття і надії, спонукає дітей бути свідомими своїх умінь і можливостей та спонукає їх ставити важливі питання про те, що об’єднує та що розділяє нас усіх.

 

Отже, про що ж ідеться у цій книжці? Сюжет, зізнатися дуже простий. Існує такий собі оточений ворожими лісами та небезпечними болотами, закритий від решти світу й оповитий густим туманом смутку Протекторат, яким заправляють старійшини. Щороку під керівництвом старійшин у Протектораті має відбуватися жертвопринесення — щоби кровожерлива лісова відьма, яку ніхто й ніколи насправді не бачив, не знищила місто, протекторатці мусять віддавати їй безвинне немовля. І хоча нікому не подобається ця жорстока традиція, ніхто не намагається повстати: ні проти відьми, ні проти старійшин. Крім того, ніхто не намагається дізнатися, що ж відбувається з немовлям у лісі,  і, як це часто буває у подібних закритих тоталітарних державах, не цікавиться тим, як живуть інші, не визирає з-за залізної завіси.

Знання — це сила, але це страшна сила, коли його накопичують та приховують.

 

Але читачі, на щастя, — не мешканці тоталітарного Протекторату, тож мають можливість не лише побачити справжній світ, але й дізнатися правду і про відьму, і про долю жертовних дітей, і про те, чому все так склалося у Протектораті. А допоможуть їм у цьому самі герої. Відьма, яка лікує, рятує та допомагає, милий і дещо дурненький дракончик, який ніяк не подорослішає, мудрий, схильний до поезії і старий як світ монстр, колись приречене на загибель дитя, що через одну прикру помилку отримало безмежну магію, і звичайний мешканець Протекторату, який наважився зробити спробу змінити жахливий світ навколо себе, — усі вони на сторінках книги Келлі Барнгілл не лише розважатимуть читачів пригодами, але й непомітно повчатимуть їх. Дорослішаючи, відкриваючи таємниці минулого, долаючи труднощі на своєму життєвому шляху, беручи відповідальність за свої ж рішення та вчинки й зіштовхуючись із неминучим, вони переконуватимуть читачів у тому, що від суму, як і від травм минулого, потрібно не тікати, а лікуватися, і що магія, як і будь-яке вміння та сила, наче ті сірники: в одних руках — життєдайний інструмент, в інших — небезпечна зброя, а у дитячих, звісно ж, зовсім не іграшка. І байдуже, що їхні діалоги будуть часом занадто патетичними, символічними та філософськими. Байдуже, що фінал буде занадто «казковим» і солодким. Байдуже, бо все це не зіпсує враження від прочитаного і не врятує від необхідності інтерпретувати, осмислювати, обмірковувати та шукати свої відповіді на поставлені авторкою запитання.

 

 

 

Як і в романі Келлі Барнгілл «Дівчинка, яка випила місяць», у казковій історії Дороти Тераковської «Дочка Чарівниць» опанування магічною силою тісно пов’язане із процесом дорослішання. Бо чари — то такий дар, з яким потрібно бути дуже обережними, інакше не обберешся клопоту. Та й однієї лише обдарованості тут замало. Потрібно вміти її використовувати та, що ще важливіше, знати та розуміти, коли та для чого це робити. Власне, саме такий магічний шлях дорослішання та навчання і лежить в основі роману польської письменниці. Шлях від Дитини до Дівчинки, від Дівчинки до Панянки, від Панянки до Дівчини, а від Дівчини до… Володарки Великого Королівства. Королівства, що колись було найгарнішим і найбагатшим краєм, що пролягав на південно-східних землях нашого світу, а нині лежить у руїнах, завойоване, загарбане та поневолене.

 

Пам’ять про славне минуле, біль і страждання колись щасливих мешканців Королівства, дар, який потребує вмілого використання, і відсутність бодай якогось уявлення про те, що буде далі, — усе це падає важким тягарем на ще слабкі плечі головної героїні. На додачу до всього вона не лише місії, але й імені свого не знає. Усе, що в неї є, — це підтримка Чарівниць-опікунок і віра народу, який чекає на порятунок, співаючи пророчі рядки Пісні Єдиної.

Хоча добре знати відповіді на більшість загадок і таємниць, які несе зі собою життя, бодай кілька має залишатись нерозгаданими — для добра самої людини, щоб вона не стала надто пихатою, гадаючи, що дивиться на все зверху і все знає. А також, щоб життя було принаднішим, бо воно без таємниць — як хліб без солі.

Оскільки процес навчання головної героїні сповнений загадок, таємниць і неоднозначностей, Дороті Тераковській вдається уникати дидактизму. Водночас, розповідаючи про вигаданий світ Великого Королівства, авторка торкається багатьох справді важливих і актуальних тем, зокрема пошани до природи, війни, прийняття інакшостей, прощення тощо. Ба навіть історія про переслідування чарівниць спонукає замислитися, адже дуже нагадує реальну історію, у якій підозрюваних у чарах жінок спалювали на вогнищах! Самі ж відьми, тобто чарівниці, постають у романі як втілення мудрості та доброти, адже вони не просто вміють чаклувати, але й захищають природу, розмовляють із зорями, розуміють мову дерев, тварин і птахів,  лікують і зцілюють хворих і навіть покращують погоду.

Разом із тим, що у романі «Дочка Чарівниць» заслуговує на особливу увагу, так це відсутність лавсторі, адже там, де читачі за звичкою чекатимуть на заборонене шекспірівське кохання, знайдуть просто дружбу. Та й самі стосунки між Чарівницями нагадують ідеальне сестринство, просякнуте взаємоповагою, розумінням, теплом і щирою любов’ю.

 

 

І знову бестселер про такий собі чарівний тоталітарний світ за залізною завісою, і знову приречені на смерть діти, і знову можливість переконатися в тому, що часом усе зовсім не так, як здається на перший погляд. У центрі цієї фантастичної історії — дівчинка на ім’я Морріґан Кроу, яку, попри те, що вона походить із заможної аристократичної родини, звинувачують в усіх можливих напастях, нещастях і гріхах: від зіпсованого врожаю до переломів і серцевих нападів. А все тому, що Морріґан Кроу значиться у Реєстрі Проклятих Дітей і навколо неї справді відбуваються дивні речі. Але, що найгірше — згідно з прокляттям, як і інші народжені у цей день діти, вона приречена на смерть опівночі в одинадцятий день народження. Але… Пам’ятаєте, як святкував свій одинадцятий день народження Гаррі Поттер? Так от. Як і маленькому Гаррі, у цей злостивий вечір Морріґан Кроу пощастило відкрити для себе цілий новий світ — дивовижний Невермур з чарівними створіннями, магією, пригодами та загадковим Товариством Обраних (ну майже Гоґвортська Школа Чарів і Чаклунства!). От тільки для того, щоби потрапити до цього товариства, Моріґан потрібно витримати чотири складні іспити та обійти сотні інших дітей-кандидатів, кожен із яких має надзвичайний дар. А в Морріґан жодного дару немає… Принаймні саме так вважає Морріґан, бо через відсутність бодай якоїсь підтримки, звикла сумніватися у собі та не вірити у власні сили. Але у Невермурі для неї почнеться нове життя — з дивіями, Павутинною лінією та, несподівано, Святим Миколаєм.

 

Загалом, втриматися від того, щоби не проводити паралелі між історією Джессіки Таунсенд та «поттеріаною» Джоан Роулінґ вельми складно. Є проклята дитина, яка ніяк не може збагнути хороша вона, чи погана, є викрадення-порятунок у день народження, є магія та чарівні створіння, є харизматичний наставник, є протиставлення щирих аристократів духу та пихатих аристократів статусу, і, певна річ, є й низка випробувань, що їх має пройти дитина. І хоча Морріґан не сирота, вона, як і Гаррі, ніколи не знала ні батьківської, ні материнської любові, не мала друзів і була м’яко кажучи аутсайдеркою усі одинадцять років свого життя. Отож, і не дивно, що, опинившись у чарівному Невермурі, дівчинка понад усе у світі мрії знайти родину, підтримку та друзів — відчути себе частинкою чогось великого та сильного. На щастя, саме це і є винагородою, що очікує на дев’ятьох переможців Випробувань до Товариства Дивообраних. От тільки для Морріґан випробування стануть ще важчими. Бо на заваді стане ще одна спільна для книги Джессіки Таунсенд і «поттеріани» деталь — протагоніст, одне лише ім’я якого навіває страх на всіх мешканців вільного та незалежного Невермур. Той, хто був людиною, але перетворився на монстра — Дивосміт. Той, з ким у бідолашної Морріґан кроу значно більше спільного, ніж хотілося б. Чому? Думаю, що тут ліпше обійтися без спойлерів і не заважати авторці дивувати уже спокушених книжками про магічні світи читачів.

«Невермур. Випробування Морріґан Кроу» — це лише перша книжка з серії, але вона вже встигла отримати купу винагород та очолити шортлісти у різноманітних списках бестселерів. І на те є причини, адже австралійській письменниці вдалося вигадати справді цікавий світ із цікавими героями.