За нею — не встигнути. Рухлива, активна, всюдисуща... Ось і на Форумі видавців у Львові Міла Іванцова зустрілася зі своїми читачами. На своїй  сторінці у «Фейсбуці» вона написала: «Вітаю всіх авторів (особливо дебютантів), видавців з іще одним Святом Книги, на якому охопити все просто нереально! Читайте українське!» Гасло — майже зі сторінок «Дня».

«МУСИЛА «ДОМОВЛЯТИСЯ» З РОМАНОМ»

— Ваша біографія говорить, що ви — жінка, котра «сама себе зробила»: викладання іноземних мов, операції з нерухомістю, дизайн інтер’єрів, малювання... Все це, щоб прийти до письменництва?

— Ні, просто на моєму не надто прямому шляху трапилося і письменництво теж. Правда, я не мріяла з дитинства бути письменником і взагалі не планувала ним бути, хоч і філолог за освітою. А ще я маю скриньку з купою дипломів і є шульгою, тому й сама не знаю, що ще мене зацікавить у цьому буремному житті.

—  Ви спілкуєтеся зі своїми творами? «Я пообіцяла роману, що я його допишу» — ваші слова...

— Частіше я спілкуюся з героями моїх творів (кожному автору відомо, що інколи вони починають жити своїм життям, порушуючи задуми автора), але такий випадок був, коли в процесі роботи над романом «Сердечна терапія» мене блискавично осінив задум роману «Гра в паралельне читання». І щоб його не змарнувати, я мусила «домовлятися» з тим романом, над яким тоді працювала, обіцяти йому, що допишу, але пізніше. Власне, так і зробила.

— Пересвідчилася, як добре ви контактуєте з аудиторією. Це досвід чи вдача, натура?

—  Я просто не боюся аудиторії. Я «злобний прєпод» зі стажем. Мене вже важко чимось злякати. Тим більше, що аудиторія приходить на презентації зазвичай дуже доброзичлива, а моє кредо — любити і своїх читачів, і героїв моїх творів. Мені нерідко казали, що з цих творчих зустрічей люди виходять ніби «підзаряджені»: це мене дуже тішить. У наші непрості часи зустріч із співзвучними людьми та обмін позитивними енергіями — дуже помічна штука, надихає іти вперед і разом робити щось корисне.

«ЦІ ЛЮДИ І ПОДІЇ ЦІЛКОМ РЕАЛЬНІ, НАВІТЬ ЯКЩО ПРИДУМАНІ»

— Відзнака «Золотий письменник» означає, що ваші книжки виходили масовими накладами. Чи позиціонуєте себе як авторку масової  літератури?

—  Цією відзнакою нагороджують українських авторів, чиї твори видано накладом понад сто тисяч примірників. Я її отримала у 2012 році. Наразі наклад моїх книжок перевищує 250 тисяч примірників. Це, мабуть, і є показником масовості в математичному сенсі цього слова, хоча нерідко термін «масліт» вважають синонімом літератури низькопробної. З цим я не згодна. Адже що більшу читацьку аудиторію має автор, то до більшої кількості голів та сердець може він донести свої думки, емоції, має ширшу можливість вплинути на них через свою творчість. Усвідомлення цього накладає додаткову відповідальність.

—  Багато хто зневажливо ставиться до так званих жіночих романів. Що це за жанр для вас особисто?

— Це для мене якась незбагненно-дивна класифікація-тавро, від якої соромливо відхрещуються авторки, щоб «не замурзатися» і не вважатися автором несерйозної спрощеної прози. Адже щойно ти написала роман, де головною героїнею є жінка — тидищ! Ти вже там — розміщена у відповідну клітинку таблиці-класифікатора. Хоч той роман прочитають десятки й сотні чоловіків, і йдеться там про серйозне, й закладено в ньому автором чимало психологічних конфліктів, історичних моментів та глибоких тем для роздумів, але ж...

Без сумніву, рівень серйозності і вагомості прозових творів є різним (і всі вони мають право на існування), але, думаю, має бути якась позагендерна їхня класифікація.

—  Називаєте себе «побутовим реалістом-романтиком». Розширте, прошу, визначення.

—  Я не пишу фентезі. Мої герої цілком подібні до тих, хто живе поруч із нами. Нерідко досить широко географічно та історично, але ці люди й події цілком реальні, навіть якщо придумані. Я реаліст, але попри все я оптиміст. Оптиміст-романтик, який цінує нормальні речі — людські стосунки, людську гідність, уміння змінити своє життя, здатність подати руку підтримки, бачить і любить своє рідне місто (всі мої романи про Київ, хоч і не тільки про нього), природу, творчість і всяке таке побутово-сентиментальне. Адже кожен наш день складається з дрібничок, треба уміти це помічати і виділяти серед них ті, які радують.

«МОЄ КРЕДО — НЕ ДЕПРЕСУВАТИ ЧИТАЧА»

— Чи маєте табу в творчості?

— Я не продукую депресивної прози, навіть коли пишу про серйозне і важке. Моє кредо — не депресувати читача (хоч я його й не лоскочу). Прагну, щоби після прочитання мого роману людина у своєму емоційному стані піднялася на сходинку вище, а не навпаки. Письменник — це дуже відповідальна місія.

— З російськомовної письменниці ви перетворили себе на україномовну. Як збагачуєте словниковий запас? Чи задовольняє мовне середовище?

— Я почала писати пізно і несподівано для себе (вірші, потім оповідання). Таким був мій літературний старт, хоча я зовсім ще не вважала себе письменницею. Але пізніше всі мої сім романів і багато оповідань уже написані українською. Оскільки я навчалася і в школі з російською мовою викладання, і на російському філфаці, та й жити доводилося за межами України, то писати українською «літературу» мені спочатку здавалося надто самонадіяною ідеєю. Але коли зважилася, то мусила підтягувати свою українську — читати, вчитися, прислухатися, перепитувати у фахівців, придивлятись уважно до редакторських правок. Зрозуміла, що вдосконалити знання рідної мови не важче, ніж було вивчити з нуля французьку, яку за дипломом я маю право викладати.

Україномовним київське середовище можна назвати досить умовно, хоча ситуація змінюється. Але у моєму колі спілкування у «Фейсбуці» 90 відсотків україномовних людей:  письменники, актори, журналісти, бібліотекарі, друзі з західних регіонів. Та й читачі, навіть у побуті російськомовні, звертаються до мене українською. Дуже багато читаю українською, а в машині слухаю українські аудіокниги. Переглядаючи мої перші твори українською, уже бачу, що б я сьогодні виправила. Отож, певний прогрес є.

— Три речі, від яких відмовилися останнім часом і чому?

—  Майже не дивлюся телевізор, шкода витрачати час на рекламу і безкінечні серіали. Не п’ю каву з автоматів бігцем: вирішила, що, по-перше, це не кава, а по-друге, то сумнівне задоволення — пити її стоячи в якомусь вестибюлі, при дверях супермаркету або на бігу. Перестала витрачати сили на «навертання до оптимізму» тих, чиє кредо і задоволення — колупати свої рани чи вишукувати в навколишньому житті негатив. Кожен має право обирати те, що йому ближче. Хоча, нерідко чую від них: «Е-е-е, тобі добре, ти змогла...». Так. Мені добре. Хоч і нелегко.

—  Що для вас найбільша насолода?

—  Спілкування з людьми, особливо із співзвучними. Різні перемоги моїх близьких і знайомих, коли їхня праця отримує визнання. Творчість: живопис, різноманітне рукоділля, творчість літературна. Мої квіти на дачі.

ДОВІДКА «Дня»

Міла ІВАНЦОВА — українська письменниця, перекладач, журналіст і педагог. 2009, 2010, 2011 роки — Літературний конкурс «Коронація слова» — номінація «Романи», спеціальна відзнака «Вибір видавців» (романи «Родовий відмінок», «Вітражі», «Ключі від ліфта»). 2009, 2010 роки — короткий список конкурсу «Книга року Бі-Бі-Сі» (романи «Родовий відмінок», «Вітражі»). 2012 рік — Літературний конкурс «Коронація слова» — третя премія в номінації «Романи» (роман «Гра в паралельне читання»). Переклала роман сучасної французької авторки Дельфін де Віган «Підземні години» (2012). Є організатором масштабного соціального благодійного проекту «100 книжок для сільської бібліотеки» (2012) і учасником Революції Гідності (Бібліотека Майдану).

Людмила ТАРАН