Рік минає у тривожній атмосфері. Коли я пишу ці рядки, тривають сильні бої на Світлодарській дузі, з фронту везуть поранених, полеглих і суперечливі новини. Втім, більшу частину 2016-го країна (не вся, звісно, та великою мірою) намагалася прожити, ніби війни в нас майже немає. Це відбилось і на літературі. Порівняно, наприклад, із попереднім роком, відчутно менше тепер пролунали книжки про війну.

СТОРІНКИ З ФРОНТУ

Але вони були. Осмислення, рефлексії, обігрування (хай останнє слово не прозвучить цинічно в такому контексті, йдеться про гру, що зовсім не обов’язково є забавкою) подій і атмосфери нинішньої війни тривають. Продовжив свою «атошну» серію Євген Положій — і випустив нову книжку «5 секунд, 5 днів» (у видавництві «Нора-Друк»). Як на мене, порівняно з його ж «Іловайськом», це новий, значно кращий художній рівень. Хоча в плані сюжету — приблизно той самий «екшн»: історії про те, як різні герої потрапили на війну, та їхні страшні пригоди на виході з ворожого оточення. Зберігся й принцип опертя на реальні події, розмови із бійцями. Цікаво, напевно, буде познайомитися читачам «Дня» з книжкою Валерії Бурлакової «Життя P.S.» (видавництво «Темпора). Хоча це вже не художня література, а, радше, бойовий щоденник. Щоденник непересічної особи — колишньої журналістки, яка пішла на фронт і стала гранатометницею.

Інша, трохи несподівана книжка на цю тему — збірка есеїв військового капелана Андрія Зелінського «Соняхи. Духовність на час війни» («Видавництво Старого Лева»). Головне її питання: як зберегти на війні і присутність духу, і людяність, як лишитися людиною, як витримати.

Продовжили з’являтися книжки поезії, більшою чи меншою мірою присвяченої війні. У першу чергу тут треба згадати «Блокпост» Бориса Гуменюка (видавництво «Академія»), «Тамплієрів» Сергія Жадана та «Глибину різкості» Ірини Цілик (обидві — видавництво «Книги — ХХІ»). Усі ці вірші передусім заряджені потужною емоційністю, з вельми широкою амплітудою: від сумної філософської іронії до пристрасного співчуття.

АНАЛІЗУЮЧИ МИНУЛЕ І СУЧАСНІСТЬ

Війна не відбувається у вакуумі та не з’являється із нізвідки. Обміркувати супутні обставини в історії та сучасності в 2016 році українському читачу допомагали різні есеїстичні та мемуарні книжки. Наприклад, мемуари гетьмана Павла Скоропадського (видавництво «Наш Формат»), про які вже писав «День». Історія невдалої спроби побудови «серединного», «центристського» державного організму в дні, коли на коні були радикали, історія чергової невдалої спроби знайти союзників — «хороших росіян», історія провалу концепції державотворення без урахування болючих питань ідентичності — все це надактуально і сьогодні.

Не можна в цьому контексті не сказати й про книжку, видану цьогоріч «Днем»      — збірку «Сестра моя, Софія...». Адже в есеях, які її складають, ми теж знайдемо масу повчального матеріалу. Що взагалі знаємо про історичну долю Болгарії, про її вузли тожсамості та больові точки? Майже нічого. А між тим, у наших країн є цікаві моменти для порівнянь, є складна, багата історія відносин — початки її губляться у віках і зовсім не обмежуються квазіімперськими проектами Святослава, а найновіші виклики пов’язують, приміром, із результатами нещодавніх болгарських президентських виборів або  — ширше — з традиційними балканськими сентиментами до Росії. Тож поміркувати є над чим і почитати є про що.

«І знов я влізаю в танк» (видавництво «Комора») — книжка есеїв Оксани Забужко різних років. Об’єднаних темою гібридної війни, яку розпочала проти України Росія далеко не навесні 2014 року. Забужко демонструє, прагне дослідити прояви цієї агресії в різні часи та в різних сферах: у культурі, у «чорному піарі» для України на міжнародній арені, в інформаційному просторі, в концепціях «поділеної країни», в зв’язках корумпованих режимів. Загальна драматична картина, що постає з цих фрагментів, звісно, в якихось частинах може бути дискусійною, але в цілому вона формує дуже корисну річ: той запас настороженості до агресора, в межах якого не шкода й «перебдіти».

Сучасній інформаційній війні проти України присвячено й, скажімо, книжку молодого політолога Миколи Давидюка «Як працює путінська пропаганда» (видавництво «Смолоскип»). Автор присвятив її збиранню важливих і характерних фактів зі сфери активності кремлівської пропаганди. Тут — і деякі методи роботи знаменитих російських політичних шоу, і телебачення взагалі, й інтернет-кампаній. І концептуальні засади такої діяльності. І приклади успішної протидії росіянам у цій галузі. Книжка, важлива саме для усвідомлення сучасного стану інформаційного складника гібридної війни.

РІК АНТОЛОГІЙ

2016-й став справжнім роком антологій. Саме в антологійному жанрі побачили світ кілька цікавих книжкових проектів. По-перше, це така масштабна річ, як антологія «Українська поезія ХХ століття», що її уклав Іван Малкович, а видала «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». «Від Тичини до Лишеги» — каже про неї упорядник, і справді, в цій книжці зібрано надзвичайно багато ключових віршів українського ХХ століття. Важливо, що представлено різні естетичні напрямки, різні регіональні школи, різні періоди. Є в ній і високий модернізм, і особлива шістдесятницька поезія, і авангард, і патріотична лірика, і неокласики, і герметизм другої половини століття. Тяжко уявити серйозну книжкову полицю без такого видання.

Інша знакова антологія має назву «Антологія української літературно-критичної думки першої половини ХХ століття» (видавництво «Смолоскип»). Упорядниця — професорка Віра Агеєва. Книжка величезних розмірів має чимало критичних статей дуже різних авторів — від Лесі Українки до Миколи Зерова, — присвячених чи не найбурхливішому періоду в історії нашої літератури.

І ще один яскравий проект — «Антологія молодої поезії США», знову від видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Упорядник Тарас Малкович пропонує своє бачення того, чим дихає і куди рухається сьогоднішня американська поезія. Знайомить із авторами, що їх можна, за аналогією з українськими традиційними «поколіннєвими» класифікаціями, назвати «двотисячниками» та «двітисячідесятниками».

ПРИВАТНА ІСТОРІЯ

Активно продовжилася тенденція поширення в українських книжках різних жанрів мотиву історичної пам’яті та індивідуального виміру історії. Досить сказати, що з фіналістів цьогорічної премії «Книга року ВВС» віддали данину тренду відразу кілька авторів. І переможниця Таня Малярчук із книжкою «Забуття» («Видавництво Старого Лева»), присвяченою як індивідуальному виміру портрета політика й філософа В’ячеслава Липинського, так і взагалі пошукам особистої історії, намаганням порятувати її з черева «синього кита забуття». І Мирослав Лаюк із романом «Баборня» (те саме видавництво), де історичне тло хай і не домінує над іншими речами, проте грає дуже вагому роль у житті сільської вчительки. І Брати Капранови та їхня «Забудь-річка» (видавництво «Нора-Друк»), де історія родини набуває вже справді епічного резонансу з цілою добою в історії України.

У цьому ж ряді стоїть перекладне видання — книжка львів’янки та польської письменниці Жанни Слоньовської «Дім з вітражем» («Видавництво Старого Лева»). Такий собі портрет нетипової, нестереотипної львівської родини (нетипової бодай уже тим, що етнічно польської та російськомовної) на тлі маловідомих для загальноукраїнського читача подій у Львові кінця вісімдесятих, дев’яностих і початку двотисячних років. Або вже суто український роман «Вертеп» Олени Захарченко (видавництво «Нора-Друк»), де в трохи містичній і «казкуватій» манері відображено драматичні події Революції Гідності, у різних вимірах, зокрема й у вимірі індивідуальної буденності.

Хочеться згадати також книжку Мар’яни Ліщинської «Бузькові вогники» (видавництво «Круговерть»), яка є спогадом лікарки з міста Трускавець про дитинство і юність у п’ятдесяті, шістдесяті та сімдесяті роки. Не про масштабні історичні події, а про локальні речі, про атмосферу начебто пересічних днів, про те, що не входить до підручників, але теж формує дух часу.

МАЙБУТНЄ: АБСУРДНІ РОБОТИ І СТРАШНІ ДИКТАТУРИ

Інша цікава тенденція — розповсюдження в українській літературі антиутопій. Давно в цьому жанрі працює Ярослав Мельник. Його книжка «Маша, або Постфашизм» («Видавництво Старого Лева») теж була серед претендентів на «Книгу року ВВС». Події в ній відбуваються в далекому четвертому тисячолітті, в його диктатурі. Але якщо це, скажімо так, «традиційна» антиутопія, то ось Олег Шинкаренко в романі «Перші українські роботи» (видавництво «Люта справа») згущує всі можливі абсурдні та сюрреалістичні барви, щоб зобразити кіберпанкове майбутнє, де роботи постають смішними коханцями людей, а також воюють у зоні АТО. Книжка Марії Косян «Коли у місті N. дощі» (видавництво «Поліграфсервіс») більш зосереджена на концептуальних основах побудови можливих майбутніх суспільств, і варіантів виходить багатенько, від кастової системи до химерних календарних культів.

ОСТРІВ ЕСТЕТСТВА

А що поезія? Про неї вже трохи згадувалось у зв’язку з антологіями та військовою тематикою. Якщо ж спробувати поглянути на цю сферу загальніше, виникають наступні враження. Значна частина української поезії продовжує рухатись у бік герметичний і метафізичний. До прикладу, цьогоріч в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ЗІ» вийшла книжка вибраного класика сучасної поезії Василя Герасим’юка «ANNO АФИНИ». Подібними тенденціями, хоч і в естетиці вже іншого покоління, позначено й книжки молодших і наймолодших авторів — «Lichtung» Елли Євтушенко (видавництво «Крок»), «Лихотомія» Ігоря Астапенка (видавництво «Самміт-Книга»), «Лялечки» Оксани Куценко («Видавництво Старого Лева»), «Листи на північ» Арсенія Тарасова («Смолоскип»). Прозорішими, більш ліричними та психологічними виглядають, наприклад, поезії зі збірки Вікторії Дикобраз «Необхідне підкреслити» («Смолоскип»), або з книжки «Світла і тіні» Світлани Дідух-Романенко («Самміт-книга»). Так формується своєрідна умовна опозиція «метафора — психологія».

Помітними поетичними подіями стали перекладні книжки по-своєму експериментальних зарубіжних поетів — Велвла Черніна, Райнера Кунце, Рафала Воячека, Івана Верніша. Вийшов і двотомник нашого живого класика Івана Драча. Книжка показує всю його карколомну творчу еволюцію, від вибагливого сонячного «постфутуризму» до сентиментальної та ігрової публіцистики.

Якщо брати широко, саме в поезії у сьогоднішній українській літературі найбільше концентрується естетство й пошук небуденних тем та непересічних способів письма.

Та головне — 2016 року тривало активне «книжкове волонтерство». Можна навіть не намагатися перелічувати всі ініціативи — ось лише днями мені довелося передавати книжки через Радіо Свободу на Луганщину, для відновлюваної обласної бібліотеки. До речі, в бібліотеках відбувалося все більше літературних та книжкових заходів. І це правильно, бібліотечна інфраструктура, серед іншого, саме для цього й створена. Відкривалися нові книгарні. Що створює умови для культурної тяглості, для культурного розвитку — тобто для того, над чим у нашій країні варто активно працювати, у що варто вкладати сили.+

Олег Коцарев