Тетяна Белімова, Андрій Процайло. Яйце-райце, або Мільйон на мрію. – К.: Брайт Стар Паблішинг, 2016 

Якщо вже читати сьогодні, кажуть, нудно, то ось вам роман-шоу, роман-турнир, роман-розвага, який не має аналогів у вітчизняній літературі. Ну, а із зарубіжних на думку одразу спадають «Голодні ігри» Сюзанни Коллінз, хіба що без жорстоких ігор на виживання. Натомість в основі цього авантюрного роману роману, створеного дуетом авторів - масштабний всеукраїнський проект гри: цікавої, захопливої, веселої.

Оскільки ж мова про гонитву за коштовним каменем, що здатен змінювати людські долі, і який сам може стати сюжетом не гірше класичним «Мисливцями за діамантами» Луї Бусенара чи новомодними «39 ключами» Карколомні пригоди, соціальна сатира, комунальний гротеск з історією столичного скоробагатька, мудрого дядька-безхатька та багатьох іншим екзотичних героїв та персонажів.

Усе це ігрове дійство обрамлене, тим не менш, «застережними» назвами розділів, що вкладаються у своєрідний лексикон народної мудрості в умовах відвертого капіталізму в одні руки. «Від багача не жди калача», «Добре вкрасти, як є до чого прикласти», «Із брехні податок не беруть».

Фінал роману-гри, як завжди, незавидний, але цього й слід було чекати. «До Києва причалапала осінь, - повідомляють автори. - Підкралася непомітно, по-зрадливому накинувши на літо мокре рядно дощів упереміж зі злим, мов пес, що зірвався з ланцюга, вітром. Дніпро ревів, стогнав, мучився, спокутував, певно, свої гріхи. Ресторан «Яйце-райце» за одну ніч розлетівся на друзки й понісся у Чорне море».

Світлана Єременко. Терикони під літаком. – К.: Український пріоритет, 2016

У своїй дебютній збірці оповідань, яка нещодавно отримала першу премію на конкурсі «Літературні відкриття року», авторка не хапається за гарячі «революційні» теми, свідками яких усі ми були, а осмислює те, з чого ця сама революція постала. Зокрема на прикладі життя столичної журналістки в Донецьку, перших страйків шахтарів, приїзду Івана Драча, ще голови Народного Руху України та інших вікопомних подій.

Звісно, це довоєнний час, адже про воєнний зараз пишуть доволі багато, натомість яким саме чином дійшло до теперішнього стану в шахтарському краю – про це ми мало що знаємо. «Містечками сновигали п’яниці, вульґарно нафарбовані дівчата-підлітки; рано постарілі жінки тягли якісь сумки або продавали край дороги різний провіант, - описує героїня своє життя. - Скрізь відчувалося запустіння; вікна деяких квартир були ви­биті або закладені фанерою - будинки нагадували пустки».

Хай там як, самими лише відмінностями у «національних особливостях» характеру ситуація на Донбасі не пояснюється, і окрема раса з донеччан не робиться. Насправді у цих оповіданнях, немов літаки над териконами, мчать такі самі роки життя і вирують такі самі пристрасті, що й всюди. Усі вони, на жаль, будуть цікаві сьогодні насамперед через те, що відбувалися вони колись - в зоні теперішньої АТО. Але цього вже досить, щоб мету було досягнуто.

Сергій Ухачевський. Легенди нескореної зими. – К.: Кальварія, 2016 

З часом тема Майдану в сучасній літературі знаходить все більш художнє втілення – від психологічного роману і ліричної повісті до соціального памфлету. Натомість  так гостро про цей час ще ніхто не писав. Безпосередні події в Києві, у наметах Майдану та поза ним, про героїв, персонажів, справжніх спонсорів Антимайдану і власників кабінетів на Банківській і в Кремлі.

Тобто без політиків, їх жорстокої критики, безжального опису їх намагань пробитися у вищі ешелони влади, коли весь низовий склад майданного люду кидався відстоювати цілісність України, наразі не обійшлося. А також – без імен, такси на послуги тітушок, розцінок  «Беркуту» та іншої «антиреволюційної» технології.

«— Чи бачиш, наша стратегія спрацювала: я підтримав Майдан, ти — антимайдан… час пожинати плоди, - каже один з антигероїв. - Ми йдемо у владу. А ми — сіль цієї землі і ми вирішуємо своєю волею долю цієї землі і цих Божих тварюк… Я говорив з одним… із Держдуми Росії. Скоро буде війна. І всі оці тварі Божі попруться на війну. Так що нам їх нічого боятися». Утім, і в самому романі, і в життя надалі все сталося зовсім не так, як хотілося, і ще раз зрозуміти причини цього буде зовсім не зайве.

Кирил Кобрін. Одинадцять празьких трупів. – Х.: Фабула, 2016

Детективні сюжети з радянського минулого знаходять героя цих оповідань навіть в Європі, куди він емігрував, влившись в ряди інтелектуального братства журналістів і письмаків. І навіть безтурботно живучи в місцевому чеському раю, де він заробляє на своє пиво з кнедликами в емігрантському барі - написанням некрологів і розбиранням єзуїтських архівів - наш герой все одно, немовби несамохіть, розкриває побутові, «літературні», ба навіть арт-злочини.

«Взагалі-то я байдужий до проявів соціальної несправедливості, але тут було щось інше, - зокрема пояснює він. – Мене вивела з рівноваги ця страшна симетрія, ця мерзенна конвертація грошей з педагогічної економіки у педофільську. І я знову вирушив на зустріч із міс Дедлі-Олдборн».

Таким самим чином, смерть ресторанного критика в стилі фільму «Сім гріхів», смерть маніяка на художній виставці, смерть архіваріуса на бібліотечному подвір’ї та дівчини в примірювальній кабінці описані з «європейським» психологізмом і холоднокровністю, але у той же час із суто «совковою» небайдужістю. Інтриги додає те, що це суто біографічна, «емігрантська» проза, її автор довгий час працював на РС «Свобода» в Празі, а нині, мешкаючи в Лондоні, редагує журнал «Неприкосновенный запас».

Джей Ашер. Тринадцять причин чому. – К.: КМ-БУКС, 2016 

У цій історії з американського життя дуже люблять числа, починаючи рахувати від самого початку трагедії, що сталася у невеличкому містечку з одним-єдиними відділенням пошти. Саме звідси героям належить розсилати повідомлення з пекла – а як інакше назвати ці записи дівчини, що вкоротила собі віку.

І на яких, звісно, згадуються всі причетні – опосередковано, випадково чи навмисно – до історії недовгого життя. Сім аудіокасет, які до пуття й послухати нема на чому. Одна спорожніла шкільна парта, за яку ніхто тепер не сяде. Тринадцять причин, які навряд чи пояснять чому всі тепер змушені пересилати запис один одному, ще й відвідувати місця в містечку, вказав на мапі, яку дівчина додала до касет перед тим, як наковтатися таблеток.

До чого тут наш герой? Отут вона вперше його побачила, отам вони вперше поцілувалися… Що ж тут такого, спитаєте? «Мій перший поцілунок був неймовірний. І того місяця, поки ми були разом, поцілунки теж були чудові, - лунає голос з потойбіччя. - Але потім ти почав всім хвалитися про мене». І вже зовсім по тому, додамо, у «живому» житті головного героя розпочався справжній кошмар…

Ігор Бондар-Терещенко