З Жаданом  ми днями випадково зустрілися в Києві біля метра «Площа Льва Толстого»: він був у місті проїздом з Мінська, де презентував видання «Ворошиловграда» білоруською.

Від нашого попереднього розлогого інтерв’ю минуло майже 11 років («Не розумію, для чого займатися справою, від якої тобі важко» — «День», 22.11.2005). Відтоді багато чого змінилося. Сам Сергій  розкрився як блискучий прозаїк і рок-артист: його виступи й записи з харківською групою «Собаки» — цілком самостійний та яскравий проект. Одне слово — питань накопичилося багато.

БІЛОРУСЬ

— Коли ми зустрілись, ти мав при собі примірник «Ворошиловграда» білоруською. Що це за видання, як відбувалась його презентація?

— Це свіжий переклад, що вийшов у Мінську, у видавництві Логвінова. Презентації були теплими, зрештою, як і завжди в Білорусі. Першого дня ми з видавцями та друзями-письменниками мали виступ в українському посольстві, наступного — власне, в книгарні Логвінова. Я загалом дуже люблю білоруське письменницьке середовище, воно страшенно нагадує наше. З ними приємно мати справу.

— Наскільки великим є читацьке коло сучасної української літератури в Білорусі, за твоїми спостереженнями? Чи є ця спільнота частиною потенційної опозиції Лукашенкові?

— Ну, мабуть, так: сумніваюся, що прихильники Лукашенка читають сучасну українську літературу. Тому, так чи інак, ці дві цільові аудиторії — читачі й опозиція — накладаються одна на одну. А наскільки ці аудиторії широкі — мені сказати важко. Я мав виступи лише у Мінську. Традиційно приходять людей двісті розумних відкритих слухачів, з якими цікаво спілкуватись. Чи мало це для Білорусі? Не думаю — двісті розумних людей і для України з її сорокамільйонним населенням немало.

— До речі, чи не свідчить  факт публікації таких текстів, як «Ворошиловград», що режим усе ж лишає певний простір для вільнодумства?

— Там загалом усе дуже дивно, думаю, краще про всі нюанси розпитати самих білоруських письменників, погляд збоку може виявитися поверховим. Там видаються книжки білоруською, білоруська офіційно звучить на вокзалі та в метрі, на соціальній рекламі тощо. Натомість самі письменники в приватних розмовах скаржаться на проблеми з «органами», та й живу білоруську в Мінську можна почути хіба що в оазах на кшталт книгарні Логвінова. Сильно нагадує УРСР, наскільки я її пам’ятаю. Що, звісно ж, не заважає тисячам громадян РБ зберігати свою мову й любити свою батьківщину. 

ГОЛОВНА КНИЖКА

— Ти займаєшся перекладами. З якою мовою найбільше любиш працювати як перекладач і чому?

— Я люблю працювати з певними поетами, з поезією загалом, мова в цьому випадку для мене не має аж такого особливого значення. Я ж не є «фаховим» перекладачем, перекладаю не на замовлення, а лише те, що хочу. Або так — лише те, чого мені бракує в українській поезії. Ось зараз перекладаю Тракля (Георг Тракль, 1887—1917 — видатний поет німецького літературного експресіонізму. — Д.Д.), просто так — для себе. Або О’Гару (Френк О’Гара, 1926—1966 — американський поет і арт-критик, засновник так званої Нью-йоркської школи поетів. — Д.Д.). Або Бенна (Ґоттфрід Бенн, 1886—1956 — один з найбільших німецьких поетів-експресіоністів. — Д.Д.). Бенн і Тракль ніби й писали однією мовою, німецькою, але насправді це дуже різні німецькі.

— Цитата з твого інтерв’ю 2005 року: «Мене успіх не цікавить... Насправді, поки що... Можливо, через п’ять-десять років, коли я впаду в маразм, то буду справді працювати на ринок, але поки що мені найбільше задоволення приносить формувати свою читацьку аудиторію в такий контактний спосіб». Скажи, чим є для тебе успіх зараз?

— Знаєш, для мене за 11 років у цьому сенсі мало що змінилось. На ринок я й далі не працюю. Точніше, я на нього, можливо, й працював би, якби він у нашій країні існував. Ми з моїм видавцем, Славою Померанцевим, навіть угоди на книжки не укладаємо — працюємо на довірі, який уже тут ринок.

А успіх — поняття загалом умовне. Успіх — це те, що обов’язково передує забуттю, розчаруванню та депресійним станам. Краще з такими речами взагалі не мати справи. 

— Ми тоді ще торкались питань формування  сучасної національної прози, стан якої був далеким від бажаного. Чи можна зараз сказати, що наша література нарешті напрацювала корпус текстів та імен, достатній для серйозної прозової школи?

— Про це можна було говорити і півтора сторіччя тому. Мені здається, добре укладену хрестоматію української літератури читатимуть з великим інтересом.

Але щодо останніх п’ятнадцяти років — ну, мабуть, це справді були роки поезії, а не прози. Нових «Непростих» за цей час не з’явилось. І нових «Рекреацій» із «Польовими дослідженнями» — теж. Хоча якісь цікаві романи публікуються. Просто на них попит значно вищий, аніж на поезію, тож і очікування, і реакція, і захват, і розчарування з приводу нових романів є куди напруженішими. Українська поезія, натомість, пишеться, друкується й перекладається. Це як погода, яка найменшою мірою залежить від метеорологів.

— Продовжуючи тему прози: чи можеш сказати, що «Ворошиловград» — твоя головна книжка?

— Ні. Але це дуже важлива для мене, безумовно. Моя головна книжка — це все те, що я пишу, починаючи з 92-го року. «Ворошиловград» у цьому разі — лише один з її розділів.

«СОБАКИ» Й МЕТОД

— Чи обов’язково літератору ставати рок-зіркою?

— Та ні — необов’язково. Єдиним обов’язком літератора є хіба що не красти метафори. Все інше — на власний розсуд. Я люблю рок-н-рол, мені приємно мати з ним тісні стосунки. І приємно, що від цього приємно ще комусь, крім мене.

— Це, звісно, дещо профанне запитання, але чи проект з «Собаками» суперечить тиші письменницького усамітнення?

— Ну, звісно — барабанна установка автоматично суперечить тиші. І усамітненню суперечить. А ось бажанню писати — не суперечить жодною мірою. Я звик працювати в автобусах, потягах і літаках. Навіть не пам’ятаю, яку книжку писав у тиші письменницького кабінету. Мені в кабінеті нецікаво — не вистачає провідниці з чаєм. 

— Загалом який твій метод роботи? Ані дня без рядка? Чи за натхненням? Наскільки для тебе актуальне правило «можеш не писати — не пиши»?

— Насправді десь так і є — ані дня без рядка. Але без примусу, ясна річ. Просто я люблю літературу, люблю писати. Здається, це називається графоманією.

ПОЛІТИКА

— «Платити податки западло», — сказав ти 11 років тому. А як зараз ти ставишся до цього моменту? Держава все ж таки змінилася...

— У цьому випадку я теж змінився, безперечно. В ситуації, коли країна воює, їй потрібно допомагати. Чи принаймні не шкодити.

Знаєш, якщо серйозно відповідати на це запитання — звісно, ми всі змінюємось разом з країною. Просто я би не говорив про ці зміни як про доконаний факт. Скоріше, як про процес, що відбувається тут і сьогодні, до того ж — процес незворотний. Хочеться вірити, що ми всі стаємо дорослішими й відповідальнішими. Подивимось, що з цього вийде.

— Як би ти окреслив свій політичний світогляд сьогодні? Ти все ще  можеш називати себе переконано лівим?

— Ну, в будь-якому разі, не правим. У мене немає партійного квитка, я є громадянином своєї країни і з великою повагою ставлюсь до своїх співгромадян. І мені страшенно не подобається, в яких умовах вони сьогодні живуть і працюють, наскільки беззахисними й вразливими вони є перед державою. Якого кольору в них при цьому волосся — мене не надто цікавить. 

— Чи може, загалом, український митець дозволити собі  сьогодні  аполітичність і, наприклад, займатися старим добрим мистецтвом заради мистецтва?

— Може, мабуть. Просто тоді в нього різко зникають підстави на щось скаржитись і нарікати.

ЛЮБОВ

— Я в жодному інтерв’ю не запитував про твоє хобі. Воно в тебе загалом є?

— Хобі? Ні, мабуть немає. Є багато речей, які я люблю. Скажімо, поезію чи музику. Відповідно, збираю книжки та вінілові платівки. Але називати хобі те, що любиш, — язик не повертається.+

Дмитро ДЕСЯТЕРИК