«Аеропорт» написав воєнний кореспондент американської газети Los Angeles Times Сергій Лойко по тому, як потрапив до зони буття/небуття, коли «після десяти місяців війни, попри численні перемир’я, Краснокам’янський аеропорт лишався тією самою зяючою воронкою смерті».

Написав сильну книжку, але Пулітцерівська премія — мрія усіх американських медійників — йому не світить. Такі там стандарти: репортер не може дозволити собі оціночних емоцій. Інакше — звільнення через непрофесійність, як в епізоді «Аеропорту», коли відмовляють у подовженні контракту колезі-персонажу, котрий публічно став на бік однієї сторони конфлікту (і то не в газеті, а у своєму блозі).

Отже С. Лойко написав роман (тому й аеропорт там названий Краснокам’янським), бо, як сказав у пізнішому інтерв’ю, «в документальному свідоцтві не можна виразити всю глибину трагедії, підлості, героїзму, ненависті, пристрасті, що притаманні цій війні». Крок убік від фахових приписів вельми показовий: коли вже авторитетний західний журналіст (має дві «репортажні» премії, одним ступенем нижчі за Пулітцерівку) не годен спокійно спостерігати за російською пропагандою, що сочиться з усіх світових шпарин, — мусіли б читати й піддані тому інфонаркотику. Тим більше що книжка вийшла у двох варіантах: російськомовний оригінал та український переклад.

Художній текст не дружить із політкоректністю. Тому тут знаходимо дивовижно точні епітети, яких годі шукати в серйозній пресі. Приміром, замість «ополченці ДНР» — «місцеві герої-гопники». Або про анексію Криму: «Дивні й ганебні, хоч як подивитися, кримські події... Росія виграла бліцкриґ у Криму без жодного пострілу... через неявку супротивника». І вже зовсім неможливе з вуст західного журналіста: «Що робити з «зайвими» й потенційно небезпечними людьми?». Йдеться не лише про Путіна, який експортує в Україну малокерованих кадировців та ряжених козачків, а і про Порошенка, котрий «поставив за мету позбутися всіх патріотів із добровольчих батальйонів».

Ця відверта цитата, щоправда, з іншого твору-номінанта: Євген Положій, «Іловайськ: розповіді про справжніх людей» (Х.: Фоліо). Але подібний вияв масової свідомості знайдемо у всіх воєнних творах. І справа тут не так у «поганому» Порошенку, як у проблемі, що в різні часи поставала перед чи не всіма державами. «Добровольці» Запорозької Січі були неабиякою проблемою Речі Посполитої, штурмові загони СА — для Гітлера, красногвардійці — для Сталіна. Один із серйозних аналітиків міжвоєнного українського націоналізму Зенон Пеленський попереджав провід: «Ми виходили автоматично зі заложення, що наша база це — молодь. Так не є... Чого хлопці хочуть?... Хочуть якоїсь вічної імма- і перманентних революцій... Визнають тільки потребу обсадження деструктивного сектора в нашій роботі, бажають революції для революції... Отож при розгляді справи хлопців тяжко залишитись оптимістом. Можна дарувати найгіршу навіть єресь, найбільш божевільну програму, якщо поза нею стоїть чин, праця або бодай добра воля до праці. Але бавитись вічною принципіялістикою, мати широчезні пляни, концепції, системи етики і моралі, стягати богів з фундаментів, для всього мати одну негативну рецепту, мовляв, все до дупи, і разом з тим не вміти одної нікчемної статті не то написати, але хоч би поданий матеріял зреферувати...» (див у кн. Олександр Зайцев. Український інтеґральний націоналізм. 1920—1930-ті роки. Нариси інтелектуальної історії. — К.: Критика, 2013).

Та Сергія Лойка переймає не так політична аналітика, як політична антропологія: хто ті хлопці-кіборги? «Вони, в принципі, діти, багато з них ніколи не подорослішають», — пише він те саме, що значили іще письменники «втраченого покоління», молоді ветерани Першої світової. «Вони займалися своєю улюбленою справою, тобто намагалися лишитися в живих і при цьому відправити на той світ якомога більше орків», — веде далі С.Лойко. Й тут варто згадати книжку «Добровольці. Арт-проект Андрія Котлярчука» (К.: Фонд сприяння розвитку мистецтв, 2015), де під фотографіями подано короткі зізнання воїнів, котрі можна звести до одного монологу: «Можливо, про це не треба казати, але чим ближче я під’їжджав до лінії фронту, тим швидше в мене покращувався настрій. Мені завжди здавалося, що я народжений для війни. На блокпосту я відчуваю себе, як вдома... На війні присутні ритм і ясність, а в бою — справжня гармонія. Шкірою відчуваю, що завдяки випадковій об’яві я нарешті опинився на своєму місці... Час від часу мені здається, що я відчуваю серце мого автомата. Я точно знаю, що ця штука не може бути мертвою, бо вона частина мого тіла, можливо, й розуму. Ми — як сіамські близнята. І я навіть у поганому сні не уявляю, що після перемоги нас розлучать... Іноді мене лякає відчуття, що я полюбив війну».

Зрозуміло, що в такому середовищі комунікаційним стрижнем є чорний гумор, котрий «тут за таблетку править, за таблетку-антидепресант», — свідчить уже письменниця-волонтер Галина Вдовиченко (Волонтери. Мобілізація добра. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2015). У Сергія Лойка є і про бійця, що «помер, рятуючи ногу мертвого танкіста», і про розвідників, які «скоро повернулися й доповіли по формі, що «ні х...я підозрілого не знайшли». Приблизно, як у Богдана Жолдака в «Украх» (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА), де ніби Зона Стругацьких-Тарковського прокинулася усіма своїми химерами: «Жора дивився в стереотрубу й мучився: —Чи не вуаєрист я?».

Наприкінці «Аеропорту» командир запитує фотографа в останній розмові: навіщо ти сюди поткнувся? «—Хочу дізнатися, чим усе закінчиться. —А хіба зараз не знаєш, що всіх уб’ють?». Читача від шоку рятує хіба те, що тут, на війні, «слова «останній» нема, тільки «крайній».

Костянтин Родик