Вони і тепер вигадують рими для свого роману з майбутнім. І чим далі в ліс, тим товстіші журналісти, які виходять із діброви їм на допомогу, - живописати нашу бойову славу і мирні будні самогубців

Автора першої книжки цього огляду цілком можна назвати нашим Сковородою. Не в сенсі сексуальних уподобань (адже видатний філософ, як відомо, мав нетрадиційну орієнтацію), а щодо його зв´язку зі світом. У тому числі, читацьким. "Світ ловив його, але не спіймав", - саме така думка виникає у запаленому від довгого очікування мозку, коли розглядаєш черговий подарунок метра цього самого світу, тобто збірку Юрія Андруховича "Тут похований Фантомас" (Брустурів: Дискурсус).

Відверто кажучи, уникає обіймів жанру наш культовий автор вже давно, і звичними романами своїх шанувальників не радує. З останніх його книжок пригадуються лише автобіографічна "Таємниця" з підзаголовком "замість роману", збірник статей з періодики "Диявол ховається в сирі" та інше прикладне краєзнавство на кшталт "Лексикону інтимних міст". Тепер ось у маловідомому, але такому, що вже зарекомендувало себе з найкращого "авторського" боку, видавництві вийшла чергова колекція текстів Андруховича.

Здавалося, до чого ці "називні" ігри з ретро? Мається на увазі "Тут похований Фантомас". Адже навіть "Хто підставив кролика Роджера", не кажучи про більш дрімучий "Де знаходиться нофелет?", звучали би більш архаїчно, тобто автентично, якщо вже мова про відверто "імперський" кітч. З іншого боку, нова книжка Андруховича – це збірка його щотижневих колонок на сайті "ТСН" каналу "1+1", з обов´язковим підзаголовком "вибрані ТСН-ки 2010-2014 рр." Ну, і назвати б так збірку – хіба не більш сучасно? "Теесенки", га? Вийшли ж нещодавно і "Діланески" Брайана Феррі, і "Гільямески" Террі Гільяма, і навіть "Дублінеска" Енріке Віла-Матаса.

Але дивна річ: будучи зібрані воєдино, ці сучасні оповіданнячка в черговий раз створюють картину авторського прощання з минулим - імперським, радянським, і навіть страшно сказати, суто особистим. Наприклад, з Літінститутом, якому присвячена "Московіада" Андруховича, і де вже тепер, в "теесенках", її персонаж на пропозицію закусити кониною відповідає "Росіяни братів не їдять!" Або з похміллям приказку, про яке автор почув, знову-таки, у першопрестольній: "Зранку сто грам – і весь день вільний". Або з радянським кіно під назвою "Істина у вині".

Та хоч би про що писав Андрухович, він все одно чудовим робом збивається на "імперську" тему, причому далеко не "австро-угорську", як у своїх романах. Навіть розповідаючи про Японію, обов´язково згадає косоротого російського гопника, що гукає "Це вам за Курили!", а на питання американців про страшні культи на Хелоуїн в Україні  відразу бовкає: "Культ особистості".

І знаєте, який резон у постійному тупцянні в тіні забутих імперських предків? "Що більше в Україні російської, то красивіше намагання говорити українською", - переконаний автор, з однаковим драйвом поминаючи і Фреді Мерк´юрі, і Міхаїла Круга зі Стасом Михайловим. І зовсім вже розійшовшись, видає крамольне, "українське", винесене навіть у назву книжки: "Леся Українка – Фантомаса жінка". Ну як після цього не ховатися в дрімучих літературних жанрах?

Автор наступної книжки улюбленому жанру не зраджує, адже "Чорний ліс" Андрія Кокотюхи (Х.: Клуб Сімейного Дозвілля) – це все той самий знайомий ретро-бойовик, дія якого цього разу відбувається на Волині в 1943 році. Воюють тут українці вже не тільки з москалями, але й з німцями, а також поляками. Відповідно, в битві на три фронти троїться й герой роману – колишній міліціонер, який застрелив товариша і заодно коханця дружини, а тепер зек і в майбутньому - радянський диверсант.

Крім історичного сюжету, в "Чорному лісі" нас чекає ненормативна лексика і постійні флешбеки головного героя в минуле – конструкція, що передбачає можливу екранізацію роману. Та й ситуація обрана автором досить делікатна для нашої славної історії. Спочатку, як уже було сказано, українські повстанці не надто дружать з польською самообороною, і червоних партизанів не бояться, оскільки у тих у лісах свої інтереси, та й місцеве населення їх не підтримує. 

З такої ідеологічної абракадабри в автора роману виходять чудові за своєю екзотичністю типажі, немов із водевільного "Весілля у Малинівці": "Наступної миті через тин у двір переліз чорноволосий та чорновусий чоловік, зовні подібний до тих, хто вісь нещодавно пройшов вулицею повз її хату. Темно-зелений френч німецького зразка, галіфе, солдатський ремінь із вибитим на латунній блясі тризубом, кашкет із гострим верхом, схожий на добре знайому місцевім жителям польську конфедератку. Смикнувши правимо плечем, скинувши пас автомата, перехопив рукою, метнувши стрімкий погляд на жінку, підключивши неголосно: - Сама?"

Але головне в такому "кінематографічному" впізнаванні – зручна форма для моделювання "історичної" дійсності. В якій, нагадаємо, змагають не тільки дві армії, але й два підпілля, що, дійсно, досить короткий час мало місце на Волині. Німець тут обов´язково Франц (добре, що не Фріц), полька – Ванда, а український повстанець – то Остап, то Андрій, словом, неважливо, оскільки "що, синку, допомогли тобі твої ляхи" не дає забути про відомі місця з героїчної класики. 

Як бачимо, традиція в романі бере своє, немов німецький каратель в селі, що вимагає "курку, млєко, яйка". І далі вже не важливо, що в цій веселій і страшній метушні не змішалися коні-люди у вигляді польсько-українських кентаврів-підпільників, які громлять білявих німецьких амазонок в нетрях рідного Чорного лісу, а досить жваві типажі, знайомі імена та міцні, як броня даного військово-патріотичного жанру, характери героїв.

Але якщо на забутих епізодах своєї історії ми від недавнього часу доволі часто спотикаємося об незручні для "європейського" менталітету деталі, то щодо повсякденності можна не турбуватися. Мертвим тілом і "ділом" на столі літературного вівісектора лежать наші будні, змушуючи ліпити на обкладинку книжки обов´язковий підзаголовок, мовляв, це про "те, повз що ми проходимо, не помічаючи", як у випадку із "13 оповіданнями" Руслана Горового (Х.: Віват). Тож не тільки за створену в цьому житті "Службу розшуку дітей" автору на тому світі потиснуть руку, як сам він мріє в анотації до збірки своїх оповідань, але й за увагу до "живого трупа" нинішнього життя-буття.

Чесно кажучи, щодо "мертвого" початку в цій одноманітній за своєю пронизливістю прозі це був не перебір. У Горового взагалі не буває не-крайніх ситуацій у повсякденному житті його героїв, і десятка оповідань зі збірки вистачить на цілу хрестоматію української літератури одразу трьох століть її існування. По-перше, класичний сюжет з кинутою героїнею, жахливий фінал якого змушує не звертати увагу навіть на благеньку еротику заспіву, коли "губи кавалера пахли цигарками й дешевим вином, пітніли руки й незграбно тисли її в долонях".

По-друге, не менш традиційний пасаж "за межу", коли в оповіданнях із не менш "жанровими" назвами на кшталт "Сусідів" прокидається глуха ненависть померлого села. Ну, і про третій поворот подій у "народній" творчості автора всі, напевно, вже здогадалися. Ні, це не "підманула-підвела" на міський манер і навіть не "підманули Галю" у сучасній фолк-обробці, коли героїня вішається або топиться. Ні, це коли "у Василя Семеновича знову народився негр", і самовбиватися доводиться герою.

Таким чином, сюжетна канва "10 оповідань" Горового закільцьовується в тугий вузол передбачуваних трагедій, в черговий раз переписаних з життєвої Біблії українського обивателя. І якщо у того ж Григора Тютюнника, чий похмурий стиль часом світиться крізь невмите небо цієї прози, "син приїхав", то тут, знову-таки, "брат помер". Ну, не йде до нас гора інакшого щастя, та й чи може бути інакше у цьому краю загублених надій? " - Що, Андрію, - голос Віктора тріщав, як поламаний репродуктор, - продрочили ми з тобою все, що могли..."

Утім, іноді виявляється, що це не зовсім так, і десь посередині "10 оповідань" вже не син і не брат, а онук героїчного в своїй непохитності діда вривається у жанровий туман автора-побутописця і розриває зачароване коло його всенародної туги. І несподівано воскресла душа куркуля радіє не закордонній допомозі, надісланій саме до дня його похорону, а можливості гордо від неї відмовитися. Ну, або погодитися, але як той, інший, з нечуваного в наших краях апокрифа, в якому вмираючий у лікарні дядько просив принести йому гранат. Звичайних, грузинських, а не те, про що всі подумали. Щоби, значить, наплювати в палаті "цим комунякам", нехай хоч раз у житті після нього прибирають. І щоби завжди так, а не лише у "10 оповіданнях", еге ж?

Ігор Бондар-Терещенко