Зовсім не обов’язково вішати такі таблички у публічних місцях, куди не бажано з’являтися у супроводі вищезгаданих. Достатньо, як це роблять у нас, в Україні, назвати громадським транспортом невеличкі, густо заставлені кріслами міні-автобуси, куди просто не влазить ані дитячий, ні інвалідний візки, та і пес більшого розміру не дуже має куди подітися. Особливо у дощ, коли невеличкі острівці асфальту зникають під товстим шаром болота, а розташовані у несподіваних місцях ями перетворюються на справжні пастки. І коли такий міні-автобус зупиняється недосяжно далеко за майже 15-сантиметрової висоти бордюром і на відстані однієї або і двох глибоких калюж.

Ясно, що навіть найспритнішій мамі не доскочити до дверей із візочком у руках. Я вже не кажу про натовп пасажирів на зупинці, який і без ускладнених погодних умов готовий відтіснити всіх неповносправних на маргінес. Хоча деякі мами (самотні татусі з дітьми у громадському транспорті - явище все ще не надто характерне для українських реалій) таки потрапляють у транспорт. Зайве згадувати, що вони мають сильні біцепси, стрункі довгі ноги, а деякі, особливо спортивні, навіть примудряються не знімати при цьому кількадесятисантиметрових шпильок. Щоразу, коли я бачу це досягнення, відчуваю спершу азарт (вдасться-не вдасться), далі гордість, а потім сум.

Шаноблива ізоляція

Не те щоби зовсім нічого не мінялося. За останні десять років на вулицях таки з’явилися великі автобуси, куди вже не складно сісти з дитячим чи інвалідним візком, не кажучи про домашніх тварин, з’явилися пеленальні столики і дитячі кріселка у деяких кнайпах, ігрові кімнати перестали бути сенсацією. Більше того, починають з’являтися навіть пропозиції проведення вільного часу для батьків із дітьми на вихідні. І пропозиції ці вже не обмежуються самими лише рекламними акціями виробників морозива, солодких напоїв чи шоколаду, а сягають нечуваного раніше креативу - мистецькі майстер-класи у музеях, на яких дітям справді цікаво, дитячі екскурсії, квести, виставки, на яких можна провести фізичні та хімічні досліди тощо. Ясна річ, усе вище перелічене стосується лише великих міст.

Але незмінним наразі залишається ставлення до материнства, трохи схоже на ставлення до каліцтва - святенницьке, на показ шанобливе, але безжально ізоляціоністське.

- Мамо, а чому у них стільки інвалідів? - часто питав мене у дитинстві мій син, коли опинявся зі мною за кордоном.

- У них не більше інвалідів, ніж у нас, - відповідала я. - Просто наші сидять вдома і не мають змоги пересуватися містом, бо для цього їм потрібні рівні дороги, пандуси і спеціально обладнаний транспорт.

Але справа, ясна річ, не лише у цьому. Найбільшою проблемою є призвичаєність до того, що матері з дітьми, літні люди, інваліди і домашні тварини мають сидіти вдома, ну або час від часу виходити на прогулянку до найближчої пісочниці. Діти на "дорослій" виставі у театрі, на концерті у філармонії чи опері, на відкритті художньої виставки, на "дорослій" літературній презентації і навіть на рок-фестивалі досі сприймаються, як виняток із правил, і викликають реакції від співчутливих: "У вас що, бабці немає?" до відверто агресивних: "Ви би ще пса з собою привели!"

Встигнути все

Досі сприймається, як щось само собою зрозуміле, що жінка, народивши дітей, зосереджується лише на цьому і на обслуговуванні чоловіка. А якщо жінка не обмежується лише цим, то повинна якось встигати все. Причому здебільшого сама. Ну максимум, розраховуючи на бабцю чи домогосподарку.

Саме тому вебінари та порадники з дитячої психології вітчизняного виробництва доволі часто не лише апелюють виключно до жінок, а і включають поради про те, як "перевиховати" чоловіка, щоб "правильно" реагував на дітей і "не заважав" виховувати. Коли я приїжджаю на літературний фестиваль, презентацію чи стипендійний побут, то перше, що мене зазвичай питають: "А з ким ви залишили дітей?" Якщо поряд зі мною стоять колеги-чоловіки, у яких також є маленькі діти, у них такого переважно не питають.

Після роботи - на кухню

Жіночі журнали повні порад, як швиденько приготувати смачну і поживну вечерю, прийшовши ввечері з роботи, щоб "потішити дітей і чоловіка". Натомість реклама, особливо реклама дорогих товарів, спрямована на жінок вкрай рідко, щоб не сказати ніколи. Навіть якщо рекламується побутова техніка, якою в нас за замовчуванням "ощасливлюють" жінок, слоган буде спрямовано на платоспроможну частину населення за принципом: "Купи дружині пилосос, буде в хаті чисто". Навіть рекламу жіночого одягу намагаються формулювати якось так: "Візьми в чоловіка гроші і купи собі сукню". Зайве казати, що платоспроможних жінок середнього віку на рекламних білбордах не зображають.

Наявність дітей у публічних осіб жіночої статі, які мають активну життєву позицію і продовжують дбати про своє кар’єрне зростання, викликає захоплення, що межує зі щирим подивом ("і навіщо воно їй?"), не позбавленим підозри, що "щось там не так". Нещодавно (вперше!) обладнана дитяча кімната у Верховній Раді, як на мене, слугує яскравою для цього ілюстрацією. Зайве говорити, що дитячих кімнат, міні-садочків чи початкових шкіл, обладнаних для працівників середніх чи навіть великих підприємств в Україні, як державних, так і приватних, годі шукати.

Жінки з’являються у публічному просторі до материнства, а потім деякі з них можуть повернутися у поважному статусі бабусь. Тридцяти-сорокарічні матері мають сидіти вдома, читати педагогічні порадники і готувати смачні зупи. Ну і займатися спортом, ясна річ, щоб на випадок крайньої необхідності могли застрибнути таки до громадського транспорту з візком в одній руці і торбою з продуктами - в іншій.