Зима 2014-го заскочила зненацька всіх українців. Усе пішло не так, навіть у законспірованих експериментаторів. Найбільше шоковані, либонь, були різні суспільні локатори: філософи, політологи, літератори. Злетіли всі програми усвідомлення, не підтримували жодної знайомої логіки. Комп’ютер видавав дивні тексти, де майже не було дедукції, а лише хронологія емоцій і настроїв. Заговорили про з’яву «нової літератури».

Уперше таке припущення з’явилося у книжці «Літопис самовидців: Дев’ять місяців українського спротиву» (К.: Комора, 2014), яку придумала Оксана Забужко. Зіркова письменниця відсторонилася від авторства у цьому проекті (хоча її два-три fb-дописи розміщені тут) й віддала три сотні сторінок добре знаним персонам і геть невідомим неофітам. Запрошена до переднього слова, нинішній класик бєларуської літератури Світлана Алєксієвич так охарактеризувала стилістику дібраних текстів: «Все первинно, ще незаймано, не опрацьовано ні часом, ні літературою... Можливо, минув час Толстого і Достоєвського, настав час толстих і достоєвських. Час свідків». І далі закликала поспішити з фіксацією плинних рефлексій, бо «це проґавлена історія, вона зникає безслідно — історія людських почуттів».

Утім підганяти літератів потреби не було — щоденник для них, як етюдник для художника: кожний має. Та й видавці цього разу не дрімали — вихоплювали все, що з’являлося за упізнаваними підписами на будь-якому майданчику. Вже березнем 2014-го — за п’ять місяців до з’яви проекту О.Забужко — виходить збірка «Євромайдан: хроніка відчуттів» (Брустурів: Дискурсус) — щоденникові нотатки п’яти авторів, Т.Прохаська, І.Ципердюка, Ю.Андруховича, С.Жадана, Ю.Винничука. І так триває аж до нинішньої весни, коли презентовано «Дневник Майдана» Андрія Куркова (Х.: Фоліо).

Звичайно, назвати ці тексти «новою літературою» не можна — хіба з іронією на їхню недодуманість та невироблену стилістику; але ж то й зрозуміло з огляду на обставини їхнього творення. Ще менше претензій заслуговують мережеві дописи не-письменників, яких надруковано ще більше. Прикметно, що цьому новому комунікаційному напрямку віддалися публікатори дуже різної орієнтації: філософське видавництво «Дух і Літера» (Елена Степовая, «Все будет Украина!»), релігійне «Свічадо» (Климентія і Михайло Димид, «Каміння Майдану»), орієнтовані на популярну літературу «Дуліби» (Юлия Орлова, «111 дней Майдана: записки киевлянки») та «Брайт Стар Паблішінґ» (Крістіна Бердянських, «Єлюди. Теплі історії з Майдану») й навіть «Альфа реклама» (Ирина Аниловская, «Война: переписка одноклассников»). Це свідчить про чималий потенціал жанру «нова література».

Але час з’ясувати, що ж приховується за цим провокативним означенням. Уся проза С.Алєксієвич — це саме фіксація «первинно-незаймано-зникомого» досвіду очевидців. Так було і в першій її книжці «У війни не жіноче обличчя» (1985), і в усіх наступних свідченнях — «афганців», «чорнобильців» та «постсовєцьких». Усі твори перекладені українською, включно з останньою: «Час second-hand (кінець червоної людини)». — К.: Дух і Літера, 2014. Жанр цей добре відомий — класична «усна історія». Добре відомий тепер, а за радянських часів — несанкціонований експеримент із колективною пам’яттю, за що авторка й зазнала гонінь (емігрувала до Європи).

Традиційна «усна історія» завжди мала медіатора (науковця-збирача, журналіста-інтерв’юєра, письменника-укладача), котрі певною мірою виконували роль духівника на сторожі найінтимнішої таємниці сповіді. Тепер же свідки напряму звіряються мережі, і цей психоаналіз не має жодного стриму. Величезна кількість психіатрів у всьому світі — й вони, гуртом, достеменно не знають, що ж, врешті-решт, відбувається у людській голові. А тут «не опрацьований літературою» потік підсвідомих реакцій безперешкодно контактує з мізками різної конституції, викликаючи сильні різноспрямовані хвилі — емоційні та інтелектні, — не завжди позитивного впливу. Голови перед комп’ютерами потрапляють мало не до пандемічної хитавиці смислів. Як у цьому хаосі дібрати розуміння чогось? Думаючи про інтернет-залежних юзерів, мимоволі пригадуєш Достоєвского: «Наши головы всего более и мешают нам понимать» (Ф.Достоевский. Бесы. — К.: Борисфен, 1994).

Відтак, зовсім не випадає гукати «Слава!» мережевим одкровенням, леґітимуючи їх злукавленим означенням «нова література». До всього, ейфорійне протиставлення дилетантського письма професійному — це каналізування масової свідомості у деґрадацію. Щоправда, є прихильники й іншого погляду: мовляв, лише емоційний контакт із дійсністю єдино здатний вказати шлях до істини. Але то вже питання віри.

Утім, секулярний розум аж ніяк не відкидає цінність емоційних нет-рефлексій. Насамперед, як украй важливої сировини для спеціалістів. Зокрема, для письменників. Літератори добре знають — принаймні від того ж Достоєвского, — що «настоящая правда всегда неправдоподобна, знаете ли вы это? Чтобы сделать правду правдоподобнее, нужно непременно подмешать к ней лжи». Слово «брехня» тут ужито риторично — ідеться про врахування/нехтування фактами, що мають соціологічну повторюваність або ж, навпаки, непоясниму випадковість. Отже, як сучасні професійні автори використовують нинішній тренд мережевої «нової літератури» і що з того виходить?

Візьмемо до прикладу останню книжку Станіслава Бондаренка «Майдани і магнати» (К.: Український пріоритет, 2014). Це міні-серіал із трьох поем, остання з яких писалася торішньої зими, коли «перша кров студентів та журналістів / гусла й магнітила до Майдану Місто», і вже «десь катували в лісі януковці лисі».

Половина цієї поеми (що й дала назву усій книжці) писана прозою: нібито нічні fb-звіряння двох персонажів. Не схоже, аби автор удався до такої форми лише з огляду на «модні» комунікаційні віяння. Радше, він просто не міг уникнути тодішньої цілковитої залежності усіх українців (принаймні мислячих) від никання альтернативними інформаційними джерелами, оскільки традиційні виявилися неспроможні відрефлексувати апокаліптичні видива: «Цієї зими, наче сон у сні, / у Києві, в Києві — чорний сніг... / І не сон у сні, а збивало з ніг / кулями на київський чорний сніг». Хтось із класиків завважив: поезія — це хвилювання, про яке згадано у спокої. Спокою той час не дав нікому. Й оскільки осмислення не надавалося у поетичний спосіб, автор запозичив у прози.

Це не ритмізована поезія у прозі, як уже бувало в історії розвитку поемного формату. Це чиста публіцистика, причому в усіх її регістрах. Тут і стилістика журналістського розслідування («Ахмет — агент, і його фірма «Люкс» колись постала, як перший ефесбешний антиукраїнський проект на Донбасі — під прикриттям»); і викиди притлумлених сподівань («начувайся, Ахмете!»); і квазі-партіотична риторика («монголо-донецьке іго... Довбасівські ідіоти та російські головорізи... Росіянин, або ж кацап — до речі, по-тюркськи «душогуб, убивця»...»); політологічна імітація («Росія — ракова пухлина світу... за 15 років перетворена ґебістом-рашистом на народ-ідіот, на православний талібан»); саркастична метафорика («Бен-Путін», або просто «бен») і навіть футурологічні візії («ми їдемо чатувати на нього у Підмосков’ї, щоб врятувати державу й світ»).

Та хоч там як, а прозові шматки поеми «Майдани і магнати» помітно поступаються витончено-спостережливим поетичним періодам. Як зауважив щодо них поет-рецензент Ігор Кручик, «пригадуються найсміливіші штукарства раннього Павла Тичини й пізнього Івана Драча», а часом ці вірші навіть «нагадують витвори генної інженерії» («Голос України» від 17.01.2015). Останнє передовсім стосується люблених С.Бондаренком паліндромів — віршів, що однаково читаються і з початку, і з кінця, як-от: «А чи в окуня Януковича / кишеня — не шик? / Вор Азаров / киш, пшик». Автор передмови академік Микола Жулинський трактує цю «генну інженерію» як «прагнення «розколоти слово»... і добути з цього горішка нові семантичні смисли». Це, взагалі-то, авторська фішка С.Бондаренка (як і більшості письменників, які починають творити на мові, якою не послуговувалися в юності) — ось зразки: «Козаки донські, точніше — армагеддонські», або ж «Майдан — миротворець і мріє творець».

Але ж повернімося до розслідування: що ж це таке — поема, наполовину писана прозою? Пан Жулинський, визнаний продуцент точних дефініцій, схоже, розгубився: «Автор у цьому поемному триптиху відкрив новий тип рефлекторно-філософської лірики, базованої на експресивній суб’єктивно-образній стратегії». Та, з іншого боку, як же взагалі можна визначити жанр твору, до якого автор дібрав підзаголовок «Магія магми»?

Усі три твори з книжки «Майдани і магнати» автор назвав «поеми-кліпи». Тут, якраз, немає якоїсь великої новації — українські філософи говорять про кліп-свідомість сучасної людини давно (див: Є.К.Бистрицький, С.В.Пролєєв, Р.В.Кобець, Р.В.Зимовець. Ідея культури: виклики сучасної цивілізації. — К.: Альтерпрес, 2003). Патріарх сучасної української літератури Валерій Шевчук означив свій останній твір так само, але по-українському — «клаптиковий роман» (див: Валерій Шевчук. Фрагменти із сувою мойр. — К.: Либідь, 2014).

Наскрізна тема трьох поем доволі екзотична для нашої літератури: «Відносини майданів і магнатів / мутні, але додам – найважливіші!». Автор вірить у навернення олігархів, які «покаються вчинками». Пафосу немає (який пафос, коли «осінь: круті летять на Канари»), проте є авторська віра-мрія. Поважатимемо її, але ж і зважимо на несподіваний, як на задекларований сюжет, авторський зойк: «На споді сподівань, / десь під плавучим плотом, / переважає твань, / і більшає болото».

Що таке писана напівпрозою поема Станіслава Бондаренка «Майдани і магнати», ми, либонь, збагнемо згодом — коли літературний процес адаптує або відкине цей алхімічний дослід. Можливо, це просто атипове річне кільце на літературному стовбурі персональної творчої біографії, спричинене трагічною екстремою 2014-го. Та попри будь-який присуд літ-історії, нам багато чого запам’ятається з цього тексту; бодай оце: «Майдан — як наче музей у дії. / Музей життя і музей Надії, / і всі тут — родичі, всі брати, / і Ти тут, Господи, тут є Ти!».

Костянтин Родик