«Сучасне мистецтво не має гладити тебе по голівці. Воно має шокувати»

- Чому взагалі виникла ідея сценізувати Ваші твори? Адже велика частина їх привабливості – це власне Ваш голос, інтонації. Люди звикли саме так сприймати. На сцені цього не передати, в принципі.

- І такої мети немає. Тому що між текстом і тим, що на сцені, є величезна прірва. Просто різні речі. На сцені можна поставити будь-що. Можна поставити, наприклад, буквар або телефонну книгу. Це залежить від режисера. Це зовсім різні речі, тому я б цього не плутав.

А ідея дуже проста. Крітенко Андрій (режисер, який поставив п’єси Подерв’янського, – ред.) – мій друг. І я є сценографом спектаклю, відповідаю за весь візуальний ряд. Донька моя робила костюми. Всі ми – близькі люди. Те, що ми робимо, нам просто в кайф. От і все. Ми отримуємо насолоду від творчого процесу і намагаємося цю насолоду віддати ще й залу. Щоб це поставити, невеличкої дрібнички бракувало – грошей. Один мій друг сказав: «Я хочу це побачити на сцені» – і дав гроші. От і все.

- Ви якось сказали, що не вмієте читати свої тексти. Здається, в Андруховича була фраза, що Подерв’янський не вмів писати, тому читав.

- Можливо, там трошки перекручено. Я не те, що не вмію. Я не актор у своїй природі. В мене немає ніяких акторських амбіцій. Тягнуть мене весь час на сцену, і все. Я кажу: «Чуваки, без мене. У мене є своя робота»… Ну, колеги заздрять. Я насправді вмію писати і пишу дуже добре. Думаю, я пишу ліпше, ніж Жадан і Андрухович.

- На творчій зустрічі у Львові вже багато говорили про ZAXID.NET/home/showSingleNews.do?podervyanskiy_rozpoviv_lvivyanam_pro_svoyi_pyesi_i_layku&objectId=1269859">ненормативну лексику у Ваших творах. Ви казали, що якщо мат є в житті, то має бути й у мистецтві. У Вашому житті мат часто стоїть?

- Як у всіх. Ми займаємося тим, що називається сучасне мистецтво, contemporary. І одна з фішок сучасного мистецтва, по-перше, у тому, що ZAXID.NET/home/showSingleNews.do?podervyanskiy_kritiki_ne_znayut_yak_reaguvati_na_nashi_vistavi&objectId=1269994">мистецтво не має гладити тебе по голівці. Воно має шокувати. І воно не має бути окремим від життя. Є люди, які вважають, що життя – це одне, а мистецтво – інше. Ми не заперечуємо такої позиції – є оперета, будь ласка. Це не має ніякого стосунку до життя. Але у нас інша концепція, ми займаємося іншим мистецтвом. Ми вважаємо, що життя є прекрасне, брутальне, жорстоке, солодке, яке завгодно. Але іншого немає. І ми маємо його акцептувати і полюбити, інакше виходу нема. І полюбити його таким, яким воно є. Адже у нього є перевага над усім пластмасовим і картонним – воно існує насправді. І ми не маємо ігнорувати його…

- А в оперету не ходите?

- Ну чому, можу піти в оперету. Я не заперечую інших видів мистецтва. Мао Цзедун колись казав: «Хай розквітає сто квіток». Хай буде таке мистецтво, таке, таке і таке. Остання річ, якої б я хотів, – щоб хтось вказував, яке має бути мистецтво. Таке вже було за совка.

- Коли Ви говорили про лайку, згадалися фільми, які в нас перекладають і цензурують…

- Не трохи, а дуже сильно. Це просто вказує на нашу провінційність. Тому що світ давно вже це проїхав. У мистецтві сучасному, я вже казав про це, існує тільки два табу: вбивство і дитяче порно. Всього іншого серед табу нема. І взагалі, якщо ми вважаємо себе цивілізованою країною, я це питання би зняв. Тому що воно дикувато виглядає.

- У Ваших творах взагалі мало слів іншомовного походження. Ви їх в принципі відкидаєте?

- Я відчуваю мову. Там же говорю не я, а персонаж. І певна мова характеризує певного персонажа. Треба просто мати вухо…

- Якось вичитали у Вашому інтерв’ю, що Ви пишете, коли пишеться, коли «в голові щось свербить»…

- Ну да.

- Чи часто свербить останнім часом?

- Пишеш взагалі, коли не можеш не писать. Для написання тексту мало просто знати, як добре писати. Я вмію писать, але не робитиму цього, коли у мене немає месиджу. Я можу написати дуже добре оповідання, і все це буде файно зроблено, але якщо немає месиджу – я не бачу сенсу. А месидж – це не така річ, яку ти народжуєш щодня. Ти маєш із чимось вийти абсолютно оригінальним, чого ніхто не казав до тебе. А інакше нашо?

- Коли Ви говорили про те, як малюєте, то скептично відкликалися про натхнення. А тепер кажете, що не можете просто так писати. Це є свого роду натхнення?

- Є вилка між цими речами. Я приходжу в майстерню щодня і працюю. А натхнення – це категорія дилетанта. Фахівець працює, от і все. З текстами у мене так не відбувається. Я не Флобер, який приходив і з дев’ятої писав. У мене не так.

«Покоління, яке користується Інтернетом,.. вони мають більше знати. А це не так».

- Щодо Інтернету. Якось ви порівняли його з «общєственним сральником». Частково з Вами можна погодитися. З іншого боку, Ваші блоги на «Правді», Ваші спектаклі розрекламовані в Інтернеті передусім. Можливо, не такий уже і «сральник»…

- Я не хотів би, щоб думали, що я – проти Інтернету. Сам я ним не користуюся, але це ще нічого не означає. Інтернет – дуже могутня річ, її можна застосовувати, наприклад, для самоосвіти. А люди цілий день сидять, клацають у Фейсбуці якусь х**ню. І я цього не розумію. Це те саме, що моєму онуку подарували б електронний мікроскоп, і він би ним забивав цвяхи у підлогу.

Тобто сральня не Інтернет, а методи його застосування… Здавалося б, оце покоління, яке користується Інтернетом, має величезні можливості. Вони мають бути більш освіченими, ніж я, більше знати. А це не так. Вони ніх*я не знають, вони неосвічені… І нафіг цей Інтернет тоді!

- З іншого боку, вони знають Вас…

- Ну шо я… Я просто не бачу сенсу. Я бачив вже багато людей – залежність є, вони не можуть відійти від цього: сидять, клацають, а життя кудись уходить тим часом. Замість щось зробить, він там сидить… Важко зіскочити з цього. Тут я бачу проблему.

- Однак у тому ж таки Інтернеті можна знайти ролик на підтримку Олеся Донія, зроблений за Вашої участі. В одному з попередніх інтерв’ю Ви казали, що українці – занадто заполітизовані, що політики цієї уваги взагалі не вартують, а тут Лесь Подерв’янський виступає на підтримку якогось політика…

- Він – не політик, він – мій друг. Я не можу допустити, щоб мого друга якесь чмо цькувало.

- Тобто прямого стосунку до політики воно не мало?

- Ну, мало, так чи інакше… Це був такий проект, який ми вже закрили тимчасово. Ми просто в це гралися з моїм другом, вистьобували всіх політиків. Вони ж усі думають конспірологічними теоріями: кому це вигідно, хто нас фінансує. І не могли зрозуміти, адже мочили ми всіх, всіх, хто підставився: і опозицію, і владу, і лівих, і правих. Нам просто було цікаво: хто підставився з політиків – ми його мочимо. Але вони цього не розуміли… Колись мене спитали: «Хто вас фінансує?». Я їм сказав, що Якудза. Вони спитали: «Чому?». А я там в ролі самурая виступав – кажу, що Якудза зацікавлена в поширенні в Україні самурайських ідей і самурайського духу. Вони ох*їли…

«Коли держава втручається в мораль – це або Третій Рейх, або Північна Корея, або Сталін»

- Ви колись казали, що мораль і мистецтво – різні речі, але Ваші праці на «Українській правді» – не без моралі. Але це – мистецтво. Колізія?

- Та ні, правда, мистецтво не займається мораллю. Мораллю займається церква, батьки, отаке… Наприклад, держава не має ніякого права цим займатися – це не її компетенція.

- А займається зараз…

- А дуже погано. Коли держава втручається в мораль – це або Третій Рейх, або Північна Корея, або Сталін. У нормальній демократичній країні мораль і держава – різні сфери.

- Забороняють мультики, «Сімпсонів», наприклад. Як до цього ставитеся, Ви їх дивилися?

- Я просто знаю дебілів, котрі це роблять. Абсолютні ідіоти. Комісія з питань моралі… Ми з Миколою колись прийшли туди, нас довго не хотіли пускати, але потім пустили на засідання. Це так проходить: вони сидять, такі підтоптані мужички, і дивляться якусь порнуху. Весь цей час вони отримують зарплату із наших з вами грошей –  не безплатно ж вони працюють. Коли вони вже надивилися – «Ну, досить, виключіть цю гидоту!». І сперечаються, чи побачене – секс, чи порнографія… Отак вони працюють. Просто смішно.

- Ви сказали, що мораллю має займатися Церква. Наскільки Ви взагалі віруюча людина?

- Можливо, я – віруюча людина, але не церковна. Я не ходжу в церкву. Не бачу ніякого сенсу у цьому посереднику.

- Ви – кунгфуїст. Кунг-фу – це ж не тільки бойове мистецтво, а й стиль життя. Ваша творчість – також кунг-фу?

- Звичайно. Принципи кунг-фу – це і є принципи творчості. Головний принцип – бути самим собою.

- Якщо ще трохи повернутися до політики, то чи ходили Ви голосувати, з якими очікуваннями?

- Як громадянин, я ходжу голосувати. Нічого такого… Особливих очікувань я зараз не маю. Але в цій країні цікаво тому, що тут всі кассандри облажалися. Тут неможливо щось передбачити. От, наприклад, в Росії можна передбачити, що не буде нічого, буде так, як завжди, а тут постійно щось нове. Тому цікаво.

- Ну, в китайців є таке лайливе прислів’я: «Щоб тобі жити в цікаві часи».

- Так-так. Тут постійно так відбувається. Що ми можемо зробити? Це – Україна, воно так і є.

«Я ненавидів совок усе життя і тому ніколи не був совковою людиною»

- Як би там не було, Ви більшу частину свого віку прожили і сформувалися у совку. Чому в Вас є якесь вільніше бачення мистецтва?

- Я ненавидів совок з дитячого садку, з п’яти років, я його ненавидів усе життя.

- А з чим Ви його порівнювали, на противагу чому його ненавиділи?

- Просто я цього всього не любив. У мене з дитинства дуже розвинуте відчуття фальші. Я фальш просто відчуваю шкірою. Я ненавидів совок все життя і тому ніколи не був совковою людиною. Хоча мене особливо ніхто не виховував у такому антирадянському дусі, але я відчував, що я – чужий.

- З якого віку Ви займаєтеся творчістю?

- Малюю я з двох років, пишу – з чотирьох-п’яти. Перший твір був пасквіль на дідуся з бабусею: я намалював комікс з похабними віршами, де бабуся і дідусь були у вигляді чортів з хвостами. Їм це не дуже сподобалося…

- А вірші пишете досі?

- Ні, я вірші не пишу зовсім, не вмію писати вірші. Я добре пишу прозу.

- Чому так мало ваших нових творів з’являється?

- Просто поза увагою пройшло кілька прозових творів, оповідань… Я не читаю їх. Вони у друкованому вигляді.

- А плануєте щось найближчим часом читати?

- Я взагалі не люблю читати. Їздити, читати… Я це роблю тільки тоді, коли мені дають гроші за це все, коли я не можу відмовитись.

- Коли пишете якийсь твір, Ви задумуєтеся над тим, що ось у цьому місці треба, щоб люди сміялися, а тут – плоско…

- Я не хотів би взагалі нікого смішити. Я не люблю гумору, не люблю, коли мене смішать, не люблю цих дебільних гумористів. У мене все смішно настільки, наскільки смішне саме життя. Життя набагато смішніше, ніж гумор. От ти щось підслухав на вулиці… Якщо спілкуватися з людьми, там таке почуєш… А в мене вухо добре.

- Але ж Ви фарби згущуєте у своїх творах?

- Звичайно. Не можна ж просто співати, як акином верблюд пішов. Наприклад, у мене є п’єса «Діана». Насправді я мало що придумав там – після невдалої бійки я лежав у щелепно-лицьовому відділенні лікарні. Там усі були, як я – поранені. Попри свій не досить добрий стан, я падав з ліжка від сміху.

Кожна людина, яка пише, знає, що придумати нічого неможливо – можна тільки обробити те, що є.

Довідка ZAXID.NET

Лесь Подерв’янський, творчий псевдонім Лесь Подерв’янський, народився 3 листопада 1952 року у Києві. Український художник, автор сатиричних п’єс. Почав писати перші п’єси наприкінці 1970-х рр. і зараз має їх понад 50. Участь у виставках бере з 1976 року. Картини зберігаються у Національному художньому музеї та багатьох приватних колекціях України, Росії, Німеччини, США, Швеції.

Закінчив Київський художній інститут (спеціальність станковий і монументальний живопис, графіка, театральний живопис). Служив в армії, там почав писати історії з вигаданими героями й істотами у листах до товаришів. П’єси написані суржиком із широким використанням нецензурної лексики. Подерв’янський колоритно змальовує проблеми сучасного суспільства: радянські реалії («Цікаві досліди», «Утопія», «Дохуя масла»), життя богеми («Піздєц», «Місце встрєчі ізменіть ніззя, блядь!», «Сноби», «Нірвана…»), міжнаціональні конфлікти («Кацапи», «Гамлєт, або Феномен дацького кацапізму»…), абсурдність життя («Рух життя або Динамо», «Іржик») та ін.

Член Спілки художників України з 1980 року. Дід і батько Леся також були художниками.
Лілія Кузік, Данило Мокрик