Утім цілком даремно, адже Євгенія Кононенко у своєму новому романі «Російський сюжет» до сумного традиційна і навіть канонічна як на рідну українську ментальність. «Євгенія Кононенко, як завжди, пише без зайвого сентименталізму, жорстко, іронічно, абсурдно, натякаючи, що зайве шукати аналогій і повторень та очікувати сподіваних сюжетів, адже всяке повторення - імітація, маска», - за феміністичною звичкою захищає авторку на обкладинці книжки хитромудра Тамара Гундорова. Але це на рекламних, повторюю, обманках, а як насправді?

Скажімо, давно відомо, що т.зв. «народна мудрість», завдяки якій колишні селяни, викликані зі своїх глибинок до столиці за комсомольськими путівками, виживали в умовах міської культури - це всього лише хронічна ненависть до пана. У «Російському сюжеті» подаються більш точні координати місцеперебування нового владного панства, про що нині не дуже розводяться, оскільки колишня «дружба народів» наразі зцементована політкоректністю. Але як тут змовчиш, коли ревуть воли і в яслах катма комсомольського харчу? «Зрештою, що таке політична чи будь-яка ще коректність? - питається авторка роману - Це зуміти змусити себе не кипіти, коли все в тобі кипить». І не дивно, що сюжетну бучу, бойову і кипучу, назвавши онука Мирославом, колись заварив зі свого тихого київського болота гуманітарний дідусь героїв роману, професор iз характерним прізвищем Небувайко, що іронічно нагадує про тісний сюжетний зв´язок між відомим українським казкарем і його російським колегою, автором «Пригод Незнайка». І хоч на початку оповіді мало що віщувало про можливість міжрасових заворушень, оскільки «брак мовної згоди не призводив до помітних конфліктів, лише до слабих спалахів далеких вогників», але ця сама архаїчна «далекість», чи пак генетичний зв´язок iз традиційними українсько-російськими сюжетами іншого, більш ментального, характеру невдовзі дається взнаки. Воно й не дивно, якщо мова про розкидані світом розлучено-возз´єднані подружжя - українсько-французьке і американсько-українське, в одному з яких пишуть дослідження на тему Russian Sexuality, а в другому обговорюють те, «в який спосіб москаль мав Катерину». При цьому остаточний діагноз таких гуманітарних стосунків ставить одна з головних героїнь роману, коли закидає колишньому чоловікові те, що «увесь фемінізм моєї молодості пішов у таку саму дупу, як і твоя любов до України!»

«Російський сюжет» Євгенії Кононенко - це цілком симптоматичний для «втраченого» покоління текст про долю українсько-радянської публіки, що запізнилася на геополітичний бенкет новітніх часів, і про занепад якої докладно звітувала Ліна Костенко у своїх «Записках українського самашедшого». Адже нові герої, коли їм кажуть, наче у «50 хвилинах трави» Ірени Карпи, що «в Росії книжковий бізнес на другому чи третьому місці», похмуро відповідають, мовляв, «ї...ла я в сраку ту Росію», натомість неадаптоване покоління, про яке мова у романі Кононенко, схильне не до реакцій, а до рефлексій.

У такому самому розлогому публіцистичному регістрі - наприклад, чому російські славісти з акушерсько-гінекологічною точністю знають, як саме злягалися Ілля Обломов, Анна Кареніна і Соня Мармеладова, але нічого не відають про стосунки Хоми Брута з панночкою (у Гарварді під це дослідницького гранту не дають) - могла б також написати Анна-Лєна Лаурен у відомій книжці «У них щось негаразд iз головою, в тих росіян». Або зовсім уже Степан Процюк у своїх моралізаторських романах про занедбане покоління 90-х. Цій «рефлективній» генерації взагалі притаманна якась нутряна, глибинна любов до минулого, схожа на суто фізіологічне відчуття. І не дивно, що герой «Російського сюжету» визнає: «Віддалитися від Росії, яку в нього «вкачала, як насосом», його мати, та й не лише мати, а все радянське буття, йому допомогла Україна, яка ввійшла в його життя, як баламутна кохана жінка, з якою, може, й не одружишся, проте будеш сходитися й розлучатися до смерті».

У такий пролеткультівський спосіб авторка роману протиставить традиційним українським сюжетам - «чайка-небога» і «підманули Галю» (наочно втіленим в оформленні обкладинки книжки) - їхню сучасну інтерпретацію в контексті сумнівного замирювання культур, коли «люди різних народів» уже не дослухаються до кобзарської правди-матки, а тихенько співають посеред американської прерії, відповідно, чи то «Степь да степь кругом», а чи «Серед степу широкого». Тихенько - це щоб своєю імперською «двомовністю» права місцевих тубільців ненароком не образити.

Ігор Бондар-Терещенко