Утім, уважний читач упізнає й інші «обличчя» цієї письменниці, поетки, літературного критика, редактора, а віднедавна й членкині журі «Великого Їжака». Про них та про інші «таємниці» й розповідає Тетяна.

– Тетяно, біографічні довідки засвідчують, що Ви – письменниця й поетка, філолог, літературний критик, психосоціолінгвіст, учителька, редакторка, коректорка й навіть свого часу підробляли прибиральницею. Розкажіть, як на Вашу творчість впливає те, що Ви робите в той чи інший момент.

– Біда з цими біографічними довідками в інтернеті – ніколи не знаєш, що вже є пройденим етапом, а що – «у процесі». Моя професійна діяльність і справді доволі строката, мабуть, як і в більшості творчих осіб, які хочуть спробувати все і їм важко на чомусь одному зупинитися. На щастя, я нарешті визначилася, й остаточну двокрапку тут поставила вся сукупність чинників – народження в родині педагогів (за освітою я мала би бути вчителькою у третьому поколінні), жорстока редакторська муштра, за яку я щиро дякую талановитому, дивакуватому професорові Анатолію Зеленькові (Луганський педагогічний університет), який і заохотив мене до модерних напрямків лінгвістики, та… керівнику Центру громадських зв’язків Луганської обласної міліції, де я витримала півроку на службі прес-офіцером… Відтак контроль за якістю тексту в журналістиці й нарешті – благополучне потрапляння в книжкове середовище журналу «Книжник-review», яке остаточно залишило мене у світі Книги… Так я опанувала найважливіші для себе навички: втілюватися в тексті, писати саме те, що на думці, «відпускати» текст на самотік – ставати його посередником, інструментом.

А взагалі ж, фах на творчість дуже впливав. Якось, наприпочатку своєї «журналістської діяльності» я брала інтерв’ю в одного українського видавця. Коли здала матеріал до друку, один наш спільний знайомий видав мені: «Так це ти брала в N інтерв’ю?! А я думаю, з ким же він так не хотів зустрічатися, казав, що зарозумно пише». Це був мені знак замислитися про те, як сприймають мій стиль інші, як, не втрачаючи фаховості, зробити текст «ближчим до народу». У цьому сенсі письмо для дітей – дуже добрий тренажер і лакмусовий папірець на пластичність стилю.

– Чи не заважає Вам писати оригінальні речі філологічна освіта: себто, коли знаєш, що про все на світі вже написано-переписано?

– Чому ж, крім психосоціолінгвістики, навіть дуже допомагає, адже чітко розумієш, як і про що не треба писати й чого варто прагнути (сміється)… Мовознавчі студії (це моє захоплення, до речі, ще студентських часів, тобто 15-річної давності) «нагородили» мене радше недовірою до вречевленого слова… А ще й наклався досвід маніпулятивного його використання в вищезгаданому прес-центрі: коли маєш описати факт правдиво й красномовно, але щоб вплив тексту на, даруйте, реципієнта, був саме такий, як вимагає керівник. Але в редакторській роботі це захоплення спричинило до формування здатності за рукописом вимальовувати «портрет» автора. Як графолог характеризує за почерком, так і я, працюючи з рукописами, розважалася тим, що «вгадувала» автора – стать, вік, освіту, деякі звички і ще дещо цікавіше…

Щодо «завади писанню», то відчуття вторинності слова на певному етапі «становлення філолога» перетворює всякий процес «ословлення» на гру – у відвертість, літературу, науку… «Одужати» від цього можна, мабуть, лише через самоіронію. Саме на цьому етапі й частково про це я «зробила» свій роман.

– Справді, «Мій Роман» (2007) має напрочуд, я би сказала, філологічну назву. Читачі й читачки насамперед вхоплюють те значення, яке «ближче» до любовної історії, й часом забувають про роман як літературознавчий термін, як жанр. Не згадуючи вже про чоловіче ім’я – Роман. А все ж, якщо взяти оте «любовне» значення цього слова: скажіть, що Ви як автор вкладаєте в поняття любовна історія і «жіночий роман» (без жодних конотацій)? Адже суперечки на цьому ґрунті в нас тривають, здається, й досі…

– У філологічності назви – моя іронія й настанова на прочитання. Хто який із трьох рівнів відчитає в назві, той рівень відчитає й змістовий (сміється). Я на той час (це культурний та інформаційний розвій 2000-х) уже багато чого понаписувала – поезія, новели, журналістика, критика… Багато де друкувалася. Черговою «розвагою» (не без впливу близьких людей) стало компонування в сюжетний твір великих кавалків «душевних» та «філологічних» текстів різних років. Слід згадати, що на «літературний обрій» у 2000-і виходило дуже багато нових імен: хтось виринав надовго, хтось – на мить, стала розвиватися новоукраїнська «романна» традиція. От і я: «нате вам, хто-небудь» (а саме – «Коронація слова», де він посів п’яте місце), і МІЙ роман. Як редактор я цілковито усвідомлювала вади тексту, та як авторові він був мені близький, адже попри потік зумовлених композицією роману вимислів (на теми кохання, національного самоусвідомлення, «інакшості») там було багато особистого, адресованого кільком конкретним людям (на ті самі теми).

Найбільшим подивом із усієї історії з «романом» було те, що книжка викликала неприродно бурхливу реакцію у… якогось критика-початківця у «Дзеркалі тижня». Те, що таке ваговите видання розмістило рецензію на таку незначну книжку, мене схвилювало. Та ще й рецензію «розгромну»! Просто ціле «культурне явище» зробили (сміється), хоча, відверто кажучи, я не певна, що наклад цієї книжки прочитаний, а тим паче – прочитаний саме як роман не любовний, а роман про пошуки ідентичності.

Любовна історія й жіночий роман – у побутовому значенні одне й те ж. Але, як у житті, так і в літературі, романи – взаємини двох – можуть розвиватися на цілковито різних рівнях: від сексу для здоров’я раз на тиждень до епізодів із ознаками драматичного чи навіть трагічного. Це «кипіння пристрастей» і відрізняє «терапевтичну» прозу від Літератури. «Любовна історія» може бути написана генієм на таких вібраціях, що ні в кого не повернеться язик назвати це «жіночим романом». Візьмімо, до прикладу, «саги про кохання» – «Витівки кепського дівчиська» Льоси чи «Сніг» Памука. Ці романи, в основі яких – палке почуття, абсолютно поза статевими жанровими ознаками. Або – «Перебої в смерті» Сарамаґо?.. До останніх сторінок цей масив іронії, стьобу, філософувань схожий на філіґранний публіцистичний памфлет. А фінальні смислові акорди – просто-таки класична «ода коханню», яка навіть смерть упокорює…

– Чи самі читаєте любовні романи? У найширшому сенсі, ясна річ.

– У найширшому сенсі всі романи – про любов, і любовні, і не любовні (сміється). У цьому сенсі, безперечно, читаю. А так звані «жіночі романи» починала читати колись дуже-дуже давно, і це не найцікавіший мій читацький досвід.

Тепер, на мою думку, цей специфічний жанр слід культивувати в українській підлітковій літературі – для дівчаток, у яких формуються чуттєві уявлення про стосунки з протилежною статтю. Хоча, знову ж таки, з терапевтичної точки зору, коли бракує якихось «душевних мікроелементів» ув інтимному житті, такі тексти, мабуть, потрібні й дорослим жінкам. Але це не мають бути «любовні жуйки» – написані на одному сюжеті, тільки декорації змінюються («Мій Роман», до речі, містить пародію на них).

– «Авторка для різних творчих втілень послуговується різними іменами» — під цією загадковою фразою ховається безліч Ваших псевдонімів. Так, для «дорослого» читача Ви – Тетяна Каплунова, для дітей – Тетяна Щербаченко, а перші читачі «Гоголівської академії» (gak.com.ua) пам’ятають Вас як Ozhyna. Розкажіть, чи впливає ім’я, під яким Ви пишете ту чи іншу річ, на стиль і манеру оповіді? Можливо, навіть на жанр? І якщо впливає, то як?

– Ці псевдоніми – це теж до минулого (хоча, я розумію – в інтернеті минуле не завжди проглядається).

Я чітко визначилася з дитячою літературою, відтак – із іменем. Щоправда, іноді все-таки пишу якісь відгуки на книжки під псевдо, адже відчуваю певний дискомфорт, мовби сидячи на двох стільцях: автора книжок і критика книжок (сміється).

А різні імена – вони для того і є, щоби бути різною. Це ж так нудно – весь час бути однією й тією ж! У цьому сенсі моє повне розвертання в напрямку дитячої літератури стало переломним, адже саме тут я можу постійно бути різною, можу не грати в непевні ігри з літературою, зі словами, з фактами, а просто – гратися (що я, власне, найбільше люблю) й при цьому бути чесною з читачем.

– Якось Ви сказали, буцімто Ваша мрія – стати «Дитячим Письменником» (саме так, обидва слова були з великих літер). Нині ж у Вас є не одна дитяча книжка. Чи здійснилася Ваша мрія? Чи відчуваєте себе Дитячою Письменницею?

– Нещодавно я прочитала відгук одного хлопчика, Владика Гаркавенка з Миколаївщини, на «Пуп Землі, або Як Даринка світ рятувала». Була неймовірно зворушена! Він пише: «Шановна Тетяна Щербаченко! Ви пишете, що, працюючи головним редактором найкращого українського дитячого журналу «Соняшник», зрозуміли, що хочете стати Дитячою Письменницею. Так Ви і є нею! Ви пишете легкі, веселі, повчальні – одним словом, цікаві розповіді для нас, дітей. Правда, мені здається, що і вчителькою Ви теж були непоганою, бо слова «щоб бути вчителькою, треба обов’язково любити дітей», може сказати тільки справжній вчитель…» І ще він побажав мені «гарних читачів і взаємної любові з ними»… Коли читаєш такі теплі слова, починаєш розуміти, що зроблено немарні кроки до мрії. Листи від діток та їхніх батьків неймовірно надихають, я їм всім дуже вдячна.

А вперше, коли почала відчувати, що моя «педагогічна літературна творчість» – не забавка, а відповідальна професійна діяльність – це коли дізналася, що дівчачої енциклопедії «Панночка», першої моєї книжки для дітей, продано більше 30 тисяч. Для українського книговидання це значна цифра, а для автора-початківця вона – гігантська. У мене ледь ноги не підкошуються, коли я думаю, що тридцять тисяч українських дівчаток всотали у своє життя, крім різних корисних порад, мої настанови про те, що всі ми самі будуємо й наповнюємо барвами свій світ, що вкладені у книжку ідеї впливають на їхнє особистісне становлення.

Працюючи вчителькою у школі, я навряд чи охопила б таку авдиторію (сміється).

– Кого з сучасників або класиків могли б назвати «Дитячим(-ою) Письменником(-цею)»?

– На щастя, таких авторів багато. Класики на те й класики, щоб називатися Дитячими Письменниками, тому про них нехай говорять енциклопедії. А з сучасників-співвітчизників я не можу не назвати Володимира Рутківського (таки класика!), Сергія Оксеника, Івана Андрусяка, Олександра Дерманського, Лесю Воронину, Галину Малик, Марину Павленко, Івана Малковича, Мар’яну Савку, Олександра Гавроша, Зірку Мензатюк, Григорія Фальковича… Це чудові поети й прозаїки, які справді вміють промовляти до дітей, їхні книжки ніколи не розчарують своїх адресатів.

– Хто є найпершими Вашими читачами? От, приміром, Іван Андрусяк неодноразово розповідав, що став писати для дітей по народженні найменшої доньки – Стефи. У нього й книжки відповідні вийшли, про Стефу і її Чакалку. У свою чергу, одну з Ваших донечок звуть Дарина, тоді як повість зветься «Пуп Землі, або Як Даринка світ рятувала»… Якими Ви бачите своїх юних читачів і читачок?

– Мабуть, мрія кожного письменника – знайти ідеального редактора, того «професійного першого читача», на якому можна випробувати стиль, зміст, крізь призму читання якого можна виявити вади сюжету, мотивацій тощо. Моїм першим адресатом, звісно, була старша донька, Дарка. Моє «гасло» в літературі для дітей – сказати їм те, про що ми не встигаємо з ними поговорити. Тому я доці, користуючись нагодою, й «накопичувала інформацію» в доступній формі (сміється). А власне, перші мої читачі – це мої рідні, професійні, висококласні педагоги – мама, сестра, тато. «Ідеальні редактори», адже здатні оцінити відповідність тексту віковим запитам і можливостям, проглянути логіку розвитку сюжету й характерів і, звичайно ж, розділити зі мною радість творчості.

Нині я працюю над книжкою-«бесідою» з панночкою, яка дорослішає. Це мій перший досвід письмової «розмови» з підлітками, і розділи цієї книжки я «звіряю» талановитому поетові, людині з тонким відчуттям психології становлення особистості Олексію Зараховичу. Це людина, друг нашої родини, критика, порада, похвала якого для мене як автора надзвичайно цінна!

Моє друге «гасло» в письмі для дітей – «стався до читача так, як він хоче, щоб до нього ставилися». Для цього мені не доводиться переробляти ні себе, ні своє ставлення до світу чи до вречевлених думок. Я їх люблю й дуже шаную (а вони цього й потребують!), я з ними бавлюся й розважаюся (оскільки це їхній спосіб життя!), я їм підказую й раджу (а вони обирають відповідь), я прагну відверто говорити з ними про те, що їх турбує (тепер вони цього дуже потребують). Діти – найчудовіші істоти у світі, і це – мої читачі, і вони – моє «друге» Я. У дитячих листах і відгуках на оповідання про винахідливу, дивакувату, вередливу, кмітливу Даринку постійно фігурує одна й та сама фраза: «Ви наче писали про мене (мою сестричку)»… От, такий вийшов «збірний образ» мене, моєї доньки й моїх любих читачиків (сміється).

– Цього року Ви стали членом журі премії «Великий Їжак». Чого Ви очікуєте від премії? За якими критеріями будете обирати свого «Їжака»?

– Очікую збурення в суспільній свідомості. Тепер вона вкрай хвора й виснажена маніпуляціями політиків і ЗМІ, основна мета яких – вкласти в голови людей готові погляди на потрібні їм явища. Одне із завдань «Великого Їжака» – формування інформаційного поля. Самоорганізації тут мало, потрібні зусилля людей, аби інтелектуальна субкультура, якщо вже вона назавжди обійшла боком більшість дорослого населення, не оминула нове покоління. У це сформоване премією поле якщо не одразу потраплятимуть зацікавлені, то принаймні сформується уявлення, що українська дитяча література, дитяча книжка – є. Це перші кроки. Але їх робить велика кількість людей – талановиті письменники й видавці, свідомі професійного покликання журналісти, натхненні бібліотекарі й вчителі та, звісно, самі читачі…

Книжка володаря «Великого Їжака» має бути бездоганною з усіх точок зору. Критерії «Їжака» чітко й фахово сформовано організаторами премії, і членам журі доведеться важко, адже останнім часом видавці дитячої літератури запропонували своїм читачам не одну гідну книгу. Чільна п’ятірка, ба навіть і десятка – досить прогнозована, і в мені вже триває внутрішня боротьба.

– У якому Ви тепер жанрі, із яким псевдонімом і фахом?

– Псевдонімів поки що не передбачається, вдосконалюю фах автора дитячих книжок. Нині я тимчасово, хоч і з невеличким жалем, відклала всі сюжети й реалізую свій давній задум пізнавальної серії книжок для дівчаток, адже знайшла «рідну душу», яка цей задум підтримала, – Старого Лева («Видавництво Старого Лева» — О. К.). За фахом це, мабуть, досить близько до педагогіки (тільки не кажіть цього дітям, будь ласка!). Надалі все-таки спробую навчитися суміщати роботу над сюжетними творами й популярними енциклопедіями. Поки що вдається час від часу «виношувати» невеличкі тексти – віршики, оповіданнячка – для зовсім маленьких читачів, адже до цього спонукає моя молодша доця.

Насправді задумів – море-океан, вистачить на всеньке життя. Я із задоволенням уявляю, як стану колись енергійною літньою пані й матиму одне основне заняття: писати-писати-писати історії для дітей… Ну, ще обов’язково кататимуся з коханим на велосипедах, як тепер. Ось тоді можна буде з повним правом сказати, що я – Дитяча Письменниця (сміється).

Розпитувала Ольга Купріян.