Гадаю, справа тут не лише в популярності ґендерних студій, які закономірно взорують на Лесю як на один зі своїх ключових «прапорів»; і навіть не лише в тому, що в радянські часи про повноцінне студіювання її творчості не могло бути й мови, бо жодна з цензурно допустимих тоді методик і близько не осягала її феномену – тож тепер час заповнювати лакуни. Усе це так – але особливу цікавість до Лесі в наші дні годі пояснити лише цим. Тим паче, що її «культурна постать» аж надто очевидно випирає поза рамки будь-яких «іміджевих ніш» – поетка не надається на роль апологета ні соціалізму, ні націоналізму, ні фемінізму (попри те, що критики кожного з цих напрямків справді мають з нею дуже багато роботи); ба навіть масовою свідомістю її формальне місце «третьою в каноні», після Шевченка й Франка, сприймається дивнувато. Авжеж – із Лесею пов’язано чимало художніх таємниць, до розкриття, ба навіть до формулювання яких ми ще й не наближалися; тому нині має право на життя будь-яка, навіть найхимерніша інтерпретація – і поле для таких інтерпретації надзвичайно широке.

Особисто для мене однією з найбільш захоплюючих художніх таємниць є еволюція Лесиної поетики. Авжеж: кожен поет, ба навіть кожен, хто бодай просто намагався писати вірші, добре знає, наскільки це непроста справа – знайти «свій голос», особисту тональність поетичного мовлення. Одне слово, знайти власну форму – ту, в якій поет має змогу розкритися найяскравіше, найвиразніше, найповніше. Об’єктивно кажучи, дуже багатьом авторам це так і не вдається…

Ранню творчість Лесі Українки я сприймаю передовсім як упертий, цілеспрямований пошук такої форми. Починає вона як лірик – без сумніву, під впливом мами, поетки Олени Пчілки. Однак уже в перших текстах помітне намагання «виборсатися» з-під цього впливу – головно через формалістські пошуки. Річ у тім, що поетика Олени Пчілки, як і «народників» загалом, не вирізняється особливим розмаїттям строфіки, метрики, ритмомелодики. Юна ж Леся майже кожним новим текстом випробовує – «приміряє» – певний жанр чи техніку:

1880-й рік. Вірш «Надія» – чотиристопний амфібрахій, дворядкова строфа «баладного» типу.

1884. «Конвалія» – пісенний, «коломийковий» розмір; чотирирядкова строфа, де римуються лише другий і четвертий рядки.

1885. Поема «Русалка» – ціла низка як уже випробуваних, так і нових для нашої авторки звучань; а головне – проба музичного перетікання одного звучання в інше. Поезія «Я блукав колись по ріднім краю…» – проба так званого вірша-відлуння.

1888. У циклі «Подорож до моря» вперше зринає ямб. Узагалі ж, кожен вірш циклу – проба нової форми.

Апогей цих пошуків – 1890-91 роки, відомі цикли «Сім струн» і «Кримські спогади», де знову ж кожен вірш – проба нового звучання, нової «музики тексту». Тут варто наголосити на тому, що в основі чи не більшості Лесиних формальних поетичних пошуків лежала власне музика – адже поетка ще й була (звісно, наскільки їй дозволяло здоров’я) чудовою піаністкою. (До речі, не так багато в українській традиції було поетів, які зналися на музиці всерйоз – Сковорода, Леся, Тичина… А хто ще?)…

Звісно, вона й далі шукатиме: скажімо, в 1892-му напише славетні «Досвітні вогні» – вірш із різною довжиною рядків; 1894-го – відомий цикл «Мелодії»… Та все ж помітно, що формальні експерименти в рамцях жанру ліричного вірша її задовольняють усе менше. Строфічне й мелодичне розмаїття виче́рпне – так можна випробувати майже все, ні на чому не застановившись. Євген Маланюк – не лише цікавий поет, а й один із наймисливіших критиків свого часу, – так характеризував цей період у її творчості:  «Лірика та була спочатку (Леся-поетка не мала в собі ані дочасної зрілости поета, ані вродженого потужного ліричного дару) – досить епігонська, з неуникненими й досить зовнішніми ремінісценціями з Кобзаря та явним впливом поетичної яловости по-шевченківської доби, хоч з пізнішим захопленням (і перекладами) тоді дуже популярним Г. Гайне. Розуміється, Леся росла, як поет, з кожним віршем, з кожним роком. Леся-письменниця – то був безперервний розвій і послідовне становлення, пізніше вже явний для всіх отой вольовий «титанічний хід по велетенських уступах» (слова М. Грушевського). Вона росла інтелектом, характером, дисципліною праці і окриленою волею до вершин та досконалости».

Одне слово, Леся шукає виходу з цього «зачарованого кола» – в іншу площину, в іншу парадигму мислення. І закономірно приходить до епічного поетичного письма – до жанру поеми. Ранні її спроби в цьому жанрі ще позначені лірико-музичним пошуком, а справжні епічні шедеври поетка творить 1893 року – поеми «Роберт Брюс, король шотландський» і «Давня казка». Проте абстрагуймося від їх змісту (наше літературознавство тут запропонувало чимало цікавущих інтерпретацій – з найновішого досить згадати поважну студію Оксани Забужко «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій»), а погляньмо на саму лише форму. На відміну від широкого «музичного» розмаїття в ліриці, тут усе максимально спрощено: в «Роберті Брюсі…» переважає п’ятнадцятискладовик, а вся «Давня казка» писана шістнадцятискладовиком, у обидвох випадках розбитим на строфи з чотирьох рядків, у яких римуються лише другий і четвертий рядки. І там, і там дуже виразно відчутна спорідненість із так званим коломийковим віршем, уже апробованим поеткою в ліриці. Утім, далеко не лише Лесею – традиція вживання коломийкового і споріднених із ним віршів в українській поезії напрочуд цікава й тривала. Ним успішно писав ще Лазар Баранович; в епоху бароко це була одна з найулюбленіших форм, до якої поети вдавалися доволі часто; а вже в XIX столітті чимало вершинних зразків такого письма дав Тарас Шевченко. А в народнопісенній традиції коломийковим віршем творилися і дивовижні ліричні мініатюри, і розлогі епічні полотна, – такі він має направду унікальні ритмомелодичні можливості, які до певної міри ріднять його з гекзаметром (до речі, Степан Руданський свого часу саме коломийковим віршем переклав Гомерову «Іліаду»).

Проте й цей досвід повною мірою не задовольнив Лесю Українку, – хоч у епічній стихії їй і вдалося повніше розкритися, ніж у ліричній, та все ж не так, як вона того прагла. Виснувати це можемо бодай із того, що поем у найближчі роки вона не пише (наступну – «Віллу-посестру» – дослідники датують 1901 роком, і писана вона вже білим віршем, про який особлива мова буде далі), а продовжує формальні пошуки. Зокрема, 1896 року з-під її пера виходить «Блакитна троянда» – перша драма, але ще не поетична. Наступного, 1907 року ці пошуки виводять поетку за межі силабо-тоніки – і, надихнувшись неформальною ритмічністю морських хвиль, вона пише перший vers libres, називаючи його «лінивим віршем»:

Товаришу мій! не здивуйте з лінивого вірша.

Рифми, дочки безсонних ночей, покидають мене,

Розмір, неначе химерная хвиля,

Розбивається раптом об кожну малу перешкоду,

Ви даремне шукали б у ньому дев’ятого валу,

Могутньої хвилі, що такт одбива течії океану.

Думки навіває мені тепер Чорнеє море –

Дике, химерне воно, ні ладу, ні закону не знає,

Вчора грало-шуміло воно

При ясній, спокійній годині,

Сьогодні вже тихо й лагідно до берега шле свої хвилі,

Хоч вітер по горах шалено жене сиві хмари.

Тоді ж, 25 квітня 1897 року, вона пише і свій перший білий вірш – «…Так прожила я цілу довгу зиму». Але треба було ще кілька років і величезного душевного потрясіння для того, щоб ці два чинники – драма і білий вірш – органічно для неї поєдналися, злилися в одне і витворили ту нову якість, завдяки якій ми й маємо всі підстави вести мову про Лесю Українку як про генія.

Отож, тоді са́мо, 1897 року в Ялті Леся знайомиться з білоруським журналістом Сергієм Мержинським – так само, яка і вона, хворим на сухоти. Переповідати історію їхнього кохання немає потреби – вона загальновідома. Як загальновідомо й те, що 1901 року в Мінську Сергій Мержинський помирає на руках у Лесі – й за одну ніч, 15 лютого, вона пише драматичну поему «Одержима».

Так за одну ніч народжується Леся-геній.

Не будемо тут говорити про те, яких душевних сил їй це вартувало, – просто перечитаймо «Одержиму»… Тут ми лише сконстатуємо, що геній народився тоді, коли надзвичайні обставини неусвідомлено вивели письменницю на ту шекспірівського гарту форму, в якій вона змогла розкрити свій дар якнайповніше, – драматичну поему, писану білим віршем драматургію.

Звісно, після цього Леся Українка не припинила писати ліричних поезій, та й до формальних пошуків вона вдаватиметься ще не раз – це природно. Однак відтоді в її писаннях безсумнівно превалюватиме білий вірш, можливості якого в рамцях української мови вона розвинула якнайповніше (зрештою, після неї з білим віршем системно в українській поезії ніхто й не працював – крім принагідних спроб, пригадуються лише експериментальні «Білі сонети» Дмитра Павличка, а в драматургії – «Свіччине весілля» Івана Кочерги»).

Прикметно, що досвід роботи Лесі з білим віршем не обмежується лише драматургією – саме ним вона створила і свої найкращі зразки філософської лірики. Утім, це вже тема для спеціального дослідження…

Іван Андрусяк