Нова книжка Валерія Шевчука «Роман юрби» (К.: Пульсари) має вичерпне жанрове означення: «Хроніка «безперспективної» вулиці». Тобто сімейна сага з життя кількох поколінь окраїнної житомирської вулиці Чуднівської, забудованої «приватним сектором» та соціальними двоповерхівками. Точніше, йдеться не так про життя, як доживання, оскільки вулиця — «безперспективна», а отже, за потурання чиновників на неї навально сунуть сірі панельні багатоповерхівки зі стандартизованим способом буття. Така собі українська Йокнапатофа (Фолкнер) або Макондо (Маркес).

Уявімо на мить, що Габріель Гарсіа Маркес не написав своїх творів про колумбійську глибинку — якою була би світова література без цього? Можливо, тоді препараторська естетика «нового роману» таки перемогла, усі би повірили, що класичний роман помер, і суттю літератури є лише філологічні експерименти. На щастя, цього не сталося, бо саме Маркес урятував статус письменства як людинознавства. Нагорода за цей подвиг — Нобелівська премія.

Не так сталося в окремо взятій українській літературі. У 1970–ті, паралельно з колумбійцем, сімейні саги писав українець Валерій Шевчук. Але Маркеса друкували, і світ усотував нове літературне слово он–лайн, а писане нашим земляком підпадало під пряму заборону на публікацію. Авжеж: Шевчук, по–перше, не оспівував голов­ного щастя радянської людини — будувати комунізм; по–друге, розмірковував у творах про ту вічність у людині, що її нездатний «відмінити» і потужно–потворний марксизм–ленінізм. А по–третє, ще й політичні листи–протести підписував — куди ж його друкувати?!

Заборона на друк Валерія Шевчука впала 1979–го. А оскільки десятиліття вимушеного мовчання він з дня у день писав — неопубліковані твори виходять аж понині. Як оце «Роман юрби» — синтетичний твір, що складається з коротких повістей, об’єднаних одними й тими персонажами. Більшість із них уже друкували у «товстих» журналах, але зібрані до логічної купи, «локальні» оповіді творять Роман–еталон, котрий, окрім усього, дає код розуміння сучасної української літератури.

Диво–дивнеє: тексти писалися тридцять років тому, а жодного відчуття «вчорашності» немає. Більш за те: «Роман юрби» справляє враження цілком нового, ексклюзивного слова у новітньому письменстві. Але точніше буде сказати, що цей твір — бо писався раніше — дає знати, чим стала/не стала модерна вітчизняна проза. Через те, що комуністи свого часу заборонили публікацію цієї саги, поле української літератури густо заросло графоманським бур’яном — не було від чого відштовхуватися. Справжня проза, що з’являлася — «Рекреації» Андруховича або «Польові дослідження...» Забужко — виглядала геть несподівано, ніби без коренів. Проте серйозні літературознавці казали: Андрухович цілком вийшов із Шевчука (Т. Гундорова), як і Забужко теж (Н. Зборовська). Зрештою, вся сучасна якісна проза вийшла з «шинелі» Шевчука: Винничук і Дереш, Матіос і Пашковський, Жадан і Єшкілєв, Діброва і Жолдак, навіть російськомовні Дяченки та Курков.

Але це розуміли ті, хто читав В.Шевчука; решту ж читачів видавці за двадцять років призвичаїли вважати за літературу дівчачі щоденники та парубоцькі бувальщини. А повище згаданих письменників — винятками (мало не імпортного походження), що потверджують правило. Як таке могло статися? Дуже просто. Видавці (яко комерсанти) швидко збагнули, що за тотального панування моди успішно продавати можна лише те, що має ознаку «нове». Будь–яке означення традиції — а Шевчук є не лише тяглістю української, а й інтерпретацією світової традиції, — бажано не наголошувати. До того ж, якщо ставити поруч Шевчука і якусь новонароджену «зірку» — неозброєним оком видно штучність «нового імені». Кому з продавців книжок це потрібно?

Отже, замовчування феномену В. Шевчука — суто ринкова технологія. Уможливлена, до того ж, проросійським медіапростором України, що безоглядно взорує на поп–зразки тамтої літератури. Там (нібито) — наше все. Навіщо порівнювати, приміром, Людмилу Уліцкую з Шевчуком, коли навіть побіжне зіставлення її справді вартісних творів — не на користь росіянки? Ну й, до всього, «сучасні автори не люблять чути, що їм доведеться змагатися із Шекспіром і Данте», — як пише один з головних літературознавців сучасної Америки (Гаролд Блум. Західний канон: книги на тлі епох. — К.: Факт, 2007). Валерій Шевчук — не боїться такого змагання. Він — найбільший книжник серед наших письменників. Тобто знавець світової літератури, котрий не заграє з нею, а дискутує. Наприклад, розділ «Чортиця» у рецензованій книжці — прямий діалог iз «Маленьким принцом» Сент–Екзюпері. Читаючи В. Шевчука, весь час ловиш себе на думці: тут десь поруч Гоголь із Кафкою. Й Буковскі та Грабал — лише окремі епізоди з оповіданих ним історій. А часом — в описових періодах Шевчукової прози — почуваєшся ніби між Бройгелем і Босхом.

До речі, про Шевчукові «описи»: єдиний відомий критик, котрий негативно сприймає прозу Шевчука — гарвардський професор Г. Грабович: закидає йому «радянську багатослівність». Дивно, бо така сама «багатослівність» в улюбленої ним Оксани Забужко його не дратує, хоч має ті самі ознаки. Її «Музей покинутих секретів» — це, власне, розшифрування підсвідомості, котре не надається на короткі й чіткі дефініції. Французький критик Леонід Плющ говорить про «Музей...» як про «карнавал і потік свідомості... самопородження слова». Так само можна сказати і про «Роман юрби». В.Шевчук моделює тканину мовлення своїх персонажів («мова — дім буття», за Ґадеггером). І на цьому тлі Жаданів та Жолдаків суржики — хіба квіточки.

А ще Валерій Шевчук — імпресіоніст. Йому важливо схопити відчуття у момент з’яви думки. Так само робив Клод Моне, коли безліч разів малював копицю сіна чи церкву під різними сонячними ракурсами. І за це його також картати «багатослівністю»? Якщо американський професор прислухається до говірки мешканців одеської Молдаванки, дніпропетровської Сухачівки або столичної Борщагівки, він збагне, що «багатослів’я» — родова ознака цих околиць. А понад те — що «закони», за якими живуть персонажі «Роману юрби», і досі чинні для цих міських околиць. Ба, навіть і не лише для них.

Ну, так — переважно персонажами «Роману юрби» є «тридцятирічні кандидати в алкоголіки» та «сірі, як цей день і небо, старі, як світ» жінки (хоч фізіологічно — сорокарічні). А головне — «світ, якому байдуже до всього золота у собі». Але ж чи не всі ці комплекси ми перетравлюємо в собі, спостерігаючи ялову дев’ятнадцятирічну незалежність? Шевчук — це той самий Чехов, що описував страхи і надії тодішнього середнього класу. Чи надто ми змінилися?

У передмові до рецензованої книжки найбільший знавець творчості В.Шевчука Людмила Тарнашинська пише, що автор передусім обстоює «право на приватність». Це так. Для Шевчука головне право приватності — кохання. «Любов — це і є рух до спокою», — проголосив він іще у досі найвищому творі (Валерій Шевчук. Дім на горі. — К.: Радянський письменник, 1983). Там само він зазначив: «Це сила дороги — єдина сила, перед якою я ниций». А пізніше додав ще одну складову фірмового Шевчукового коктейлю: «Він бажав не так дій, як мрій» (Валерій Шевчук. Срібне молоко. — Л.: Кальварія; К.: Книжник, 2002).

«Роман юрби» — проекція цих голов­них первнів. Це опис жорсткої соціальної ієрархії та відчайдушних спроб із неї вирватися; спротив стандартам, де немає співчуття і жалю, — спротив життю «за понятіями». Мрія–кохання–дорога: це і є формула Шевчука. Щоправда, інгредієнти можна міняти місцями (що він постійно й робить), а через це й виникає «щільна фактура абсурду, який випливає з монотонності, безпросвітної буденності життя», — як справедливо зауважує пані Тарнашинська.

Костянтин Родик