Літературний дайджест

22.03.2010|16:05|Друг читача

Ольга Сумська: “Я б хотіла бути музою Гоголя”

Цього року актриса та ведуча Ольга Сумська готує до друку відразу три свої книги: про кулінарію, про секрети краси та про династію Сумських. А поки книжки чекають виходу в світ, ми спілкувалися з пані Ольгою про її літературні уподобання.

– Ольго, як складаються ваші стосунки з літературними персонажами?
– Я не можу переоцінити роль Вольтера в моєму житті. У 90-ті роки йшов мюзикл «Кандид, або Оптимізм» – на його сцені ми зустрілися з моїм другим чоловіком, Віталієм Борисюком. Ми грали закоханих. А ви, мабуть, очікували почути: Роксолана? Але я не артистка однієї ролі. До Роксолани у мене було більше 25 картин…
– Це правда, що на момент зйомок у «Роксолані» текст ви не читали?
– Дізнавшись, що йдуть проби на роль Роксолани, у мене стиснулося серце. Така роль йде повз мене! Подзвонила другому режисеру (велике діло – бути на короткій нозі з другим режисером!) і сама напросилася на проби. Я була останньою претенденткою – на цю роль пробувалися більше сотні актрис, у тому числі й Марина Могилевська. Я прочитала якийсь уривок, і Борис Небієрідзе, побачивши мою одержимість, сказав: «Усе, більше нікого пробувати не буду». Сценарій «Роксолани» я вже отримала в потязі, який відвозив групу на зйомки до Львова. Думаю, мені просто пощастило потрапити в роль, я зрослася з нею. До речі, в Стамбулі я удостоїлася честі, в якій відмовили самому Майклу Джексону – йому не дозволили знімати кліп на тлі мармурового гарему Топкапі (звідси чотири століття султани правили Османською імперією), а нам, українській групі, дозволили там провести презентацію «Роксолани»! Я наче виходила просто з книги – в костюмі хороброї української красуні, яка завоювала серце султана. Для турецьких дівчат Роксолана Хурем – святиня, вони поклоняються їй, приходять на її могилу і просять благословення на вдале заміжжя. Наша група, до речі, виправила неточність на її надгробку, й тепер там написано «Ukraine», а до цього була «Russia».
– Є фатальні літературні герої, яких актори намагаються уникати?
– Відігравши 6 років роль Маргарити з Івором Калнишевим та Ганною Самохіною, я замислилася, чи варто продовжувати. Під час однієї з репетицій упала, спіткнувшись об трон Воланда, – синець був величезний. Я так зрозуміла, що це був ще один знак, і пора зав’язувати. Михайло Булгаков мав рацію, що його роман небезпечний для акторів… Коли грала в 16 років гоголівську Панночку, особливо не замислювалась над тим посилом, який несе цей твір, і розцінювала роль як подарунок долі. У фільмі «Вечори на хуторі біля Диканьки» зіграла Музу, Сотниківну й Панночку. Моїм партнером був великий російський актор Олег Янковський. Це мій хрещений батько в кінематографі.
Зараз знову знімаюся в картині Наталії Бондарчук «Гоголь найближчий» – граю мадам Фаталь. Як тільки Гоголь знайомитися з жінкам, перед ним постає образ мадам Фаталь – його музи. Чи не дивно, що я знову маю справу з цим автором-містиком? Думаю, головне – з пієтетом ставитися до автора. Є маса рокових ролей: давньогрецької чаклунки Медеї, шекспірівських персонажів – Річарда III, царя Едіпа. Той же Іван Грозний – досить небезпечний. Заборонений список безумовно існує. Але знаєте, якщо Микита Міхалков завтра подзвонить і запропонує зіграти щось із цього «чорного» списку, піду, не замислюючись!
– Як актрису неуважність до кого з авторів вас непокоїть?
– Завжди дивуюся, коли стикаюся з українською драматургією – яка вона нерозкрита все-таки. Ось Винниченко, Франко. Мені пощастило: я зіграла Регіну Твардовську. Вона – прообраз коханої Івана Яковича. Але загалом їх твори – невичерпне джерело для сучасного театру. Мені взагалі не зовсім до душі сучасні репертуари. Розумію, що велика кількість комедій – це відгомони сучасної гонитви за наживою. Нещодавно сама брала участь у не дуже приємній розмові. Справа в тому, що на сцені я перший раз з’явилася в 5 років. У мене була відповідальна роль дочки головної героїні Теодора Драйзера Дженні Герхард. Це був чудовий спектакль, який на той час обожнювала публіка. Це великий автор, від його стилю приємно на душі. У мене була думка: приміряти на себе роль вже не маленької дівчинки, а самої Дженні Герхард. Я поділилася нею з керівником театру Лесі Українки, де я відслужила 17 років. На що отримала відповідь: «Це старе!» А що молоде? Сучасники? Дозвольте мені з цим не погодитися, адже сучасному глядачеві не вистачає душевних мелодрам.
– Ви вже багато років поспіль ведете «Коронацію слова». Читаєте твори переможців?
– Звичайно! Кожного разу беру в руки видану книгу переможця, і в мене душа болить за українського автора. Мені шкода, що недооцінені в світовому аспекті таланти Андрія Куркова та Оксани Забужко. Дуже хотілося б утілити в життя сценарії Олексія Росича, Василя Міцька – вони вийшли друком, але що далі? Немає меценатства. Адже популярність до творів приходить шляхом їх екранізації та постановок у театрах. Була б такою відомою Джоан Роулінг, якщо б не екранізували «Гаррі Поттера»? Питання спірне. Ось нещодавно я на фестивалі «Ялта-кіно» боролася, щоб картину «Ілюзія страху», зняту за книгою Олександра Турчинова, хоч якось відзначили. Московські колеги дуже упереджено ставляться до всього українського… Але ж зняли! Отже – можемо!
– Яка ймовірність, що відсутність меценатства губить таланти майбутніх Пушкіних, Гоголів?..
– Сумніваюся, що вони живуть серед нас. Вони – символи епохи. Напевно, людство завинило, живучи тільки сьогоднішнім днем, знищуючи свою історію. Адже без минулого – немає майбутнього.
Прогрес убив би Гоголя, якби він з’явилася зараз. Це був би «Гоголь у п’ятому елементі» або «PSP-Гоголь». Не дивуйтеся, що я так добре знаю всі ці комп’ютерні іграшки. У мене молодша донька сидить за ними. Я їй: «Донечко, почитай книжечку!» Та не так сталося, як гадалося… Тому я їй у ролях читаю. Книга – це ж зовсім інша енергетика. Але ж я бачу, якою донька стає після комп’ютерних іграшок та американських мультиків – агресивною, збудженою…
– Чи можна виправдати неувагу сучасної людини до книги занадто ущільненим часом, у якому вона живе?
– Ні. Я намагаюся викроювати час, щоб почитати – в машині, в перервах між зйомками, перед сном. На моєму туалетному столику зазвичай лежать мемуари великих акторів. Зараз читаю мемуари Людмили Гурченко. Нещодавно нас разом нагороджували на одному заході. Я кажу їй: «Людмило Марківно, треба ж: сьогодні я з вами стою на одній сцені, а вчора читала ваші мемуари». Вона так стримано, високим грудним голосом відповіла: «Продовжуйте, дитинко, в тому ж дусі, читайте, мене корисно почитати» (сміється). Я вперше взяла книгу років у 13. Ніколи не забуду сліз, пролитих над «Оводом». Після цього твору для мене став одкровенням процес читання – ці емоції ні з чим не порівняти! Потім я прочитала «Піднесене й земне» Девіда Вейса, а потім настав час Джека Лондона. Ці романи відкрили мені двері у світ літератури. Вдома у мене буквально обвисають книжкові полиці. Якщо говорити про поповнення – це, в основному, книги про мистецтво (моя старша донька Тоня вчиться на мистецтвознавця). Тут Михайло Врубель, Густав Клімт, Ботічеллі, альбоми імпресіоністів. Вони буквально виселяють нас із дому. Але спробуй запропонувати подарувати або віддати кому із друзів щось із книг: «Мамо, не чіпай! Мені це треба! »Ну, куди мамі подітися? Мене радує, що старша дочка любить книги.
– Виходить, книги окупували всі куточки вашого дому?
– Я підчитую книги про фен-шуй. Фахівці цієї науки не радять зберігати книги по всій квартирі – вони мають бути лише в бібліотеці. Розкидані книги позбавляють гармонії. Було би добре, якби в нас була ще одна кімната для бібліотеки, але це поки з області фантастики…
– Чиєю музою ви б хотіли бути?
– Музою Гоголя. Такому великому майстрові гріх не послужити.

Спілкувалася Іра Татаренко

Фото: pravda.com.ua



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери