Після нещодавніх протестів під Офісом Президента Влад був першим затриманим. Ми вирішили поговорити з Сордом про його погляди на нинішню ситуацію, ведення справ маленького видавництва та письменство.

— Перше питання, яке, певно, зринає найчастіше: чому ти пішов на акцію в підтримку Стерненка?

— Річ у тому, що інакше неможливо. Я був учасником Революції Гідності, звідти поїхав на Схід на війну. Я завжди активно відвідував подібні акції: пам’яті Каті Гандзюк, суди Ріффа, Юлії Кузьменко і тому подібні. Окрім того, ми як видавництво «Дім Химер» офіційно підтримуємо Сергія Стерненка і Ріффа, і 10% з продажу кожної книжки перераховуємо Світлані Антоненко, його дружині. 

Коли ми запустили цю акцію, «Книгобунт» або #bookrebel, наші читачі активно нас підтримали, бо це дало їм змогу висловлювати і відстоювати свою громадянську позицію. Однак мені було дуже ніяково, що я особисто нічого не роблю, у той час, як судова система і далі нереформована, в країні повно корупції, і ми вперто наближаємося до поліцейської держави. Коли я це усвідомив, то всидіти на місці мені було неможливо., тож коли побачив, що збирається акція під Офісом Президента, я поїхав, навіть не кооперуючись ні з ким із Вінниці. Якщо уже почав боротися, хоч раз долучився руху, що впливає на якісь позитивні зміни в країні, то здавати назад уже немає куди. Бо якщо я чи такі люди, як я, будуть сидіти, склавши лапки, то ми скотимося в прірву. 

— Ти писав, що в ІТТ (ізоляторі тимчасового тримання) читав іншим затриманим українські книжки. Можеш розповісти про це? Якою була їхня реакція?

— Я завжди з собою в дорогу беру 1-2 книжки. За дорогу зазвичай їх прочитую. Цього разу це був «Далекий простір» Ярослава Мельника. Коли після акції мене затримали, під час різних процедур я постійно тримав її в руках, тож так вийшло, що книжка залишилася у мене, певно, не звернули увагу. Я дочитав її у першу ж ніч в ІТТ, а за наступні дні перечитав разів чотири повністю, уже фактично знав напам’ять. Хоча у камері було дві книжки: Дар’я Донцова і якась «блатна романтика», і обидві російською. Ще в ІТТ є навіть телевізор, однак сигнал там дуже поганий, тож перегляд перетворюється на постійні тортури із налаштування антенки. 

Ті ж затримані, що були зі мною в камері, зацікавилися, що за книжку я вже який раз перечитую. Коли я переповів їм коротко суть, вони були вражені, тож я почав їм читати, прочитав загалом щось зо два розділи, їм дуже сподобалося. Тоді я зрозумів, що наш обов’язок – передати принаймні на це ІТТ книжок, тому що хоч це і мала би робити держава, однак цього не відбувається. Більшість людей потрапляє до ІТТ за якимись зовсім безглуздими звинуваченнями, тож доки суд не довів їхню винуватість, вони не зобов’язані мучитися, дивитися в стелю і не знати, куди себе подіти. 

— Якщо повернутися назад, розкажи, що вплинуло на формування твоєї активної громадянської позиції і патріотичних поглядів?

— Найперше вплинуло те, що я з дитинства ріс в україномовному оточенні. Тож коли я приїхав до Криму, мене дуже вразило, що там всі розмовляють російською. Мені це здалося дуже дивним і неправильним, адже ми живемо в Україні, а спілкуємося іноземною мовою. Тож я почав українізувати своє оточення: одногрупників, секцію з айкідо, якою я відвідував, реконструкторів, страйкболістів. Не відчіплювався від них, адже насправді всі вони чудово говорили українською, але всюди була оця меншовартість.

Другим чинником став мій візит до Росії ще в юнацтві, а також те, як вони там живуть і як себе сприймають. Я назбирав трохи грошей і поїхав сам до подруги. Я йшов по одному маленькому військовому містечку під Москвою, де вулички — суцільне багно. З одного боку — 4-поверхові маєтки і палаци з високими парканами, а з іншого — хибарки. Я намагаюся не вгрузнути в цьому багні, як з однієї хатки виходить баба зі здоровенним відром і виливає його прямо на дорогу. Я проходжу повз, а це лайно… Далі вони щось кричали між собою про готову бражку і «Слава Росії»… Після такого складно мати нейтральну позицію. 

І ще одне: я ніколи не приписував собі в першу чергу імідж ветерана. Я воював, бо повинен, і як всі добровольці та військові, йшов за покликом серця, а не за нагородами, бо вони можуть бути лише наслідком наших вчинків, але не їхньою причиною.

— Ти уже згадував, що «Дім Химер» проводить акції на підтримку політв’язнів. Чому для вас це важливо?

— Я вважаю, що видавництва не тільки видають книжки, вони в будь-якому випадку пов’язані з політикою, бо видавнича діяльність зав’язана на формування світогляду. Тому будь-які організації, які дотичні до цього, у тому числі й бізнес, мають демонструвати свою позицію, взаємодіяти із запитом суспільства. Вони мають бути спрямованими на якісь правильні речі й не обмежуватись лише виготовленням якоїсь продукції.

У «Домі Химер» не було такого, що як я сказав, так видавництво і діє. Ні. Загалом усі, хто дотичний до видавництва чи допомагає нам, долучилися до формування такої позиції. Наприклад, ідея «Книгобунту» виникла у нас разом з Євгеном Ліром, коли ми думали, як можна підтримати Ріффа і решту. На мою думку, такий колективний рух і має бути, адже без діалогу, без вчинків з нашого боку, без конструктиву нічого не зміниться, а з нами будуть робити все, що захочуть.

— Чому ви з дружиною вирішили створити видавництво саме темної літератури, ще й виключно українських авторів?

— Загалом створити видавництво — це була давня мрія моєї дружини, Вікторії Гранецької. Ми вирішили, що треба видавати таку літературу, яку самі любимо читати, тобто якраз напрямок темних жанрів (в якому і пише Вікторія, і я пишу): горор, містика, фентезі. Але ми відразу вирішили, що це має бути саме українська сучасна література, сучасних авторів, написана українською мовою виключно.

Хоч у нас і було Розстріляне Відродження, з величезним потенціалом (адже тоді уже почали зароджуватися готичні та горор-напрямки), однак тих митців фактично знищили.

До утворення нашого видавництва було багато розрізнених спільнот: фензін «Підвал», «Бабай», групи обговорення фантастики і таке інше. Тобто запит у суспільстві на це був, але не було централізації. І коли з’явилися ми, люди почалися з усіх усюд до нас тягнутися. Коли нам кажуть, що почала формуватися певна химерна спільнота, то насправді вона просто отримала місце, де можна зібратися.

Тож ми постараємося зробити максимум можливого для становлення темних жанрів. Мені хотілося рівнятися на польських фантастів і авторів, які пишуть фентезі — і це було ще до Анджея Сапковського. Я бачу, в якому напрямку вони рухаються і який у них зараз рівень літератури, і хочеться вийти хоча б на половину того рівня, що є у них. Тоді про нас почує весь світ.

— Твої книжки — збірка військових оповідань «Безодня» і збірка поезій «Три плюси» — також вийшли у «Домі Химер». Твої історії зовсім не репортажі про війну, а тексти, сплетені з містикою і фантастикою. Чому ти обрав такий прийом?

— Зараз у нас почала вимальовуватися ветеранська воєнна література як в основному мемуаристика, автобіографія чи хроніки і репортажі. На мою думку, це дуже неправильно. Такі тригерні події, як російсько-українська війна, Голодомор, гайдамаччина, УНР, Крути, — це все надзвичайно потужне підґрунтя, яке можна і треба використовувати в літературі, особливо в сучасній українській. Мені дуже не подобається і навіть ображає, коли автори-початківці надсилають рукописи творів, дія яких відбувається десь у Нью-Йорку чи Лондоні, усі реалії та імена у них закордонні. Адже у нас стільки взагалі невикористаного, прекрасного матеріалу, за який би у світі просто розірвали, якби це добре популяризувати. Гарно написані книжки з такими темами могли би зламати кризу ідей в кіношних спільнотах, де зараз займаються майже виключно сиквелами. 

Тому я не міг не зробити свої книжки у такому жанрі, маючи реальний досвід війни і революції. Я прагнув зробити книгу для людей, які намагаються дистанціюватися від війни, але люблять темну літературу. Крім того, є люди, які цілеспрямовано читають книги про війну, і от в «Безодні» отримують і горор, і фентезі, і магічний реалізм. Комусь це подобається, і людина продовжує дослідження цих жанрів.

— Побутує думка, що воєнні письменники «виписують» свій ПТСР за допомогою літератури. А як це відбувається у тебе?

— Я насправді так не роблю. Для мене написання прози — це складний творчий процес. Я не завжди добре пригадую події, але зате можу майже дослівно згадати усі діалоги, які я чув в житті. Саме тому в «Безодні» така жива мова, бо я насправді писав так, як говорилося. 

У реальності ж ПТСР — це зовсім інше. Ти ціпенієш, тебе стискає, ледве можеш дихати, і лиш перед очима майорить-майорить-майорить… Може бути декілька секунд, а може і декілька хвилин. Тут треба працювати з психологом.

— «Безодня» — твоя перша прозова збірка, до цього у тебе вийшли дві збірки поезій. Але «Безодня» відкривається віршем з «Трьох плюсів», будуючи своєрідний міст. Чому вирішив змінити вірші на прозу?

— Тут є декілька моментів, як прагматичних, так і буденних. Прагматично – вірші не продаються, якщо ти не Сергій Жадан (сміється). Насправді ми планували зробити потужну промоцію «Трьом плюсам» — сталева обкладинка, аукціони… Але ми займалися іншими авторами, а всі сили зосередили на розкрутці та становленні видавництва. Тож «Три плюси» пройшла майже непоміченою. Хоча моя перша поетична збірка «Трансгресія» збирала зали по 300 людей. Це цілком можна було повторити, але нам забракло часу і зусиль. 

Вірші я писав років з 11, записував переважно сни. Зазвичай це схоже на принтер: усі події, що відбуваються, викристалізовуються уві сні, а коли я прокидаюся, я записую готовий вірш. Я ніколи не правлю вірші, не підбираю ритм чи риму. Я писав їх весь час, що на війні був, що на Майдані, постійно. І через те, що я їх так записую відразу, я не декламую свої вірші, не пам’ятаю їх. А от доки вірш ще не записаний, він буде млоїти, я собі місця не знайду, воно буде крутитися в голові і вимагати виходу назовні.  

Прозу я також писав ще з дитинства. Років у 15 у мене навіть був закінчений роман у новелах «Спокута», також темне фентезі. Ті, хто його читав тоді, відгукувалися дуже схвально, однак він згорів разом з моїм комп’ютером. І після того я не хотів більше таких прецедентів, коли стільки праці може так раптово зникнути.

Але коли я потрапив на війну, почав помічати різні дивні речі, які не мали логічного пояснення. І я думав, що це ж ніхто не розкаже потім, тому я почав писати. Ситуації були зовсім різними, не про всі з них можна розповісти як про цілісну розповідь, не розкривши важливих даних, тому коли я почав працювати над першим оповіданням, власне «Безоднею», я зрозумів, що можна комбінувати реальні події так, щоб вигадки залишалося зовсім мало. Тому більшість історій зі збірки — це події, які дійсно відбувалися. Не завжди в тому порядку, в якому вони викладені в оповіданнях, не завжди в контексті конкретного оповідання, але вони справжні. І от якось так і вийшло: написав одне оповідання, за ним інше, і так пішло. 

— Чи твоя письменницька іпостась не підводить, коли потрібно пригадати реальні факти? Ти на фронті почувався більше письменником чи бійцем? Ти думав вже тоді якось переосмислити свій досвід і написати про нього в літературному ключі?

— Я просто намагався прокручувати в голові моменти, які мені видалися такими, що вибиваються з реальності, багато думав про них спеціально, щоб не забути.

— Якщо повернутися знову до нинішньої ситуації, то як, на твою думку, ставиться держава до роздавання медалей? Там справді можуть бути помилки?

— Річ у тому, що зараз ситуація кардинально інша, ніж та, що була у 2014 році. Щонайменше ті корумповані майори й генерали, які обіймали посади по 40 років і розпродавали армію, були усунені, їх замінили хлопці, які йшли добровольцями підписувати контракт. Тож структура повністю оновилася. В тому числі оновилася й сама армійська інфраструктура, документообіг, який пов’язаний з такими речами, як нагороди. Але у 2014 році армії як такої й не було. Хлопці, які були в армії 2013-2014 роках, які гарно себе проявили, але, на жаль, гинули, воювали майже з голими руками, зі старою технікою. 

Те саме відбувалося і з документацією. Наразі з усім цим необхідно розбиратися. Можливо, та роздача орденів — це взагалі був акт доброї волі для підняття морального духу воїнів, ініційований комось із місцевих військкомів, хто мав на запасі ці ордени. Інша справа, що я ставлюся до цього зовсім по-іншому. Воювати я йшов не за орденами, а разом з тим і ніколи не прагнув нагород. У мене є лише ті, на які мене подавали волонтери і друзі. Я ніколи не вписував себе до жодних «списків на медалі».

— Чи зміниться щось в політиці видавництва і твоїх діях у зв’язку з останніми подіями? Приміром, деякі магазини дуже швидко прибрали твої книжки з полиць.

— Плюс тієї ситуації, що склалася, в тому, що вона дала змогу виявити, хто є хто. Таким чином, ми попрощалися з певними авторами, але таких, на щастя, було лише декілька. Натомість більшість, від кого ми радше очікували нейтральної позиції, проявила неабияку підтримку.

І це дуже класно, коли читацька спільнота майже одностайно свідома, вона розуміє не лише дії, які відбуваються, а й відстежує маніпуляції влади, інфоатаки. Це і треба культивувати. Якщо люди це підтримують, то це тільки додає нам сил боротися далі, створити культурний осередок зі своєю чіткою громадянською позицією, яку ми будемо разом відстоювати. Адже ми гуртуємося в химерну спільноту, щоб розвивати таку вагому частину української літератури, а робити це без громадської активності неможливо, неможливо обійтися без соціальної взаємодії. Ті ж самі письменники Розстріляного Відродження робили свого часу те саме.

— Наостанок, розкажи про плани. Ти вже анонсував вихід другої «Безодні», працюєш зараз ще над якимось проєктом?

— Так, це друга «Безодня», яку я готую до Книжкового Арсеналу. Насправді всі оповідання, які мають до неї входити, уже є, але жодне з них ще не завершене, над ними ще треба працювати. Також в проміжках між «Безоднею» я пишу роман, він теж про російсько-українську війну, яка відбувається на тлі. Це роман про допельгангера.

До Арсеналу ми готуємо три вже анонсовані покетбуки. Також з’явиться ще одна книга-алігат, поетична збірка Сандри Конопатської. Готуємо ще одну дуже потужну фентезійну трилогію, а, може, це буде й тетралогія. Перша її частина буде називатися «Кривава сівба. Пломінь» від Вадима Лукавого. Крім того, на Форумі військових письменників у Львові, який відбувся нещодавно, ми познайомилися з Миколою Ніколаєвим, тому ймовірно, що до Арсеналу підготуємо і його книжку «Хижаки». Це автобіографічний роман з ілюстраціями самого Миколи. Також ми готуємо перевидання роману Вікторії Гранецької «Тіло™», з чорними зрізами, білою обкладинкою і тисненням. Ми перевидаємо цю книжку, бо (спойлер!) от-от буде продовження. Далі — сольний роман Кшисі Федорович «Все золото твоїх снів».

Моя ж участь тут буде ще й в тому, що я їх готуватиму до друку: верстатиму, робитиму ілюстрації, обкладинки, оформлення і постери.

І ще зовсім окремий анонс — ми готуємо проєкт «Чорнокнижник». Це не буде інтернет-магазин в традиційному значенні, а концептуальний проєкт зі своїм ютуб-каналом і рештою фішок. Зараз це дещо загальмувалося через решту справ, але ми дуже хочемо його запустити до Арсеналу.

Катерина Гавриш