З усієї команди, яка працювали над проектом, моя реакція найбільш спокійна, тому що я від самого початку не покладав на Міністерство культури жодних надій і сподівань.

Я це казав завжди, і міністр культури Євген Нищук, з яким я особисто давно знайомий, знає мою думку про непотрібність Міністерства культури в такому вигляді. Моя думка ніяк не мінялася, коли команда вирішила подати «Червоного» як проект на отримання державного фінансування.

Наш кінопроект – це телевізійне кіно з 12 серій, така масштабна історія, яка б охопила кілька мільйонів глядачів.

У фільму «Червоний» є реальна історія успіху. Не скажу, що він окупився в прокаті, хоча б тому, що в українському прокаті з українських фільмів окупаються лише недорогі у виробництві комедії, і то не всі.

Я з величезною повагою ставлюся до команди, яка зробила фільм «Кіборги». Багатьох знаю особисто, аплодую їм стоячи, і бажаю, щоб вони стали найкасовішим українським фільмом минулого сезону, але – якщо подивитися на 23 з гаком мільйони, зібрані «Кіборгами», і подивитися, що на фільм витрачено 49 мільйонів, скептики можуть легко перекласти цей успіх як поразку.

Так само, як і «Кіборги», «Червоний» не окупився. Маючи по факту десять мільйонів від Держкіно і ще половину грошей від приватних інвесторів, ми заробили в прокаті три мільйони – і це максимум, який наш фільм зміг вичавити.

- Але, тим не менше, ви потрапили до п’ятірки лідерів українського прокату за минулий рік.

- Так, коли наш фільм показували на каналі ІСТV в травні цього року, то конкуренцію нам склало лише «Євробачення». Ми були на другому місці після «Євробачення» за кількістю переглядів у той день.

Однойменна книга теж отримала певні відзнаки, а головне – читацьке визнання. На сьогодні – майже 42 тисячі тиражу. З моїх 67 книжок – це поки що найтиражніша, хоча я не скаржуся, як вони продаються.

Часто трапляється так, що за що лають, за те ж і хвалять. Частина критиків, як книги, так і фільму, лаяли їх за те, що там є патріотична складова. Але ті, хто хвалили, казали, що патріотична складова не зчитується буквально, ми її розуміємо вербально – це не плакат і не «ура-патріотизм» з розриванням вишиванок на грудях.

Таким чином, при всьому моєму скептичному ставленні до Міністерства культури і компетентності людей, які там працюють, все ж я не бачу причин, чому мені особисто не докласти певних зусиль для того, щоб розробити історію в форматі телевізійного серіалу.

Повторюся, «Червоний» – це історія успіху за всіма параметрами. І раптом – нас називають категорично не патріотичними. І саме це стало основною складовою, чому нас відхилили. Можливо, вони ще будуть робити рухи, щоб якось виправити цю ситуацію.

- Я знаю, що вже є колективна скарга з приводу роботи експертної комісії…

- Колективна скарга є, але я її не підписував, бо не вважаю за потрібне підписувати скарги чи петиції. Не треба на це розраховувати в нашій державі, треба розраховувати, по-перше, на самого себе, по-друге – на здоровий глузд і, по-третє – на портфоліо, яке ти собі напрацював.

У розробленого мною формату, у нашої франшизи досить велика аудиторія, яка все одно чекає і для якої я готовий працювати.

Але я хочу, щоб ця аудиторія збільшувалася і збільшувалася. Я не приховую і гадаю, що навряд чи хтось на моєму місці приховував би, що хочу щонайменше 500 тисяч тиражу «Червоного», якщо не мільйон.

Я хочу, щоб рано чи пізно «Червоний» став телевізійним серіалом, і щоб сам фільм, як і серіал, теж побачили десятки мільйонів українців. 

Сьогодні в телевізійному контенті нам не вистачає саме такого історико-пригодницького кіно. І я прекрасно розумію, що рано чи пізно ми переможемо.

Зараз питання не до нас – чи готові ми йти до Мінкульту щось там домагатися, просити, а питання до Мінкульту – чи готові вони визнати помилки і йти за нами, йти за історією успіху. Некомпетентність експертів Міністерства культури полягає в тому, що вони не бачать реальних історій успіху.

- На своїй сторінці у Фейсбуку ви опублікували список із десяти неприйнятних для себе речей, там був і «рускій мір», як ви сказали – включно з фільмами Тарковського-Звягінцева. 

Тож, у прив’язці до цього, хочу почути вашу фахову думку щодо наступної ситуації: гран-прі Одеського міжнародного кінофестивалю взяв фільм «Кришталь» білоруської режисерки. Потім виявилося, що в головній ролі в ньому знялася дружина російського репера Хаскі, який хизується дружбою з Прилєпіним та присвячує пісні Моторолі. Та й сам Хаскі теж в епізодичній ролі знявся. 

В українських соцмережах, і у Фейсбуці здійнялася хвиля обурення і  нерозуміння допустимості такої ситуації. Як реагувати на подібне, у кого вимагати пояснень?

- Моя думка тут не може бути фаховою. По-перше, я не бачив фільм, по-друге, я не знаю, хто такий репер Хаскі, я його не ідентифікую.

Я не можу судити про художні чесноти чи недоліки цього фільму, але, все ж таки, певна частка моєї фаховості буде. Є одна обставина: фільм, як сказано, білоруського режисера, а під прикриттям білоруських режисерів та й взагалі того, що зйомки ведуться в Білорусі, до нас можуть гібридно проникати заборонені російські актори, представники так званих «чорних списків».

І це стосується не лише згаданої зараз кінострічки. Білорусь – це індульгенція, це означає, що фільм не російський, і саме тому, очевидно, до нього не було прискіпливої уваги, ніхто не придивлявся – хто там виконує епізодичні ролі, хто з них Хаскі, хто з них Прилєпін і все т.ін.

Можливо, якби на фільмі стояло: виробник – Росія, то було б зовсім інакше. А так просто замилили очі тим, що це Білорусь, – звідси, мені здається, ростуть ноги цієї проблеми.

Зрештою, Одеський міжнародний кінофестиваль – це окрема структура, яка має своїх експертів, що відбирають фільми. Я припускаю, що вони теж на це попалися, тому що, донедавна, якщо був фестиваль чи будь-який захід із позначкою міжнародний, то насправді там було всього два учасники – Україна й Росія. Без участі росіян не уявляли собі жодного фестивалю, в тому числі – Одеського. І раптом, треба прискіпливо ставитися до всього, що йде від північного сусіда.

Ну, не можемо ж ми зовсім не дивитися в бік наших «братів-слов’ян». Це не я кажу, це я намагаюся мислити як люди, що підходять до цього процесу вибірково. Добре, на Росію дивитися не будемо, ще можемо під роздачу потрапити, давайте Білорусь залучимо. Але, ось вам результат! Тому, Білорусь так само треба перевіряти на предмет наявності в ньому сепаратистів, ватників та ворожої ідеології.

- Ви неодноразово підіймали дискусійну тему відсутності української ідеології й пропаганди. А хто, на вашу думку, має нести за це найбільшу відповідальність – Міністерство інформаційної політики, Міністерство культури, органи влади, все суспільство чи культурна спільнота, яка мала б теж якось впливати на це?

- На це відповім так: той, хто ні за що не відповідає, хто не готовий взяти на себе відповідальність, той відповідно і не несе її.

Стосовно самого поняття «пропаганда», то воно, в принципі, багато в чому зіпсоване тією ж самою пропагандою, вибачте за тавтологію.

Нещодавно я прочитав одну зі статей нашого провідного спеціаліста з медіа та масової культури Георгія Почепцова щодо впливу масової культури на свідомість, в тому числі по всіляких пропагандистських моментах. Так от, він написав, що пропаганда у відкритому і закритому суспільствах відрізняється. В закритому суспільстві, як, наприклад, Радянський Союз, нинішня Росія, Північна Корея або будь-яка інша тоталітарна країна, вона не носить просвітницького характеру, а має саме характер оглуплення і маніпуляцій – через відсутність можливості перевірити цю інформацію.

Натомість українське суспільство, по-моєму, – найвідкритіше на цій частині земної кулі, і саме тому воно й вразливе до фейкової інформації, бо ми просто не готові себе захищати.

- А чому ми не готові себе захищати? 

- Тому що нас налякали словом «пропаганда», воно у нас відразу асоціюється з отим самим закритим суспільством і з неможливістю перевірити інформацію, отримати різні думки з одного й того ж приводу.

Зрештою, пропаганда у відкритому суспільстві – це інформація та популяризація правил, ідей, понять, які є базовими саме для нього, не для польського, не для південноафриканського, не для австралійського, а саме для українського суспільства.

Пропаганда в закритому суспільстві базується винятково на брехні, от типовий приклад, я народився і половину життя прожив у Радянському Союзі: пам’ятаєте, тоді була фраза, яку постійно закидали американцям: «зато, у вас негров линчуют»? Ми ж не знали про реальне становище чорношкірих, нам казали, що Америка живе за тими ж законами, що описані в повісті «Хатинка дядечка Тома» Гаррієт Бічер-Стоу – і ми в усе це вірили, тому що ми не бачили альтернативи.

Нам казали, що брейк-данс танцюють жебраки, навіть був такий фільм «Человек с 5-ой авеню», в міжнародній панорамі показували, яке горе, що безробітні змушені танцювати брейк-данс. Те ж саме казали про джинси – що носять їх тільки бідні і взагалі це чужа нам ідеологія. Повторюся, ось це – пропаганда закритого суспільства.

Якщо в нинішній Україні ми називаємо речі своїми іменами, війну – війною, ворога – ворогом, прямо говоримо про проблеми, намагаємося знайти шляхи їх вирішення, і при цьому шукаємо точки, щоб довкола цієї правди об’єдналося не 5 мільйонів українців, як це було під час Майдану, а –40 мільйонів, я вважаю, що це – позитивний приклад того, що називається пропагандою.

- Але ж на те є державні органи, аби впроваджувати те, що ми називаємо ідеологією та здоровою пропагандою. Чи не так?

 Гадаю, у нас просто не сформована національна інформаційна політика. Далеко не треба ходити, зараз була чергова річниця Хрещення Русі Володимиром. По всьому Києву стоять борди з вітаннями Московського патріархату, а де альтернатива, де роз’яснення, що існує Київський патріархат? Нібито всі знають, що він є, але де борди, які вітають від імені Київського патріархату? Де інформація про те, що взагалі відбувається, де на загальнодержавному рівні популяризація та роз’яснення того, що держава Росія і Московський патріархат до Хрещення Київської Русі не мають жодного відношення, і взагалі – що таке Київська Русь – хто нам роз’яснить?

Я, як автор історичних романів і сценаріїв у тому числі, теж багато такого чую: от давайте дивитися у майбутнє, давайте фантастику писати або давайте якісь соціальні проблеми піднімати, як у новому американському фільмі «Три білборди за межами Еббінга, штат Міссурі».

Але, поки ми не розуміємо куди ми рухаємося – назад чи вперед, поки ми боїмося здаватися собі архаїчними, держава-агресор вже приватизувала собі за гроші федерального бюджету Іллю Муромця, Ярослава Мудрого, князя Володимира, зрештою, Миколу Гоголя! І багато чого справді українського ними вже приватизовано.

Вони не бояться присвоювати собі наше минуле і працювати на випередження. В 2009 році до двохсотріччя Гоголя фільм «Тарас Бульба» зняв комуніст і сталініст із Донецька Володимир Бортко. Чому два проекти, які народилися в Україні перед цим, не були зняті? Чому «Тараса Бульбу», хай і з геніальним Богданом Сільвестровичем Ступкою, треба було знімати в Росії? Чому ми не змогли зняти його раніше, ніж вони?

- А дійсно, в чому причина, можливо, це наш менталітет не дає нам діяти більш рішуче? 

- Ні, український менталітет тут ні до чого, я кажу про відсутність державної політики, в тому числі інформаційної й культурної.

Держава повинна підтримувати всі такі події, треба було виділити певні кошти, зібрати певну творчу кіногрупу і просто зняти «Тараса Бульбу», дати державне замовлення з фінансуванням з тим самим Ступкою у головній ролі, він би витягнув фільм, і знайшли б тоді українських акторів і українську натуру, яка, власне, нею є.

Чому до 200-річчя з дня народження Гоголя Путін постарався, а Ющенко, який був тоді президентом, ні?

Тож ваше питання не до мене, у мене немає відповіді, я можу тільки озвучувати речі, на які в українців коротка пам’ять.

- Пане Андрію, а як ви оцінюєте розвиток сучасного українського книжкового ринку? Чи заповнені, на вашу думку, всі ніші, чи є якісь перекоси, прогалини?

- Українського книжкового ринку теж не існує…

- А мені здається, що він вже є, з’явилося багато сучасної літератури, багато нових авторів.

- Авторів не багато, їх дуже мало. Знаєте, де багато авторів? Знову ж таки, не втримаюся, мені самому не хочеться це робити, але найбільший, найзрозуміліший приклад – це держава-агресор.

Якщо брати не все книжкове видавництво, а тільки один сегмент – детективи, то у них щоквартально виходить 20 нових авторів. Я не говорю про нові видання в сегменті мелодрами, фантастики, в тому числі антиукраїнської, про різних там марсіан на Донбасі, літератури з претензією «на умняк», популярної, технічної літератури. У них виходить щоквартально книг більше, ніж у нас – за рік. І давайте про них забудемо, давайте тепер повернемося в Європу.

Я був єдиним автором з України, який минулого року представляв свою книгу в Франції на міжнародному фестивалі детективної літератури та фільмів «Quais du Polar» в Ліоні. Так там тільки коміксів ціла секція, не кажучи вже про книжкові крамниці, де коміксам віддані цілі поверхи.

А сегменти розважальної, інтелектуальної, науково-популярної літератури заповнені в рази більше. От там справді ринок існує!

Ми не можемо говорити про ринок, коли тираж української книги зріс лише на 1 тисячу примірників. Тобто, якщо до Майдану казали «золота тисяча», то сьогодні кажуть – «золотих дві тисячі».

Подивіться тиражі – 2 тисячі, 1,5 тисячі, навіть мені, кого нібито вважають успішним ринковим автором, видавці ставлять 2 тисячі тиражу і дуже рідко додруковують, десь 6 можуть поставити, інколи – 10.

Але чим я, як автор книг, які виходять тиражем 6-10 тисяч примірників на старті, відрізняюсь від того, чиї книжки виходять тиражем 2 тисячі? Та нічим! Різниця між нами всього-на-всього в 4 тисячі примірників – це невелика різниця. Це ми не говоримо про ринок, тим більше про конкуренцію, бо ринок передбачає конкуренцію, ринок передбачає торговельну площу, торговельні майданчики.

А скільки у нас в Україні місць, де торгують книжками? Навіть у Києві їх небагато. Говорячи про свою практику: у нас є своя інтернет-книгарня, так от, за півтора року статистика продажів – це Київ і Львів, все. Окремі одиниці замовляють з обласних центрів, не кажучи вже про села і райцентри.

Це говорить не лише про те, що маленькі міста і села не охоплені інтернетом, це говорить про те, що там відсутня інформація про вихід тієї чи іншої книги.

Потрібно говорити про нових авторів, тренди, тенденції, щоб люди знали, що така книжка вийшла, і де її можна купити – можливо, на сусідній вулиці, а можливо просто і легко замовити через Інтернет, як кажуть «на два кліки». Оце я називаю книжковим ринком.

Плюс, у нас проблема навіть не в тому, що видавці скаржаться на падіння продажів, і навіть не у відсутності книгарень по всій Україні, – навіть якщо це все буде, на цьому ринку не буде гравців. А хто такий гравець книжкового ринку? Це, передусім, автор. От, ви кажете, що у нас багато авторів, а 95 відсотків із них шукають не читача, а видавця, вони хочуть, щоб їх видали, але вони не готові, щоб їх читали.

- У чому ви вбачаєте основне гальмо розвитку нашого книжкового ринку? Мала кількість авторів? Відсутність інформації про нові літературні видання? Недостатність державної підтримки і фінансування? Чи купівельна неспроможність, адже не всі можуть купити книгу за 250 гривень, навіть якщо дуже хочеться. 

- Це комплексна проблема, і справа не лише в ціні, насправді не всі книги за 250 гривень продаються, так коштують мистецькі фотоальбоми.

Але, чим менше тираж, тим більша вартість книги, а у нас маленькі тиражі – й відповідно ціна підтягується до ціни паперу. Якщо люди будуть більше купувати, тиражі зростатимуть, і буде зменшуватися собівартість книги.

От, у чому українець весь? Якщо українцю привезли та під ніс поставили, він побачив, що воно є, взяв до рук, помацав: – О, так це ж можна купити, це ж мені треба!

Проблема – у відсутності інформаційної політики і відсутності пропаганди читання. Добре, не подобається слово «пропаганда», тоді у популяризації читання: читання – це модно, читання – модно як процес, а не модно читання певних авторів.