Відчуття, почуття, чуттєвість — три мотто Ліспектор: її цікавлять не речі, не ідеї, а насамперед люди. Вона не просто описує, вона оспівує красу і незахищеність маленької людини — ламко, кипляче і навіть трохи гнівливо.

«Час зірки»: трагічна історія Макабеї

Кларісе Ліспектор. Час зірки / пер. з порт. Ярослава Губарева. — Львів : Видавництво Анетти Антоненко, 2016. — 108 с.

— І дозвольте дізнатися, як вас звати?

— Макабеа.

— Мака — що?

— Беа, — довелося їй договорити.

— Пробачте мені, але це звучить як назва хвороби, хвороби шкіри.

Дев’ятнадцятилітня бразилійка із бідного штату Алаґоас потрапляє до Ріо: ледь навчившись друкувати, вона влаштовується на роботу машиністкою. Все в її житті погано: вона не має рідних та друзів, ледь дає раду з роботою, закохується, але її ображають та згодом полишають. Вона не має часу на себе, у неї проблеми зі здоров’ям, вона мріє бути схожою на Мерилін, але натомість сутула й некрасива. Гепі-енду не буде. Буде гротескна історія про «розчавлену невинність і безіменне страждання».

Штучна перлина у срібній каблучці

«Час зірки» важко назвати романом: незначний обсяг (трохи більше ніж 100 сторінок), невелика кількість персонажів, відносно проста структура. Відносно, бо Ліспектор вибудовує шарнірну систему авторства: розповідь ведеться від першої особи, від чоловіка Родріґо С. М., про якого ми мало що знаємо. Якось він помічає відчуття приреченості на обличчі однієї дівчини з північного сходу — так і з’являється його героїня. Родріґо не раз повторює, що має бути холодним та об’єктивним, а у якийсь момент навіть зізнається: «На жаль, зараз я збагнув, що також нікому не потрібен, і навіть те, що я пишу, міг би написати будь-хто. Будь-який інший письменник, але це має бути чоловік, тому що письменниці можуть бути занадто слізливими та сентиментальними».

Усе би добре, але йому не вдаються ні холодність, ні об’єктивність. Текст хаотичний та нерівномірний: одну мить Родріґо жадає лишень фактів, а в іншу говорить, що він аніякий не інтелектуал, а пише серцем. І тут відчуваєш, що автор — це направду авторка: не тому, що жінка не може інакше, а бо Ліспектор сама так підказала.

У Макабеї було не надто щасливе дитинство: тітка постійно била дівчинку по голові й лишала єдиної розради — десерту з гуави. Макабеа закінчила лише три класи школи, друкувати їй важко, вона не любить скупчення приголосних і навмисно додає в слова голосні, що лютить її шефа. Вона настільки бідна, що їсть одні лише хот-доги. Хлопець (перше кохання Макабеї) говорить, що від неї немає жодної користі й що вона дурнувата. Продовжувати можна до нескінченості, варто зрозуміти, що Макабеа — образ гротескний, навмисно посилений у своїй майже безглуздій трагічності. Вона серйозно запитує, чи можна «купити яму», бо давно мріє про власну криницю, чи про ще більші дурниці. Але автор, Родріґо С. М., а з ним і сама Ліспектор, люблять цю дівчину ніжною любов’ю. Чому? Певно, бо це не просто дівчина, а символ.

У вже згаданому інтерв’ю Ліспектор говорить: «Це історія про розчавлену невинність, про безіменне страждання». Власне, щоб це зрозуміти, не треба й цитат: ця думка прочитується як у рядках, так і поміж них. Макабеа ніколи не отримує подарунків, хоча й не мріє про них. Тільки одного разу її керівник залишив на столі книжку, яку дівчині дуже схотілося отримати: «Книга називалася “Принижені та ображені”. Дівчина замислилась. Можливо, вперше вона віднесла себе до певного соціального класу. Вона думала, думала й думала! Тож дійшла висновку, що насправді ніхто ніколи її не ображав, просто такий уже цей світ, боротьба тут не має сенсу, заради чого боротися?»

За поневіряннями Макабеї вчувається гіпотетизація: а що було б, якби вона народилася в інших умовах? Якби мала гідну освіту? І багато подібних «якби».

І тут постають два слушних запитання: перше — чи викликає вона співчуття; друге — чи треба такий образ ідеалізувати й надавати непритаманних йому рис. Відповідь на перше запитання — так, на друге — ні.

Так: Макабеа без сумніву заслуговує і на жаль, і на співчуття. Ця дівчина не винна, що опинилася у таких обставинах.

Ні: автор(ка) приписує їй те, чого героїні насправді бракує — віру («найпрекрасніше, що у цій дівчині було»). Але чи може людина із вірою сказати «такий уже цей світ, боротьба тут не має сенсу, заради чого боротися?»

Треба визнати, що головна героїня нічим не цікава, цікаві умови, в яких вона опинилася. Тільки в них вона набуває своєї символічності — як штучна перлина у срібній каблучці.

Автобіографічність

Ліспектор має єврейсько-українське походження: народилася на Вінниччині, хоча згодом її батьки емігрували до Бразилії. Власне, із темою «пов’язаності» письменниці з Україною загравали у 2016, коли вийшов роман. Насправді такі паралелі зайві: Ліспектор після еміграції ніколи до України не приїздила, хоча мала змогу; вона була щиро закохана у Бразилію і важко переживала розлуку із нею під час подорожей, яких було чимало, бо чоловік авторки працював дипломатом.

У певних аспектах «Час зірки» – роман автобіографічний: Кларісе, як і її героїня, у дитинстві мешкала в Алаґоасі, найбіднішому штаті Бразилії. Вона так само, як і Макабеа, рано втратила матір.

Ще одна паралель — епізод у мадам Карлоти: наприкінці книжки Макабеа йде до ворожки, як зробила якось і сама авторка. Ліспектор зазначає у вже згадуваному телеінтерв’ю, що саме із цього епізоду народився сюжет її книжки: «Я пішла до ворожки, що розповіла мені про всі добрі речі, які мали зі мною відбутися, і на шляху додому, сидячи у таксі, я думала про те, що було би дуже смішно, якби мене збила і полишила машина, і я би померла, почувши всі ці хороші слова».

Що ж до самого інтерв’ю, то Ліспектор дала його телеканалу TV Cultura у 1977 році в Сан-Паулу. Того ж року вона померла. Поціновувачам авторки буде незайве його переглянути (є субтитри англійською): вона розповідає про свою творчість, про те, чи вважає себе професійним письменником, в який час дня їй ліпше працюється і чи змінюють тексти (зокрема її) щось у світі.

Читати:

• якщо імпонує образ «маленької людини»;
• якщо властиві емпатія і співчуття.

Не читати:

• поціновувачам інтелектуальних джойсівських шарад і джеклондонівських сильних характерів.

Читайте також: «Під скляним ковпаком» Сильвії Плат: мистецтво вмирання

«Сімейні узи»: інтенсивність переживання і байдужа незворушність світу

Кларісе Ліспектор. Сімейні узи / пер. з порт. Наталії Пнюшкової. — Львів : Видавництво Анетти Антоненко, 2018. — 144 с.

«Сімейні узи» — тринадцять новел про чуттєвий спектр різних людей і однієї курки. Персонажів чимало: сп’яніла розпусниця; 89-літня іменинниця за святковим столом; дівчина, що побачила крізь нічне вікно людей у масках півня, бика й аристократа у подобі диявола; найменша у світі жінка — Маленька Квітка; школярка, що носить коштовність десь під сонячним сплетінням; і навіть дурна і боязка курка, яка має засмаженою опинитися посеред столу. Між цими героями немає нічого спільного: вони не знають одне одного і перед ними постають зовсім різні питання й проблеми. Проте усі вони гостро й інтенсивно цей свій досвід переживають, а довколишній світ, із типовою для нього байдужістю, його віддзеркалює.

Між виходом «Сімейних уз» і «Часу зірки» минуло 17 років. І хоча новели писалися значно раніше, за голосом і стилістикою авторку впізнати нескладно: ті ж динамічність, плутаність і чуттєвість. Але є й різниця: за «Часом зірки» стоїть серйозний соціально-етичний конфлікт, а новели — легкі й потокові, вони не запитують, вони описують і замальовують. Це не картини, а, радше, ескізи.

Таємниця Святого Христофора

Після вечері велика родина, а з нею й будинок, поринули в сон. Поснули у ліжках діти, маючи вигляд «трьох трапецій» (порівняння Ліспектор живі й незатерті), заснули батьки, заснула бабуся. Не спали тільки старша донька і сад — волога трава, скрипучі жаби та тремтливі білі гіацинти.

Дівчина дивиться у вікно і бачить три постаті — півня, бика й аристократа у подобі диявола. Це хлопці, що зібралися на карнавал. Та в темені ночі вони мають моторошний і навіть магічний вигляд. Перебравшись через паркан, вони скрадаються садом, щоб наламати гіацинтів: «Гіацинт для кожного буде уособленням фантазії».

Тут інтенсивність переживання — це страх. І дівчини, що стежить за вікном, і сполоханих мисливців за квітами. Він не просто концентрований, він інфікує решту членів сім’ї, що прокидаються, вмикають світло, очікують. Він просочується в атмосферу карнавалу: «Музика урвалась, а танцюристи, усе ще заливаючись сміхом, побачили, як три постаті у масках задихано завмерли біля дверей, ніби жебраки».

Цей рух віддзеркалює природа, та все ж вона байдужа: «Світлі гілки плюща стиснулися, освітлені жаби застрибали поміж її ніг, позолочені фрукти на мить блиснули серед листя. Пробуджений від сну, сад звеличувався й розширювався, метелики літали довкруж, нагадуючи сновид. Врешті, стара, ще той знавець грядок, запримітила єдиний видимий знак, який не вдавалося вловити в саду: гіацинт ще розрізав пітьму, хоча стебло його надламане… Отже, це таки правда: щось сталося».

Маленька Квітка

У глибинах Екваторіальної Африки французький дослідник Марсель Претр зустрічає плем’я найменших у світі пігмеїв. Проте й серед найменших є найменша — жінка зростом 45 см. Вона темна, як мавпа, і живе на верхів’ях дерев. Дослідник дає їй ім’я — Маленька Квітка.

Інтенсивно відчуває тут радше не маленька пігмейка (хоча й вона також, бо вміє радіти простим речам), а люди, які дізнаються про її існування із газетної статті. Вони дивуються, засмучуються, переймаються, не тільки переживають щось, але й переосмислюють.

З іншого боку — природа — вологі ліси, де «любов полягає в тому, аби не бути з’їденим», де інші радощі та проблеми.

Такий контраст більшою чи меншою мірою зберігається у всіх новелах. У кожній із них емоція перебуває поряд із чимось незворушним і дуже давнім, скажімо, красою (троянд) чи смертю (дворового пса).

Читати:

• якщо не страшно втрапити до потоку емоцій.

Не читати:

• любителям «дії» і строгих сюжетів.

Авторка: Анна Лип’ятських