Навіть коли помітити, що чималий розділ 10.1. дослівно (окрім трьох початкових фраз) імплементовано з книжки «Груші в тісті» (2010), — це нічого не змінює у зацікавленому сприйнятті «Лютеції». Винничуків стрийко Зеньо зі своїми спогадами — яскравий спалах ранньої прози письменника. Таких непроминальних феєрверків пам’ятаємо чимало, але тепер автор перетворив їх ніби на безперервну містерію північного сяйва. Зрештою, ніхто досі не спростував веселої аксіоми Станіслава Єжи Леца: «Повторюватися щоразу по-іншому — чи не в цьому, власне, і полягає мистецтво?» (Незачесані думки. — К.: Дух і Літера, 2006).

«Лютеція» — це автобіографія мі­стифікатора, де серед реальних життєвих спогадів цілком рівноправно почуваються сни. Авжеж, «наилучшим окном во внутренний мир служит сновидение», — значать науковці (Современная теория сновидений. — Москва: АСТ; Рефл-бук, 1999), і наш автор не заперечує: «Сни — це вповзання людини в себе». 

Для письменника Винничука сни також — процес дезактивації від ден­ного намулу зайвих вражень та несанкціонованих здибанок: «Тільки сни залишаються поза межами їхньої досяжності». Сни як приватний простір, за шлагбаум котрого зась просотуватися різним побутовим «марничкам» (чергове втішне слівце, уведене в обіг паном Юрієм). Панувати у власних снах автор прагне безроздільно, мовляв, «гарну погоду, як і грозу, я створюю передусім у самому собі».

І що ж там, усередині Винничука-сну? «Цукати із заборонених плодів», — не роздумуючи, відповів би Лец. Все те саме, що й у великих — хіба Лаура-Беатріче раніше звалася Мальвою Ландою, а тепер іще й Лютецією. Велика віртуальна гра. Як означив би Фройд: «Я — проти Воно». Або, як уточнив нещодавно Ростислав Семків: «Карний розшук нашого раціо проти Борделю власного несвідомого» (Як писали класики. — К.: Pabulum, 2016).

Сюжетним входом до порталу «Сон у сні сну» слугує «історія в історії»: амурні походеньки поета ХІХ століття Івана Вагилевича, яка, власне, і перетворює книжку на «новий роман». Приблизно так Андрухович приміряв на себе маску Антонича у «Дванадцяти обручах», але Винничук відвертіший. «Весь шум жизни походит преимуще­ственно от Эроса», — писав Зиґмунд Фройд (О психоанализе. — Москва: МГУ, 1980). Усе шумовиння Винничукової прози — від того ж бога.

Австрійський лікар сумно зітхав: «Люди вообще не искренни в половых вопросах. Они не обнаруживают свободно своих сексуальных переживаний, но закрывают их толстым одеянием, сотканным из лжи, как будто в мире сексуальности всегда дурная погода». Натомість під обкладинками Винничукових книжок — завжди погідний еротичний клімат. Ба, більше — сексу «просто непристойно соромитися» («Лютеція»). Ця літературна стежина зазвичай укрита ожеледдю, і навіть вправні стилістичні акробати ламають тут руки-ноги. Винничукові вдається не ослизнутися у брутальність в жодному зі своїх творів (навіть у «Житії гаремному», коли поглянути на той текст із правдивого боку — як на публіци­стичну провокацію). 

Юрій Винничук — елліністичний тип, з розвинутим почуттям міри. Що дозволяє йому не піддаватися азартній спокусі гри (а всі його книжки — ігри, театр) у найризикованіших постільних колізіях і триматися таки ближче до Пісні над піснями, аніж до Анаіс Нін. От, до прикладу, в «Лютеції»: поет Вагилевич з комплексами Распутіна (в інтерпретації автора, звісно, — не плутати з історичним прототипом) у поєднанні з його la femme fatale Юлією з комплексом Роксолани (знов-таки, у Винничуковій транскрипції) утворюють легкозаймисту суміш, здатну спалити сюжет на попіл несмаку. Ось уже доходить до небезпечної межі: «Юлія у хвилях гніву пропонувала від двох до восьми тисяч тому, хто б мені відтяв прутня». І тут автор різко викручує кермо у бік анекдоту, повторюючи, вважай, пірует згадуваного польського гумориста. («Як належить поводитися, — питав мене один знайомий, — коли знаходиш у себе вдома приятеля дружини у ліжку з чужою жінкою?»).

Й усі ці ризиковані маневри відбуваються у ситуації, коли Вагилевич є уявною реінкарнацією автора — в романі прямо на це вказано. Несвідоме, яке тут виходить на яв, — погибельне для автора, з точки зору класичного піару. Проте письменник залишається «незворушний, як письмовий стіл». Чому? Бо вміє ефектно зупинитися у точці неповернення. Для розуміння техніки такої еквілібристики варто залучити голландського філософа Йогана Гейзінґу, теоретика Гри: «Потреба в ній буває нагальною лише настільки, наскільки потребує радості від гри. Гру можна відкласти чи в будь-який момент урвати… вона — сама свобода» (Homo ludens. — К.: Основи, 1994). Ю.Винничук завжди уриває оповідь саме тоді, як вона вичерпується на радості; ніколи не вагається перед заміною логіки на deus ex machine — машина цього бога у нього завжди прогріта («— Що це таке? — Не знаю. Час від часу з’являються дивні речі нізвідки. Просто виринають і починають існувати десь поруч»). Зрештою, як каже Стівен Кінг, «можливо, більшість людей не так би себе повели… але саме так більшість із нас хотіли би вчинити. І чи ж не хотілося б нам мати deus ex machine у своєму житті?» (Про письменство. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2017).

«Який же має бути правильний спосіб життя?» — запитує Гейзінґа й відповідає, ніби рецензує творчість Винничука: «Життя має бути грою». Так, «це його стихія. Ба-Бо-Бі: балаган, бордель, бібліотека» («Лютеція»). Окрім Вагилевича та Юлії, «публіка там була дуже строката: фарцівники, перевдягнені мєнти і кагебісти, проститутки, грузини, поляки і командіровочниє». Плюс наскрізний трикстер-альтер-еґо усієї принадної винничуківщини — «талановитий, ба, навіть геніальний шарлатан».

Але є в «Лютеції» і помітний ґандж. Байдуже, що клуб сновид у Винничука є перелицьованою спілкою терористів з Честертонової «Людини, котра була Четвергом» (там імена персонажам дають дні тижня, тут — колода карт; і в обидвох випадках ядерним реактором оповіді є світова змова). Травестія — вічнозелена гілка письменства. Проте Велика Битва в «Лютеції» — не надто зграбна алегорія довічного протистояння України з Москвою. Це, радше, з публіцистичного арсеналу Ю. Винничука, який, гадаю, помітно поступається його «фікшену». Зрозуміло, що звіролюди з «Лютеції» — донецькі ватники (але ж слово «волонтери» в історії з позаминулого сторіччя виглядає виразно штучно, ні?). Либонь, це наслідки надмірного співжиття письменника з ФБ, де кількість механічних лайків таки здатна запаморочити будь-кого.

Вважаю Юрія Винничука серйозним політаналітиком — але виключно на терені власне літератури. У першій новоукраїнській антиутопії «Ласкаво просимо в Щуроград» (1989) він сягає рівня впливу Орвеллового роману «1984». На жаль, впливу гіпотетичного, бо тодішній український читач геть не був адекватний британському. Ю. Винничук, здається, розуміє цю неадекватність і стукає у двері ФБ. Чи не даремно? Розумним людям досить «Щурограду», а щодо решти, як сказав би Достоєвскій, «на что вам был весь этот народ? Надо было связаться с людишками! Зачем, для чего? Соединять общество? Да разве они соединятся, помилосердствуйте!» (Бесы. — К.: Борисфен, 1994).

Торік вийшов 3-й том навчального посібника «Історія української літератури ХХ — поч. ХХІ ст.» (К.: Академія) під редакцією професора В. Кузьменка — там, у розділі «Художні здобутки прози», оглянуто творчість низки справді добрих нинішніх прозаїків, але не знайшлося місця Юрієві Винничукові, помітно вищому за більшість презентованих. Така ось університетська профприданість.

Та попри те — Винничук є і буде. Бо — «я дуже плідно провів день. Я жив» (Є.Лец). Це — про всі й кожну окремо книжки Юрія Винничука. І про його читачів.