Рецензентка Тетяна Трофименко одразу стала в ІБТ-позицію: «Явно написана нашвидкуруч найбільш схематична й поверхова проза Жадана, повністю базована на самоповторах» (Новинарня, 12.09.2017).

 

Лексикон «явно–найбільш–повністю» не належить до аналітичного інструментарію — це набір першокласника.

 

Остання прозова новинка Жадана з’явилася 2014-го («Месопотамія»), поетична — 2016-го («Тамплієри»), тож говорити про поспіх не випадає.

 

Схема — не вада, а данність; без неї не буває нічого, як не буває людини без скелету. Й «Інтернат» аж ніяк не нагадує анатомічний атлас.

 

«Поверховість» же — інтегральна характеристика цілого Жадана: природа заточила його талант саме на граничну спостережливість, що межує з прозрінням.

 

Так, він талановито сканує поверхню — і то не лише видимі прояви, а й випаровування думок. Але не більше; «хороший письменник, але посередній соціальний критик», — точно означує Євгеній Стасіневич (Читомо, 06.09.2017).

 

Або, як колись написала Віра Агеєва, «Жадан — колекціонер досвідів» (Дороги й середохрестя. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2016).

 

Подиву гідно, як у кількох рецензійних абзацах можна наваляти таку купу порожніх банальностей.

 

Про «самоповтори» аж ніяково згадувати: хоч як зачовгано афоризм про те, що письменник усе життя пише одну книжку, — та він не перестає бути законом.

 

Ось іще перл: «Слабка видимість сюжету будується в єдиний доступний авторові спосіб — через топос дороги».

 

Зазвичай, філологи-трієчники плутають сюжет із фабулою, котра є «композиційною послідовністю подій у часі й просторі» (Літературознавча енциклопедія. — К.: Академія, 2007).

 

Натомість сюжет — це презентація проблематики; він може бути фрагментований на різних просторових і часових сценах. І щоразу — якщо ми говоримо про серйозний твір — видимість його буде слабка. 

 

Сюжети справді великих текстів ніколи не розкриваються одразу й мало коли до кінця; першопрочитання — це як перший рівень нескінченних крипто-квестів Дена Брауна чи Умберто Еко.

 

На цьому тримається позачасова актуальність класики. Чи не щороку з’являються несподівані інтерпретації творів навіть п’ятисотрічної витримки, й усі ці відкриття відбуваються на терені єдиної змінної компоненти будь-якого твору — сюжету, який існує поза волею автора.

 

Бо власністю автора є лише фабула, а сюжет він орендує в екзистенції, бере напрокат як операційну систему тої чи тої проблематики.

 

І що мудріше критичне око, то глибше зазирне воно туди, де вже не так важить текст і його автор, як розуміння суті отого кінцевого бенефіціара — людської екзистенції. І як після цього сприймати «одкровення» ще однієї рецензині: «Усе, що ми хочемо зрозуміти про цей текст, — зрозуміти можна з першої спроби, без продирання через алюзії та метафори» (Альона Кухар, ЛітАкцент, 05.09.2017)?

 

Так, ніби йдеться не про Жадана, а про, скажімо, Ухачевського. Якби Іван Дзюба міркував, як А.Кухар, ми б не мали чи не кращої критичної рефлексії минулого року — книжки «Чорний романтик Сергій Жадан» (К.: Либідь; див. рецензію в «УМ» від 23.01.2018).

 

Ще смішніше — про «топос дороги». Цей «топос» — основа романного формату взагалі: немає його — немає роману. Тобто, Т.Трофименко, вважай, говорить: Жадан такий недолугий, що йому тільки романи й писати… Та й «Інтернатівська» дорога від станції до міста й назад — це дорога фабульна. Сюжетна має іншу траєкторію, і про це пише сам автор: «Ходіння колами чужої біди». 

 

Такі самокоментарі у Сергія Жадана — рідкісне виключення. «Те, що тут відбувається, настільки важливіше за можливі пояснення, що пояснення виглядають просто недоречними», — пише про «Інтернат» (зрештою — і про всі Жаданові тексти) літературознавець Ганна Улюра (Лівий берег, 25.08.2017). Інакше кажучи, театр Жадана — це театр не Брехта, а Станіславського. Його спостережливість акторська, а не режисерська.

 

Він не описує, а грає своїх персонажів. Тож подальша заувага п.Улюри — «компроміс банальних сентенцій і психологічно достовірних спостережень» — втрачає сенс: жодного компромісу немає, бо це спостережливість-мімікрія. Перевтілення з відтворенням усіх банальностей. 

 

Мімікрія і Жадан — близнюки-брати. В доброму, звісно, смислі — як здатність переконливо зіграти персонажа. Ба більше: Жаданові під силу «зіграти» стиль будь-кого зі своїх улюблених авторів — і то зіграти так, що не одразу й добереш.

 

Його ранні повісті, до прикладу, — то нескінченне переповідання «Кримінального читва» Квентіна Тарантіно: вони населені кризовими менеджерами криміналу — маленькими кволими джонами траволтами й семюєлами джексонами.

 

Включно з останньою фразою фільму «Я старався з усіх сил бути пастором», котра — як уважно пригледітися — відкарбувалася й у Жадановій поезії.

 

Стилістика «Інтернату» збиває з пантелику — так Сергій Жадан іще не презентувався. Та коли пригадати, що за рік до того він написав передмову до перевидання «Фієсти» Гемінґвея (й, отже, перечитав його), все стає на місце. Як там у Михайла Бриниха: «Гемінґвей — ето стилістичний плюшкін, скупердяй і заядлий морзянщик… Це ощадкнижка після дефолту» (Шидеври світової літератури. Хрестоматія доктора Падлючча. Том І. — К.: Laurus, 2013). До речі, фізрук Валєра з «Інтернату» виглядає на такого собі колишнього аспіранта доктора Падлюччя.

 

Про здатність Сергія Жадана до стилістичного маскараду писали всі: Євгеній Стасіневич («Паша — чим не євангельський Савл-Павло»), Іван Дзюба («імплементує щоденне в біблійне») й навіть Тетяна Трофименко казала раніше про Жадана, як майстра «змішувати в поетичному коктейлі Молотова епохи, тексти й релігійні символи» (ТСН, 12.09.2016).

 

Алюзії на Тарковського — на поверхні. Альоша з «Інтернату» — сталкер: «Значь так, — каже, мобільники вимкніть, не куріть… Швидко виходять від запасних колій, пролізають під цистерною (далі лінії обірвані, пояснює Альоша, струмом ударити може), йдуть довгим коридором зі спалених і покришених вагонів». Хто б не впізнав.

 

Але складніше з Достоєвскім. За великим рахунком, «Інтернет» — парафраз «Бісів». Класик означує своїх персонажів, схильних до тероризму покручів, так: «Все одни и те же, нет ни лучше, ни хуже, а только умнее и глупее» (Бесы. — К.: Борисфен, 1994).

 

У Жадана ж умніших немає, за виключенням директорки інтернату Віри. Коли Т.Трофименко как би іронізує вкінці своєї супліки про «Інтернат» («читати неодмінно, якщо переконані — якби Паша з більшою віддачею викладав українську мову, то й війни б не було»), то це направду так і є, й автор говорить про це однозначно. Віра запитує, чи дивиться телевізор, аби розібратися в ситуації: «Не дивлюсь, — говорить Паша. — І політики не люблю. — Ну от і сиди тепер тут, — злісно відповідає йому Віра. — Учитель х...в».

 

«Інтернат» — «очень своє­времєнная книга», майже як роман «Мать» Максима Горького, котрий пізніше каявся у причетності до апологетики «пролетаріату».

 

Як значить Іван Дзюба, «переорієнтація європейської (і американської) антибуржуазної думки від робітничого класу до соціальних аутсайдерів відгукнулася… у нашого Сергія Жадана».

 

Улюблені Жаданові дегенерати-лузери добре знані-описані філософами. У книжці «Detox. Діалоги з філософом: ресентимент та політика. — К.: Бланк-Прес, 2016) читаємо: «Ресентимент визначено як мораль рабів, які не здатні до історичної діяльності, до зміни власного життя. Він закреслює життя сьогодні, отруює його настільки, що стає нестерпно боляче згадувати минуле і не лишається сил дивитися у майбутнє». Далі голландський філософ Сібе Шаап зазначає: «Ресентимент породжує гнів, бажання помсти, він швидко поширюється… Він створює проблеми, але не приносить з собою ніяких рішень».

 

Уся до-«Інтернатівська» палітра Жадана — «вихватки персонажів, випалих із будь-якої поведінчої культури», котрим «непогано тут аутсайдерствується» (І.Дзюба), «протестовий потенціал, близький до вандалізму… аутсайдерська нерозбірлива мстивість» (С.Шаап). А в «Інтернаті» маємо «запах істерики та претензій, які немає кому висловити… Життя вивернуте, мов кишені… Люди ті були такі злі, ніби й не люди».

 

Суть ресентименту яскраво оприявнюється в одному міні-монолозі таксиста з «Інтернату»: «Доріг немає, дороги просто роз’ї...ли, роз’ї...ли й усе тут, і немає тепер доріг, і раніше не було, і тепер немає».

 

Оте «і раніше не було» — декодер справжньої причини донбаської епідемії ресентименту. Але ж ніхто не питає про це Ахметова з Єфремовим. І Сергій Жадан не питає.

 

«Я насправді великий конформіст — не люблю і не вмію критикувати», — звіряється він у книжці Тетяни Терен (RECвізити. Антологія письменницьких голосів. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2015). За конформізм доводиться відповідати — деінде і завжди.

 

Ось у книжці «Detox» читаємо про американського Дональда Трампа: «Він говорить те, що люди думають, а люди вважають, що те, що вони думають і є насправді». Хіба це не про Жадана?

 

Його персонажі справді «непогано тут аутсайдерствували» — у десятках тисяч копій проданих книжок. Чи не має ця мистецька депресія стосунку до російської агресії?

 

Далекий від думки звинувати письменника Сергія Жадана у провокуванні війни. Але його твори до того трохи долучилися. Це як з Булгаковим — авторський варіант «Білої гвардії» не містив негативу супроти Петлюри, але втрутився тодішній Сам і роман набув антиукраїнського зловоння.

 

На Жадана ніхто не тиснув, але він не зупинився у шаманській реверберації смислів, що становлять осердя «русского міра». Що це, запитує Іван Дзюба, «солідаризм чи егоїзм, усупереч всім риторикам?». А Сібе Шаап принагідно додає: «В чому щастя — висловитися чи бути почутим?».

 

Схоже, для Сергія Жадана переважає просто висловитися. Але ж не слід забувати, чим це слово здатне відлунити. Голландський філософ переконує, що «ресентемент у політиці трансформувався у дві ідеології: марксизм і фашизм». Ми вже сповна скуштували два в одному. Чи варто викликати демонів у країні, де «рівень довіри до красиво сказаного іноді просто зашкалює» («Detox»)? А що як «блок Петра Порошенка» протисне в українському парламенті закон про самоврядування на Донбасі цих сірих і убогих? Навряд чи президентові клеврети читали С.Шаапа: «І що ще гірше, ми дали демократію тим, хто шукає винних. Демократію не ту, яка базується на інституціях, а пряму демократію — оце страшна річ».

 

Насправді Жаданів «Інтернат» про те (попри волі автора), що нам робити з «донецьким менталітетом»: чи він іще піддається терапії, ачи потрібна негайна ампутація проти очевидної ґанґрени?