У добу глобалізму, мультикультуралізму та всюдисущої толерантності може скластися оманливе враження, буцімто питання расової дискримінації вимерли, як ті маврикійські додо. Зрештою, у Штатах афроамериканець вісім років був президентом. Який ще расизм? Аттікус Фінч давно переміг, і те, про що писала у 1960 році Гарпер Лі, видається сьогодні неможливим. Але расизм нікуди не подівся. Він просто вдягнув хитріший камуфляж, а тому його легко не помітити. Саме про це роман Джоді Піколт «Малі великі справи» — «Вбити пересмішника» для 21 століття,  як амбіційно заявляє «Амазон».

Джоді Піколт — літераторка зі стажем. Вона авторка 24 романів, третина з яких стали бестселерами за версією «Нью-Йорк Таймс». Та й у жанрі судової драми вона не новачок. Однак, «Малі великі справи» — її перший роман про расизм. За словами самої письменниці, вона вже кілька разів намагалася підійти до цієї гостросоціальної теми, однак повсякчас зазнавала невдачі, адже їй, білошкірій американці, завжди бракувало автентичного досвіду.  Якось вона прочитала в газеті про темношкіру медсестру з Мічигану з багаторічним досвідом роботи, яку відсторонили від догляду за дитиною на вимогу батьків.

Відтоді вона почала активно збирати матеріали та спілкуватися з різними людьми —  темношкірими жінками, юристами й навіть колишніми скінхедами. Джоді Піколт мала на меті поговорити як про активний расизм, так і про пасивний, про соціальні привілеї, які білошкірі мають від народження завдяки меншій кількості меланіну в організмі. Аудиторія роману — прошарок білих інтелектуалів, які, звісно, нізащо б не записалися до лав ку-клукс-клану, але щодня — непомітно для себе — проявляють побутовий расизм.

«Малі великі справи» — у жодному разі не документальна повість про медсестру з Мічигану. Як колись «Червоне й чорне» Стендаля виросло із замітки у кримінальній хроніці, так і судова драма Джоді Піколт лише наслідує реальні події. Тут теж є медсестра з 27-річним досвідом, Рут Джефферсон, батьки-расисти, Терк і Бріттані Бауери, які вимагали відсторонити чорношкірий персонал від догляду за їхньою дитиною, і керівництво лікарні, що несподівано пішло їм назустріч.

От тільки в романі й так неприємну ситуацію обтяжила смерть немовляти. Батьки прагнуть покарати винних, а лікарняний юрист, бажаючи уникнути позову проти лікарні, переводить стрілки на Рут. Державною захисницею медсестри стає біла юристка Кеннеді Мак-Кворі. Перипетіям судового процесу і присвячено роман.

Після публікації книжка Джоді Піколт викликала неабиякий резонанс — шквал як позитивних, так і негативних відгуків. Вона стала фіналістом премії Гарпер Лі, яку вручають за художні твори, де найкраще висвітлено роль адвоката у суспільстві. Представлену в романі історію розказано з трьох поглядів — від імені самої Рут, батька-расиста й захисниці. Джоді Піколт в одному з інтерв’ю зазначила, що змінювала особи оповідачів, аби кожен читач міг приміряти їх на себе й перевірити власні переконання про владу, привілеї та расу.

Часто письменницю звинувачують у тому, що вона, не будучи афроамериканкою, не має права привласнювати таку роль, але ж щоб писати про зґвалтування зовсім не обов’язково бути його жертвою. Піколт намагається пояснити читачеві — а разом із тим зрозуміти самій — як це: постійно нести на собі тавро кольору. Третя іпостась — ліберальної адвокатки Кеннеді — виявилася найприроднішою.

Певно, тому що авторка писала про себе і про таких, як сама. Можна було б дорікнути письменниці: мовляв, скінхед надміру демонічний, родина адвокатки — надто ідилічна, а Рут взагалі постає як жертва усіх расових дискримінацій на світі. Однак, реальність у своїй жахливості перевершує будь-яку вигадку. Хтось же  насправді відсторонив ту медсестру в Мічигані. Та й взагалі, хто б повірив романісту, який написав би про художника-невдаху, що влаштовує масовий геноцид? А ось історія ХХ століття стверджує, що таке можливо. Важливо не те, наскільки це гіперболізовані, порівняно з реальністю, події, а те, чи виконують вони покладену на них функцію — змусити читача замислитися про «звичайний» расизм.

Мартін Лютер Кінг

У романі Гарпер Лі «Вбити пересмішника» Аттікус Фінч пояснює доньці, що вона вже має привілей від народження — білу шкіру. Події книжки розгортаються в 30-их роках ХХ століття. У ту добу сегрегаційні закони були поширеною практикою, а біла людина за замовчуванням мала перевагу над кольоровою. Часи змінилися й ганебні закони відійшли в небуття, тож люди всіх барв стали де-юре рівноправними. Де-факто, навіть сьогодні шанси темношкірої людини просунутися кар’єрною драбиною суттєво нижчі за перспективи білошкірого колеги (у романі Рут, попри зразкову роботу, так і не отримала підвищення за понад 20 років праці), а ось імовірність потрапити за ґрати — набагато вища.

За даними Національної асоціації сприяння прогресу кольорового населення, у 2016 році ув’язнених афроамериканців у США було в 6 разів більше, ніж білих. У книжці Джоді Піколт упередженість поліції демонструється у сцені арешту Рут, що відбувся о 3 ранку. Зображує письменниця й інші бридкі прояви расизму: за темношкірими охоронці частіше стежать у магазинах, аби ті чогось не поцупили; академічні успіхи афроамериканських дітей викликають подив — мовляв, звідки інтелект у дитини з «такої» родини; цим людям постійно треба доводити свою значущість, аби не бути предметами цькування.

У «Маленьких великих справах» авторка наводить цікавий розподіл між активним і пасивним расизмом. Адвокатка забороняє Рут згадувати расові питання в залі суду, неначе раса була чимось незручним і абсолютно недоречним у справі.

Кенеді Мак-Кворі належить до тих прогресивних білих, які стверджують, буцімто зовсім «не бачать кольору». Але ж очі не обдуриш: різниця, як і тягар минулого, є завжди. Її слід зрозуміти, переосмислити й покласти в основу стосунків. Це єдиний шлях до подолання підступного пасивного расизму. І якщо неадекватні неонацисти на кшталт Терка Бауера чи його тестя, колишнього лідера руху білих, Френсіса, викликають загальний осуд, чи вважатиме себе расистом людина, яка кривить губи в легкій посмішці, почувши зневажливий расистський жарт? Саме це питання авторка й ставить перед читачами.

Постійні цькування приводять навіть до деформації особистості. Звинувачення у вбивстві висуваються Рут тому, що вона заявила – як безпосередньому начальнику, так і адвокатці — що не робила  нічого , коли побачила, що дитині погано. Медсестра приховала свою спробу врятувати немовляті життя, адже понад усе боялася втратити роботу — єдине, що давало їй змогу виховувати сина Едісона після того, як її чоловік, військовий,  загинув у Афганістані.

Джоді Піколт

Книжку можна було б вважати ідеальним уроком расової відповідальності, якби не фінал — штучний, абсолютно неправдоподібний хепі-енд, приклеєний до основної частини книжки рожевими шмарклями. Авторці стало сміливості порушити й майстерно розкрити низку надзвичайно важливих питань, однак їй забракло мужності довести історію до логічного завершення. Ідилічне закінчення знищує головне повідомлення роману, суттєво знижує драматичний пафос і, по суті, наступає на горло власній пісні.

Назву для свого твору Джоді Піколт запозичила з цитати Мартіна Лютера Кінга: «Якщо я не можу робити великих справ, то можу робити малі, але у величний спосіб», однак письменниця чомусь забула, що людина, яка стала символом, помирає швидко і жорстоко, а не отримує всі пиріжки від життя,  що й доводить приклад славнозвісного пастора. На останніх 50 сторінках роману читач неначе переноситься у соціальну драму Френка Капри «Містер Сміт їде до Вашингтона» — потужну історію про безнадійну боротьбу сміливого, романтичного одинака з прогнилою корупційною елітою, наприкінці якої головний злочинець чомусь… розкаюється.

Тим не менш, попри невдалий фінальний твіст, ця книжка — дуже цікаве явище. Нехай і недосконало, вона порушує важливу, гостру тему, про яку, за словами самої Джоді Піколт, потрібно говорити, навіть якщо результат — недосконалий.

• шанувальникам судових драм;
• читачам, яких вразив роман Гарпер Лі «Убити пересмішника»

• прихильникам по-дюрренматтівськи важких фіналів.

Анатолій Пітик, Катерина Грицайчук