«— Поїдь, забери його, — кричить старий.

— Її син, — відгукується Паша у відповідь, — хай сама забирає.

— Він твій племінник, — нагадує старий».

Із цього діалогу починається нова книжка Сергія Жадана «Інтернат» і подорож Паші з рідної станції до міста, з якого виходять українські військові та куди заходять терористи. Сергій Жадан жодного разу не називає місто, однак дата — січень 2015 — свідчить, що це Дебальцеве.

Паша — вчитель української, який українською говорить хіба що на уроках. У побуті — російська чи, максимум, суржик. Він дещо відлюдькуватий і соромиться свого каліцтва — нерухомих пальців на руці. За свої 35 Паша майже ніде не був, тільки коли вчився в університеті. Жінка, з якою жив, пішла від нього — втекла від війни. Загалом, чоловік здається невдахою і слабаком. 

ПОСТІЙНА СПРОБА КУДИСЬ «ПРОРВАТИСЯ»

Але він усе ж зважується на подорож у місто. Спершу їде туди автобусом, а потім вони прориваються через лінію фронту на таксі. Паша сидить на вокзалі, іноді — у підвалах. Він бреде обстрілюваним містом, минаючи понівечені війною будинки та зруйновані війною мости.

І це одна з ключових тем книжки. Адже, загалом, «Інтернат» Сергія Жадана — книжка про рух, про постійну спробу кудись дістатися й «прорватися». Цей рух не тільки фізичний. Це ще й рух Пашиної душі. Йому потрібно буде не просто повернутися додому, а зрозуміти, що для нього дім. Чи любить він ці стіни? А цю вулицю? А країну, в якій стоїть цей дім...

Пашин племінник уже кілька років в інтернаті. Його туди відправила мама після того, як у хлопця стався напад. Її не зупинили ні старий, ні дядько. Паша почувається винним, знає: Саша на нього ображається.

Інтернат — чи не єдина ще сяк-так жива інституція в місті. В укриттях переживають постійні обстріли вихованці, яких не забрали непутящі батьки, чи ті, хто взагалі нікого не має. Дівчатка-підлітки яскраво фарбують очі — ніби хочуть замалювати страх чи додати бодай трохи барв у сірі дні та ночі, межа між якими тут стерлась.

НАЙГОЛОВНІШЕ В ЖИТТІ — НЕ БОЯТИСЯ

За старших — фізрук і директорка Ніна, яку чомусь ніхто не любить. Певно, за те, що говорить правду. І за те, що думає сама і змушує думати інших. Коли фізрук розповідає, як добре жилося за Радянського Союзу, директорка закликає подивитися, звідки летять снаряди в їхнє місто. А летять вони з боку Росії. Така принциповість не подобається нікому — ані фізруку, ані Паші, який мовчки підтакував.

Утім, учителя вражає, як Ніна заспокоює дівчат, коли ті починають плакати, як розповідає, що найголовніше в житті — не боятися. Паша розуміє, що його уроки в школі були позбавлені сенсу, адже він учив дітей лише правилам мови, а не самої мови і того, що справді важливе.

Із початком перебування Паші в інтернаті пов’язаний один із моментів роману, який вразив мене до глибини душі. Учитель та племінник ідуть ранковим містом до урвища. Саша хоче показати дядькові мертвого сапера.

«— Коротше, — розповідає малий,    — тут заміновано все, — показує в туман. — Силовики хотіли техніку витягнути, щоби з міста вийти. Послали саперів. Одного розірвало. Днів п’ять тому. Десь там, — показує малий перед собою. — І йому щоранку дзвонять. За десять восьма.

— Чому за десять восьма? — не розуміє Паша.

— Ти дурак? Якраз перед першим уроком.

— А хто дзвонить?

— Ну як хто? — дивується малий.        — Син. Або донька. Їй же не сказали, мабуть, що тата вже немає, ось вона й дзвонить, як домовлялись».

Інтернат у Сергія Жадана — не тільки стіни. Це не тільки місце, де живуть покинуті (хай навіть не назавжди, а тільки на будні, до вихідних) діти. Це ніби алюзія на цілий Донбас, який через недолюбленість повірив кремлівській пропаганді.

ПАМ’ЯТЬ, ЩО ЖИТИМЕ В ГОЛОВАХ І ДУШАХ

За три дні, саме стільки триває Пашина мандрівка і пошук дому, його життя встигає змінитися так, як, здається, не змінювалось уже не одне десятиліття. Та й сам учитель у кінці дороги додому вже не такий, який виходив за поріг рідної хати (ні, він не став Чаком Норрісом чи Суперменом, але зміни разючі). Він бачив війну і смерть, бачив колишнього учня, що взяв зброю до рук і тепер воює і проти Паші, й проти української мови.

Він розмовляв із контуженим бійцем, який утратив дім, чия родина десь далеко, натомість він не втратив поваги до історії і витяг зі зруйнованого музею шматок папороті. Армієць кричить Паші, що цій закам’янілій рештці — мільйон, і вона пережила стільки подій, що переживе ще купу всього. «І це мине», — ніби хоче сказати Соломоновими словами про війну Сергій Жадан.

Однак пам’ять про неї не мине. Ані в контуженого бійця, ані в таксиста- «ігуани», ані в Паші, ані в Саші, не мине в Ніни, якщо вона вижила, субтильна і вперта жінка проти ворожої армії. Ця пам’ять житиме у головах і в душах, і життя більше не буде таким, як було досі.

Сергій Жадан написав дуже хорошу й емоційну книжку про цю війну. Це, мабуть, найкраще, що я читала про бойові дії на Донбасі та про життя по обидва боки від лінії фронту. Але склалося враження, що письменник у кінці чи то поспішав, чи хотів бути оригінальним, чи втомився розповідати «відсторонено», і вклав розповідь у вуста одного з героїв. І якщо вся книжка настільки щира, що іноді гірко, іноді боляче, іноді (вкрай рідко) радісно, якщо вона, як натягнутий нерв, то фінал — занадто солодкий, як патока, аж нудно-солодкий. І якийсь недомовлений, ніби обірваний на півслові.+

Попри це, книжку раджу читати всім. Чіпляє й не відпускає.

Анастасія ФЕДЧЕНКО