Книжка для дошкільнят і молодшокласників – штука багатофункціональна. Вона має щонайменше три режими: «засинайка», «забавлянка» й «читанка». Але стандартні налаштування передбачають ще й пізнавальний аспект. Бо хороша дитяча історія завжди розповідає не стільки про пригоди Хрюндиків, Лапунчиків та інших казкових звірят, скільки про те, як працюють людські взаємини. Ну, якщо вона справді хороша.

Збірка оповідок про Лапунчика та Хрюндика, написана Людмилою Волок, порушує питання, які насправді хвилюють найменших читачів, проте зазвичай залишаються без відповідей. Чому в усіх діти як діти, а в нас бозна-що? Як це – коли в тебе нікого немає? Хто такий справжній друг, і чому його інколи буває замало? Чи можна сказати «смакота зі смакотів», якщо смакота на світі не одна? І цей намір говорити з дітьми про важливе, не сиплючи перлами з серії «Мудрі вислови на всі випадки життя», є головною принадою «юнісофтівської» новинки.

Нескладно здогадатися, що йдеться про старий добрий «броманс». Зайченя Лапунчик і кабанець Хрюндик – це ті ж таки «тореадори з Васюківки», але з поправкою на вік цільової аудиторії. Тому їхні пригоди менш карколомні: друзяки гасають лісом, об’їдаються суницею, будують фортеці з багнюки, дають музичні концерти, примерзають язиками до залізяк – нічого екстраординарного чи фантастичного. Побутова казка про тварин на кшталт «Лунтика».

Особливою її робить щирий, безпосередній гумор – без штукарства й підлабузництва. Ось –  «тримайтеся, бо про таких зайців ви ще не чули!»  – бешкетне зайченя, якому слово «халепа» уявляється  «чимось таким смачненьким, як капустка» . Ось статечна матуся-кабаниха, чиї дитячі витівки свого часу призвели до екологічної катастрофи (але це, звісно, секрет). А ось – її маленьке «мишатко» Хрюндик, яке, забачивши на дорозі кішку, питає:

– Мамо, а це котик чи песик? Якщо песик, я почну боятися!

Таке іронічне ставлення до героїв, прагнення зробити їх живими, кумедними, недосконалими, компенсує невибагливість сюжетів. Завдяки дотепному викладові читання «Пригод Лапунчика та Хрюндика» стає цікавезним досвідом-у-собі: тут тобі й маленькі таємниці, й братерні кпини, й родинні рецепти абрикосових цукерок.

Окрім того є блискучі ілюстрації Леоніда Гамарца, що змушують реготати ледь не більше, ніж сама історія. Малюнки детальні, динамічні й неймовірно смішні. Чого вартий хоча б міні-комікс про Хрюнин стрибок «кабанчиком»!

Словом, охочі не лише читати, а й роздивлятися будуть втішені.

А от перфекціоністи – навряд, оскільки ілюстрації розташовані дещо дивно: то впритул до тексту, то через довільну кількість пробілів. На окремих сторінках лишається стільки вільного місця, що його вистачило б на повноцінний абзац. Малеча такими нюансами, як правило, не переймається, бо ж незадруковане можна пописати чи помалювати власноруч, тому зауваження радше для батьків, котрі прагнуть візуальної досконалості. Однак загалом оформлення справляє позитивне враження: яскраві, але не кислотні кольори, зручний шрифт і великий формат, що підходить як для самостійного, так і для «сімейного» читання.

«Звучить» книжка не згірше, ніж виглядає. Лексика багата, образна, а головне – позбавлена русизмів, архаїзмів, рідковживаних діалектизмів та решти  -ізмів , що ускладнюють сприйняття. Єдиний виняток – кострубате « вірніше ».

Натомість спостерігаємо синонімічне розмаїття: якщо стрибати по пеньках, то  «гоцати, підстрибувати і гепати» , якщо дощ, через який доводиться сидіти вдома, то  «дощара»  й  «проклятуща злива» . До речі, пейоративні та зменшувально-пестливі суфікси мережать увесь текст, надаючи йому інтимного, довірливого тону. Щоправда, подекуди їх буває надміру, зовсім як  «грибочків» , котрі запасливий їжачок Гоша складає  «на величенькі купки» у  «дворику»  свого  «будиночка» .

Але то справа смаку, на відміну від очевидних коректорських хиб. Якщо на друкарський чортик ( «настала тепло і гарно» ) чи кілька зайвих ком перед єднальними сполучниками ще можна заплющити очі, то неправильне написання займенників і прислівників з часткою  хтозна-  та ігнорування переліку слів, що ніколи не бувають вставними ( все-таки, принаймні ), звертають на себе увагу. Зрештою, саме дитячі книжки формують так звану «інтуїтивну грамотність», тому орфографія та пунктуація мають значення, навіть якщо читачі ще не знають цих термінів.

Та повернемося до «звучання». Ще однією родзинкою авторської мови є ономатопея: читаючи текст вголос, можна досхочу нарохкатися, накувікатися, наревітися й наклацатися зубами. Звісно, робити це краще в приємній компанії – наприклад, у родинному колі. По-перше, так веселіше. По-друге, спільне читання – це чудова нагода завести бесіду про те, як влаштовано життя.

Адже ліс, у якому мешкають Хрюндик з Лапунчиком, страшенно нагадує реальний світ. Тут теж усе не те, чим видається на перший погляд: пухнастий зайчик може запросто виявитися запеклим шибайголовою, а грізний вовчисько – шляхетним лікарем-вегетаріанцем (тільки не треба жартів про «Сутінки», будь ласка). Хтось має велику сім’ю, а хтось тулиться до чужої, тікаючи від самотності.

Кожен має, що приховувати, навіть від найрідніших: потаємні фобії, ризиковані плани, давні пустощі – потрібне підкреслити.

Восени всі сумлінно збирають картопельку й гарбузи, а перед Новим роком – печуть, варять і шкварять святкове частування. Для цілковитої подібності бракує хіба що гаджетів і соцмереж.

Людмила Волок вчить своїх персонажів триматися зграї. Бо коли поруч є люди, готові чемно слухати твій бездарний спів, ділитися останніми смаколиками й витягувати тебе з «капустяних» і не дуже халеп замість того, щоб  «уперіщити чимось, що потрапить під руку» , жити стає як не легше, то принаймні радісніше. Це вони перетворюють нас на сміливців, змушують уперше взятися за гітару, надихають робити більше, ніж здавалося можливим. Наприклад, підкорювати висоту, хоч усі навколо впевнені, що  «зайці по деревах не лазять» .

Ніде правди діти – філософія не надто оригінальна. Проте вона точно віддзеркалює особливості «допідліткового» світосприйняття: відкритість новому, бажання (у)пізнати іншого, загострену емпатію (аж до сліз образи за маму, котрій єдиній замість ґречного, слухняного маляти дістався халамидний ти). Саме ці якості, якщо вчасно віддати їм належне, рятують від жахіть егоцентричного пубертату, не даючи ні батькам, ні дітям зациклюватися на власних переживаннях.

Отже, «Пригоди Лапунчика та Хрюндика» – це своєрідна профілактика особистісних розладів. Звісно ж, у формі художньої оповіді. Простої, неквапної, веселої й переконливої. Ну як не повірити в історію, де немає жодного статиста? Невгамовний Лапунчик, симпатичний буркотун Хрюндик, іронічний старший брат Зайко, велемудрий дядько Сич, безголосе ведмежа Боня, лісовий мер Левко Гривастий (так-так, привіт із «Зоотрополіса») – усі, навіть епізодичні персонажі, що з’являться на авансцені на якусь мить, мають свій характер.

Вони дуже різні. Але в одному схожі: кожен прагне віддавати й отримувати тепло. Достоту як ми. Так уже працює ця «планета людей»: треба, щоби  «хтось у когось був» , бо інакше ніщо не має сенсу. Ось він – найбільший урок цієї маленької книжки.

на ніч;

у ролях;

по складах.

сподіваючись на вигадливий сюжет;

готуючись до практикуму з українського правопису;

не вірячи в те, що ратицями можна збирати суницю й варити борщ.

Ганна Кобилякова