Коли експериментують із творами класичної української літератури, а тим більше намагаються переосмислити біографії її авторів, то такі спроби піарники швидко називають проектами для дітей і підлітків. І єдиним можливим виправданням їхньої некомерційності бачать у формулюванні «актуалізувати шкільну програму з української літератури для сучасних дітей». Пропонувати незвичні формати й погляди на не дуже популярні серед дорослих (можливо, через ту ж таки шкільну програму) твори канону укрліт, якщо і беруться, то дуже обережно. Але ті нечисленні спроби сучасних авторів, художників і видавців, що набралися сміливості обіграти, переписати або перемалювати українську класику, пропонують новий видавничий контент. І власне, контекст.

Сміливі. №1

Прикладом такої гри 2008 року став проект видавництва Laurus «Шидеври вкраїнської літератури. Хрестоматія доктора Падлючча» Михайла Бриниха. Автор і критик чи не уперше в сучукрліті запропонував стилістично інше звучання біографій українських класичних письменників, а есеї-рефлексії про їх твори у запальному Бринних-стайл, можливо, саме те, чого не вистачало, щоб вдихнути у них життя. Чи не цього бракує не тільки підліткам?

Також сміливі

Серія творів української класики у сучасних ілюстраціях від видавництва «Основи» до якої увійшли «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Розстріляне Відродження», «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» Миколи Гоголя, а також романи «Тигролови» Івана Багряного і «Місто» Валер’яна Підмогильного дала змогу відчути увесь потенціал класичної укрліт, якщо до неї поставитися не суто як до наповнення шкільних підручників.

Ті, хто дозволив своїй неупередженості пересвідчитися у зовсім новій конотації дизайнерських експериментів із класичними творами укрліт, відкрито поставиться і до текстових та біографічних «дослідів».
.

Знову

На цьому тлі #стартапНечуй Петра Яценка виглядає й очікуваним, і одночасно неочікуваним явищем.

Так, художня література і кіноіндустрія вже давно на повну переносять будь-які події й постаті туди-і-звідти по часовій прямій чи навіть у паралельній чи альтернативній реальностях. Стімпанк, або паропанк, як напрямок наукової фантастики про альтернативний розвиток цивілізації, що зробила ставку на пар, механіку і стиль життя вікторіанської Англії, виник ще у 70-80 роках минулого століття. Це насмішка над кіберпанком, назву якій вигадав автор наукової фантастики Кевін Уэйн Джетер.

І вже не перша реальна чи нереальна історично відома особа трансформувалась тим чи іншим автором у героя XIX сторіччя і мала пригоди серед буденності, пари дирижаблів, ретроавтомобілів та механічних роботів. То чому б все це не зробити з кимось з класиків української літератури? Дивно, що такого досі не вигадали з кимось з відомих українських вчених чи громадських діячів XIX-го-початку XX століть, адже матеріал дуже вдячний. Та й на переосмислення історії і романи-історичні реконструкції мода в нас все ще триває.
.

.

Єдине, що може бути фактором, який стримує потік творів такого напрямку, здається, це упередженість видавців (добре, і любителів жанру теж) до української фантастики. А тим більше до експериментів зі стімпанк-адаптацією, чи взагалі стімпанк-фантастикою від українських авторів.

.

.
Фахівці пояснюють таку несформованість явища в сучасній українській літературі відсутністю жанрових традицій і несприятливими історично-політичними умовами розвитку літератури.
Тому цікаво, що кінороман Петра Яценка «Нечуй. Немов. Небач» все ж таки нахабно видався цього року у літературній агенції «Піраміда» у серії Приватна колекція” літературознавця Василя Габора. Після того, як назбирав достатню кількість лайків ще у вигляді теми майбутньої книжки у пості на Facebook Тобто зміни десь там є.

І можна сказати, що інтрига вдалася. Так, аби книжка розраховувалася лише на підлітків, то можна було б «розгулятися» і перетворити життя відлюдькуватого українського письменника і перекладача на гостросюжетний пригодницький екшн з детективною складовою, з гонитвами, помстою та таємними змовами. Адже невідомі та маловідомі факти з життя Нечуя-Левицького до цього надаються.

Читайте також: У.Р.С.Р. понад усе: «Харків 1938» Олександра Ірванця

Проте формат, що його обрав автор, розширює читацьку аудиторію. Одна лише зміна ракурсу – з селянськоцентрованого опису життя українського письменника на урбанізм чого варта. А якщо додати ще трохи екстравагантності, і ти вже розумієш, що не тільки вишні й ставки, кріпаки та журба, а цілком таки собі костюми і краватки, потяги та їзда верхи, кав’ярні та музичні салони теж були у житті класика. Лише трохи фантастичного не просто урбанізму, а з дирижаблями посеред Львова, стімпанк-кузнею у Стеблові, електричними кебами в містах, механічними волами чумаків та подарунками а-ля снітч у Гаррі Поттера від ребе Нахмана, і вау, у нас нарешті є щось новеньке, не такий як усі стімпанкНечуй!
..

.
Кінороман створений на реальних подіях і біографії про Івана Нечуя – це ще і літературна гра для обізнаніших шанувальників класичної української літератури. Хто така Немов? Звідки алюзія про галицьких опирів? Чи Небач і справді відіграв свою роль у житті Івана Нечуя-Левицького? І якщо так, то скільки у нього було очей, чи залізних рук у реальності? І як саме Грушевський ставився до «російського духу»? «Російський дух», то окрема родзинка кінороману – розміром з яйце Фаберже.

Кітч? Кітч!

Але крізь той кітч, який і надає книжці яскравого відчуття театральної вистави, де реальні персонажі одяглися у костюми й на примху автора розігрують такий собі історичний пастіш, визирає сумна постать ексцентричного письменника, що усе життя воював проти крапочок над літерою ї. І поки галицькі опирі пили за його здоров’я під наглядом пані Аґнешки у львівській льодярні, інші не менш екзотичні персонажі розігрували у своїх політичних іграх його механічне серце.

.
.

Цікаво то літературознавцям? Якщо нецікаво, то класична українська література так і буде ще довго нагадувати замороженого до кращих часів у кригу упиря.

.
.

Тому деяку стриманість викладення автором такої непересічної інтерпретації життя Івана Нечуя можна пояснити лише свідомим наміром не перетворювати ідею на фантастичний фарс, а лише дати можливість на деякий час замінити механічне серце свого героя, що йому його подарувала радянська система літературної освіти, вивільнити з форми, що нею наче однією формують образи українських класичних письменників і дати можливість прожити життя реальної людини від народження до смерті. І хоч у дитинстві Івана Нечуя за версією Петра Яценка, налисники бурсакам на кухні Гапка Шульжиха пекла за допомогою стімпанковської«складної машинерії», то лише підкреслює, що хлопці, які їх завзято їли, були звичайнісінькі.

Читайте також: Made in Ukraine: комікси великі й маленькі

А от що саме із їх довкілля все ж таки суттєво вплинуло на те, що потім один із них виріс і став письменником, а не пішов, як і батько, у священики, закінчивши Київську духовну академію, залишається загадкою хоч для стімпанківської, хоч для звичайної біографії. І розгадувати ці загадки цікаво у будь-якій жанровій формі, але спроба стімпанку, можливо, зацікавить ширше коло читачів при належній сміливості відкривати нове в навіть в у класичній укрліт.

На підтримку стімпанк-стилістики видання текст «Нечуй. Немов. Небач» доповнюється гравюрами різноманітних приладів та транспортних засобів XIX століття з гвинтами та коліщатками, а також фотографією Івана Нечуя-Левицького на обкладинці, до якої теж залучили механічний апгрейд. До того ж, такому Нечую дуже личить видання його «Кайдашевої сім’ї» з ілюстраціями Лєри Схємки в «Основах».

• тим, хто хотів би побачити інше обличчя Івана Нечуя-Левицького;
• тим, хто хотів би побачити обличчя українського не зовсім стімпанку, але все ж таки;
• тим, хто любить історичні реконструкції та біографії.

• тим, хто проти наближення української класичної літератури ближче до масового читача;
• тим, хто вважає будь-яку літературну гру знущанням з класиків, тим більше стімпанк;
• тим, хто сприймає Нечуя-Левицького тільки як найяскравішого представника реалізму в українській літературі.

 Аліна Штефан