Роман зірки австралійської сучасної літератури, що 2014 року отримав Букерівську премію. Твір сильний як художньо, так і емоційно (інколи ці характеристики розходяться). Оповідь, що є присвятою батьку і тим військовополоненим, що не повернулися з будівництва залізниці між Бірмою і Таїландом під час Другої світової війни. «Вузька стежка на далеку північ» – роман про здатність зберігати людську подобу за найжахливіших умов, про рани, які ніколи не загоюються й тугу, що точитиме із середини все життя, якщо, звісно, воно не закінчиться у багні «дороги смерті», про те, що «щаслива людина не має минулого, а нещасна людина не має нічого іншого». Головний персонаж твору, Дорріго Еванс, стане героєм війни, постійно відчуваючи протиріччя між з тим, що він пережив і тим, що від нього хочуть почути. Серед численних коханок він завжди глушитиме спогади про почуття до дружини свого дядька... Переказувати сюжет книжки Фленегана – справа невдячна, адже губиться специфічна структура твору, де час постійно змінюється і змішується, поступово набуваючи рис смертельно міцного сну, повне занурення у який стане рятівним для головного героя.

 

 

 

Каролін Ламарш – франкомовна бельгійська письменниця. У її творчому доробку шість романів, збірки малої прози, а також поезія. Ламарш визнана авторка, членкиня Королівської академії французької мови та літератури, лауреатка найбільш престижної літературної премії Бельгії – Віктора Росселя за роман у новелах «День пса». Стосовно самого твору, то його зав’язка доволі проста – посеред траси бігає собака. За ним спостерігають різні люди – далекобійник, священник, жінка, що втратила своє велике кохання, гомосексуал, удова, пухкенька дівчина. Всі вони по-своєму втомлені життям і власними переживаннями. І лише цей дивний випадок із собакою змушує їх зупинитися і подумати про те, що бентежить і не дає спокою. Шість історій про втрату, самотність, кохання, смерть складаються в одне майстерне тло – лаконічне і влучне. Так, є дещо кінематографічне у творі Ламарш, коли камера незримого оператора робить наїзд і дає кадр у його емоційному вибуху. Втім, цей художній прийом у романі «День пса» цілком обґрунтований, адже мить щирості із собою стає надзвичайно цінною у сучасному світі.

 

 

Супергерої всесвіту DC заговорили українською. Вже маємо першу книгу «Ліги справедливості», «Флеша», «Загін самогубців» і три романи про Бетмена – твори культових художників і сценаристів. Додаємо до переліку комікс «Бетмен. Суд сов», що є сюжетним відгалуженням від історії Темного лицаря. Суть її така: місто Ґотем вже багато років контролює таємна кримінальна організація Суд сов, яка дозволяє собі вершити долі та нищити життя. Те, що колись здавалося Бетмену легендами, стане страшною реальністю, яку доведеться виправляти попри смертельний ризик. Якщо вдаватися у подробиці, то Суд сов – страшне угрупування, яке викрадало дітей і виховувало з них професійних убивць. Це доволі свіжа вигадка авторів пригод Бетмена, що з’явилася 2011 року й за кілька років набула міжнародного масштабу. Ясно, що тексту у виданні буде небагато, тому час згадати про робу художника Ґреґа Капулло, Маючи досвід співпраці з Marvel, Image Comics, він не встояв перед спокусою попрацювати над Бетменом, повернувши йому класичний вигляд, але при цьому не втрачаючи зв’язку із сучасністю. Наскільки Капулло це вдалося, можна буде побачити зовсім скоро.

 

 

«Пекло – це ніяке не місце перебування, не зовні, ба більше – не під цим світом. Воно тут, у вас, і довкола кожного, просто ви його не помічаєте» – писав у своєму фаустівському романі «Астарот» один з найпопулярніших прозаїків і драматургів Хорватії. Твір Брешана, обігруючи тему проданої за блага людської душі, лише грається з алюзіями на Гете, із сумом констатуючи, що ті жахи, що спіткають людство у ХХ столітті, ніщо у порівнянні з конфліктом класичної філософської драми. Юний Мартін Борас, син робітника, підпише кров’ю договір з демоном Астаротом через власну довірливість і простодушність. Лише інколи, насолоджуючись удачою й грошима, він зі страхом думатиме про те, чи не зашкодили всі його досягнення іншим людям, але гонитиме цю думку, бо ще ж жити і жити. Настане час віддавати борг. І тоді до восьмидесятирічного Бораса навідається старий знайомець і розповість, що відтепер душа Мартіна належатиме йому, вона житиме і виконуватиме бажання Астарота в інших тілах до скону часу. Відтак колишній успішний підприємець стане начальником Наглядової служби Усташів, хорватського фашистського режиму, потім комісаром секретної югославської поліції, яка в 1940-х роках займалася терором та залякуванням населення, сербським полковником, який командуватиме атакою на місто Вуковар і масовими ліквідаціями місцевого населення і так аж до зустрічі зі стражем світу мертвих, щоб нарешті позбутися злого у собі самому, адже саме це живить таких, як Астарот.

 

 

Ще один лауреат Букерівської премії, цього разу 2016 року. Пол Бейті у себе на батьківщині, у США, більше відомий як поет, хоча його романи незмінно отримували позитивні відгуки критиків особливо за гумор і сатиру. Роман «Запроданець» дещо шокував журі Букерівської премії кількістю сленгу афроамериканців з не найбільш престижних районів Лос-Анджелеса, але це не завадило Бейті стати першим представником США, який отримав престижну відзнаку для англомовних авторів. Отже, оповідачем «Запроданця» є «легенда цивільного спротиву», той, хто наважився на нечувану річ – відновити рабство в країні, де страх некоректно висловитися у присутності людини з чорною шкірою набуває істеричних нот. Складається дивовижна ситуація, коли афроамериканець, що жодного разу нічого не крав, раптом опинився на лаві підсудних та ще у Верховному суді… Вже з прологу стає ясно, що Бейті іронізує ледь не з кожного явища, символу, поведінкового стереотипу, які характерні для американського суспільства. Коротше кажучи, нічого святого. Втім, глузування письменника є засобом позбутися травм, що глибоко вкорінені в певні верстви того самого суспільства, що перетворилося на «нежиттєздатну плутократію, людей, звільнених з рабства, які зробилися рабами ритму, репу і хижацьких позик».

 

Той, хто пропустив виставку Ґрейсона Перрі в Києві, має нагоду надолужити невідчуту іронію, англійський гумор і неабияку ерудицію володаря премії Тернера, дослідника мускулінності й просто цікавезного митця. У його доробку комікси й популяризаторські мистецтвознавчі дослідження, такі собі роздумі про мистецтво для широкого кола читача. «Не бійтесь галерей» є одним з найпопулярніших серед них. Книжку можна розібрати на цитати й анекдотичні випадки, наче створені для наступної стрічки Рубена Естлунда. Проте Перрі жартує, а не сміється. Його мета - не критикувати сучасне мистецтво, а розібратися у концептуальних питаннях, розв’язати протиріччя, які не дають спокою як художникам, так і більш приземленим людям. Що визначає цінність твору? Чим нині є поняття «краса»? «Які критерії оцінки мистецтва, що твориться сьогодні, і хто скаже нам, що щось є добрим»? Зазначаючи, що музеї завжди були «локомотивами» у світі мистецтва, Перрі пише про те, що вони потребують постійної циркуляції відвідувачів. А тому «митці, які приваблюють натовпи, все частіше займають перші місця в пантеоні». Так утворюється замкнене коло, де у поганого смаку “простих людей” фактично немає шансів виправитися, бо саме він диктує, яким буде фон для радісних селфі.

 

 

Відомий американський політичний журналіст з неабияким хистом оповідача, що може захопити й повести за собою, здійснив ґрунтовне дослідження про характер і роль популізму у сучасному світі. На сторінках книжки Джудіса сусідять Дональд Трамп, Володимир Путін, Марін Ле Пен, Барак Обама та ще з десяток видатних, і не дуже, політиків. Як можна здогадатися, більшість із них є прикладами популістів - лівих чи правих, але таких, що своїми діями спричиняють кризу всередині суспільства. Автор описує історію популізму, стверджуючи, що це «американське творіння, що пізніше поширилося на Латинську Америку та Європу», а тепер становить загрозу для існування «одного з найкращих досягнень сучасності» – Європейського Союзу. За Джудісом «популізм не обмежується точними визначеннями «народу» та «еліти». Але для нього характерні конфліктні відносини між цими двома групами”. Надто різкий поділ на них не так давно спричинив ланцюжок економічних криз, які змінили світову політику, ослабивши електорат, утворивши безліч слабких місць навіть у суспільствах з давніми традиціями демократії. Джудіс намагається розібратися, куди рухається світ, що все глибше занурюється в провокації та конфліктність. Його висновки звучать як пересторога, але хто має дослухатися, щоб щось змінити?

 

 

 

Джордж Акерлоф – лауреат Нобелівської премії з економіки, видатний теоретик макроекономіки, дослідник ринкових механізмів. Роберт Шиллер – вчений, професор Єльського університету, популяризатор науки. У співавторстві ці поважні пани випустили кілька книжок, кожна з яких стала ледь не вибухом серед ясного неба усталених парадигм економіки. «Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором» не стала виключенням. Так, знову йтиметься про те, як нас використовують заради вигоди. Але цього разу з точки зору вільних ринків, світових фінансових криз і навіть політики. Власне, фішинг – це примушування людини робити щось у корисливих інтересах когось іншого. Дуже часто йдеться не лише про маніпуляції, а й про обман, без якого, на жаль, сучасний бізнес не зміг би функціонувати. У книзі Акерлофа та Шиллера наведено безліч цікавих прикладів того, як споживач стає простаком-жертвою. Купуючи булочку з корицею чи річний абонемент у фітнес-клуб, ми наражємося на небезпеку бути ошуканими і водночас стаємо частиною фішинг-балансу. «Економічній системі притаманне шахрайство, і люди мають право про це знати», – попереджають дослідники, закликаючи читачів перетворюватися з простаків на обізнаних людей, що зможуть протистояти обману.

 

 

Якщо спрощувати світ дизайну до, скажімо, широко відомих премій, то Девід Келлі вже давно отримав свого «Оскара» та був визнаний одним з найвпливовіших дизайнерів світу. Приголомшлива кар’єра, наукове звання у Стенфордському університеті, заснування при ньому ж Інституту дизайну… З 2000-х Келлі з братом активно діляться своїми творчими і життєвими здобутками з більш широким колом зацікавлених у розкритті власного потенціалу, створюючи книжки, виступаючи на конференціях тощо. «Творча впевненість» – видання, яке пропагує оптимістичну думку про те, що кожен з нас є творчою особистістю, незалежно від професії чи власних травмованих переконань у зворотньому. Брати Келлі пояснюють на численних прикладах, як працбє дизайн-мислення – метод, що збільшує інноваційні здібності, розкриває креативність у роботі і навіть стосунках. За авторським визначенням, він «спирається на природну людську здібність бути інтуїтивним, знаходити закономірності та вигадувати ідеї, які не лише емоційно привабливі, а й функціональні». Ще однією перевагою цієї книжки є тон, в якому вона написана. Щиро, душевно, ніби втаємничено автори діляться досвідом, а не навантажують авторитетом.

 

 

Підзаголовок автобіографії Стіва Возняка передає як зміст книжки, так і її настрій – «Від комп’ютерного ґіка до культу: як я винайшов персональний комп’ютер, співзаснував Apple і отримав від цього кайф». Трохи милування собою, трохи історії успіху, за якою просто гріх не зняти стрічку, все це вчасно розбавляється одкровеннями про кохання та родину – і життєпис винахідника та зірки-електронщика готовий. Історію творять особистості, тому не будемо надто чіплятися до стилістики книжки. Автобіографія Стіва Возняка – це ще й подорож до початків комп’ютерної революції, учасником і свідком якої він був. «Ми збиралися змінити спосіб життя і спілкування людей, змінити назавжди, змінити так, як ще ніхто достеменно не міг передректи», – і їм вдалося, інакше ви б не читали цей текст з монітору. Стосовно Стіва Джобса, то Возняк намагається бути чесним і максимально об’єктивним у розповіді про їхні непрості стосунки. Чи витримала давня дружба, що почалася з гармонійного доповнення інтроверта екстравертом, випробування великим бізнесом? Подробиці в тексті.