Re: цензії

По вісім кілометрів непроїзного і важко прохідного чорноземного місива на всі три сторони світу — в один бік до колишньої районної Лосинівки, у протилежний до кількастолітньої «столиці волості» Володькової Дівиці, а ще в третій бік до ближчого носівського хутора, де вже починався отой загадковий для нас асфальт.

Такою була упродовж чи не за всієї підрадянської пори ціна «виходу на люди» для мешканців мого давнього великого села, а заодно з ним і вічно зрадливого меншого родича — Шатури.

Надія, що під ту прохолодну листопадову мжичку сюди якось доберуться на кінець другої шкільної зміни обіцяні директором гості з Ніжина, щохвилини танула.

Аж вони зненацька постали на порозі найбільшого, вщерть переповненого всіма нами, старшими, класу.

Забрьохані грязюкою, мокрі, обперезані плащами-кобеняками, але веселі й цікаві до всього троє студентів Ніжинського педінституту. А з ними — їхня викладачка Леся Йосипівна Коцюба.

Випускники цього інституту 60—70-х років минулого століття її не просто любили — обожнювали. Та, напевне, не знали, що в ті роки вона вже була під ковпаком всюдисущого КДБ.

Незабаром її, дивовижного українського філолога-патріота, грубо й несправедливо вигнали з роботи. За зв’язок із «буржуазними націоналістами». Це й укоротило їй віку.

А україністичні книжки з багатої домашньої бібліотеки доцентки Коцюби, кажуть, роздавлювали за вказівкою зверху бульдозером, аби й сліду не залишилося.

Але тоді, пізнього листопадового вечора 1972 року, в нашій не балуваній поважними відвідувачами школі було так романтично.

Кращі члени літературної студії знаного далеко поза межами краю Ніжинського інституту, справжні вже поети, читали в нас свої кращі вірші, їхня викладачка захоплено й гордо розказувала про своїх талановитих вихованців — Володю Сапона, Олексу Нестеренка і Таїсію Шаповаленко.

Ми всі були подивовані й приголомшені — в таку негоду вони добиралися до нас із Ніжина перекладними: до Почекиного рейсовим автобусом, до Лосинівки — підводою, а в Данину — пішки. Чоботи й плащі-кобеняки їм назбирали родичі лосинівських студентів.

Чи багато хто з нинішньої інтелігенції наважиться у такий спосіб навідатися в духовно деградоване нині наше село?

На завершення того неймовірно емоційного поетичного вечора, що й досі бринить у моїй душі струнами серця, ведуча Леся Йосипівна припросила юних данинців показати, як ми співаємо. Сама й почала ту, яку в Данині найбільше любили:

«Тече річка, невеличка, з зеленого саду, Кличе козак дівчиноньку собі на пораду...»

Напевно, що тим поетам із Ніжина таки сподобалася Данина, бо незабаром вони втрьох приїхали в нашу десятирічку на місячну педагогічну практику.

Володя таки зумів влюбити мене у Тичину й Сосюру, Малишка і Рильського.

Можливо, тому, що був усього лиш на кілька років старшим, а може, завдяки тому, що сам, як поет, краще розумів душі своїх поетичних навчителів, переживав по-особливому їхні болі й признання.

Мені подобалися ті уроки, як і часті спілкування поза уроками із майже без п’яти хвилин нестандартним учителем-україністом. За місяць данинської практики ми з ним по-справжньому здружилися.

Коли Володя поїхав, я з нетерпінням чекав листоношу дядька Михайла із черговими числами нашої міськрайонки «Під прапором Леніна», де двічі в місяць вміщувалася літературна сторінка гоголівських літстудійців.

Відтоді вирізував вірші й замітки Володі, які він там часто друкував уже як кореспондент газети. По-доброму заздрив йому і прагнув наслідувати, бо вже тоді мав твердий намір вступати на журфак до Києва.

Ще я мріяв про такого білого «заграничного» плаща, в якому з’явився в нашому селі юний Сапон. Стрункий, чорнявий, худенький красень із довгим чубом під модних тоді «бітлів».

Саме таким він мені й запам’ятався. Таким і постає в тому вишуканому плащі з кількох світлин, які ще донедавна він виставляв на своїй сторінці у «Фейсбуцi».

До речі, такого ж плаща, як у Сапона, я таки пізніше й сам дивом купив — на зароблені кошти під час другої журналістської практики в лубенській районці на Полтавщині...

Наші житейські й творчі дороги розійшлися були надовго. Володимир Миколайович набував журналістського досвіду в Чернігові, а я після університету поїхав за таким же гартом на далеку Буковину.

І вже через багато літ по поверненні до Києва, щоб мене «засвітити» землякам, Володя раз несподівано запропонував інтерв’ю для «Деснянської правди».

А потім була несподівано тепла його рецензія на моє «Село» в тій де «Деснянці» і «Сіверянському літописі», прихильні «клікання» на моїй «фейсбучній» сторінці.

Минулого тижня презентував своє «Село» в Чернігові. Володя на зустріч не прийшов. Подумав, що йому щось завадило. А зателефонувати — забракло часу...

Дякую Тобі за все, дорогий і незабутній Побратиме за Духом і Вчинками, за непоказну й щиру дружбу, за таку ж непоказну доброзичливість і чуйне серце, яке завше боліло українськими болями.

Як жаль, що цінувати це доводиться вже запізно...

Микола ТИМОШИК,

доктор філологічних наук, професор