Так сталося з Б. Акуніним по виході роману «Аристономія» (2012), що його сам автор публічно назвав першою справді «серйозною» своєю прозою.

 

Так було з Дмітрієм Биковим, котрого почали сприймати без іронічної посмішки після виходу «Орфографії» (2004). Чи вдалося Валетову?

 

Схоже, він перехитрував сам себе — забагато експериментів­ на один текст.

 

Роман «1917» формалізовано під сценарій (що, до речі, вже робив той самий Б. Акунін у циклі «Роман-кіно»).

 

Ось показовий початок однієї з глав: «31 марта 1956 года. Монако. В густую почти чёрную жидкость падает кусочек сахара. Появляется ложечка, помешивает кофе. Пальцы охватывают ушко кофейной чашки и отрывают её от блюдца».

 

Таку прозу справді не важко зафільмувати. Та водночас сценарна структура наклала суттєве обмеження — унеможливила внутрішні монологи персонажів, у переданні яких Ян Валетов є вправним майстром. 

 

Утім, решта козирів на місці. «1917» — фірмовий Валетовський політичний трилер, на що вказує й підзаголовок роману: «Дни отчаяния».

 

Тут наш автор ще вправніший, аніж у фіксації спонтанних рефлексій. Можна пригадати кількох літераторів, здатних ущільнювати фабулу до безперервного кошмару (Петро Катериничев, Юрій Щербак, Макс Кідрук, Сергій Постоловський), але не скажеш, що хтось із них вивищується над Валетовим.

 

Ще один сильний бік Валетова — апґрейд так званих вічних істин. У більшості випадків подібна літературна операція завершується мильною банальністю, значно рідше — бестселерним успіхом, як-от у Коельйо.

 

Ян Валетов постійно балансує на цій межі («Ложь, повторённая много раз, становится правдой»; «Жалеть о том, что когда-то не сделал — самая большая глупость из всех возможных. Как только человек оборачивается назад — он пропал»), але стало демонструє щотвору менше ослизань у позасмакові конструкції.

 

Отже, маємо в романі «1917» історико-політичний екшн з форсованою, завдяки «кінематографічності», динамікою сюжету та мелодраматичними екстримами й релаксами в дусі бразильського алхіміка — задосить для читацької прихильності.

 

Починається все, як у Блока: ніч, вулиця, ліхтар, аптека. І то не випадковість, бо зірка «срібного віку» весь час мерехтить у романному сузір’ї персонажів не просто так.

 

Але не вона була ­«зіркою Полин» на небосхилі 1917-го, а — «людоед с юридическим образованием» Ульянов.

 

Аби збагнути, з яких щілин витікають «дні відчаю», автор екранізує майже ідилічну картинку, що зазвичай виникає з титром «десять років до того»: «Удобнее всего делать революцию из Парижа. Или из Швейцарии. Безопасно, климат прекрасный, кухня хорошая, вина превосходны. Опять-таки, сыр вкусный... Правда, жить на широкую ногу стоит немалых денег и их порой не хватает на революционную деятельность».

 

Щось подібне ми вже читали: спочатку більшовицьку еміграцію талановито обсміяв Дмітрій Биков (Правда. — Санкт-Петербург: Амфора, 2005), а тоді Владислав Івченко з Юрієм Камаєвим (Стовп самодер­жавства або 12 справ Івана Карповича Підіпригори. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2011).

 

Але смішки — не формат Валетова, він оповідач сумеречний, здебільшого навіть похмурий.

 

Після перших днів «Великого Жовтня» один персонаж каже іншому: «Как выглядит чума вживую, ты уже видел».

 

Й одразу звинувачує співрозмовника: ти — «настоящий либерал: готов упасть в обморок от крови на чужом мундире, но вызываешь бесов, для которых кровь, как вода». Так, це неафішоване посилання на «Бісів» Достоєвського.

 

І на цей шлях виходить кожний письменник, для якого історія російської революції і контрреволюції не є лише розважанням.

 

Уже в зрілому романі Д. Бикова ідеться про «декадентов всех мастей, посеявших бурю. Когда все стало можно, большевики пришли на готовенькое» (Орфография. — Москва: Вагриус, 2004).

 

Та ще більше відлунює в романі «1917» інша антитерористична класика.

 

Коли читаємо у Валетова, як під час захоплення Зимового палацу «по коридору первого этажа идёт щеголеватый, одетый в длинное пальто и фетровую шляпу Антонов-Овсеенко — тонкие черты, круглые очки в железной оправе, ну точно поэт на прогулке. Длинный шарф, обвязанный вокруг шеи, дополняет романтический портрет», — це майже копія ватажка британських бомбістів з роману Ґ. К. Честертона «Людина, яка була Четвергом», що вийшов у Лондоні 1908-го і невдовзі перекладений в Росії, де став популярним саме серед «поетів».

 

А через неповні десять років їхні «революційні» маніфести «начали источать зло, как бывает с перебродившими эликсирами» (Д. Биков).

 

Відтак Алєксандр Блок з’яв­ляється у романі «1917» не лише тому, що з історичної пісні слів не викинеш. Він тут — привид відповідальності за мовлене слово. І — бездіяльності, коли зло іще можна зупинити.

 

Головний персонаж роману — український маґнат Михайло Терещенко, міністр фінансів Тимчасового уряду; вважай, лише він та Керенський до останнього протистояли більшовикам.

 

Терещенко очолював урядову комісію з розслідування німецького сліду в активізації більшовиків («на тот момент я стал самым большим специалистом по большевикам, я знал всю финансовую поднаготную Ленина, источники денежных поступлений, банки, откуда они поступали, людей, руководивших подставными фирмами, хозяев фирм настоящих»).

 

І ось перед самим фатальним 25 жовтнем, коли «люди быстро становились зверьём, только дай им волю убивать. Жгли магазины, грабили лавки. Город был полон дезертиров, которых наплодили большевистские агитаторы», у Терещенка запитують: «А ты не можешь сначала арестовать его? И расстрелять? А уже потом доказывать?»

 

Він не міг, бо, як згадував тодішній французький посол, «Терещенко честен абсолютно и бесповоротно».

 

Тимчасовий уряд не наважився відновити державний порядок за законом воєнного часу.

 

Через те, «начиная с февраля, каждый следующий день был хуже предыдущего», — значить Я. Валетов. «И жизнь протекла в никуда», — додає Д. Биков.

 

Морок поглинув центр географічної Європи на десятиліття — й сьогодні, через століття, виповзає з того самого кубла.

 

Німецький фахівець з історії Східної Європи Леонід Люкс пише: «Доля більшовиків після їхньої невдалої спроби у липні 1917 року здійснити державний переворот дивовижно нагадує долю Адольфа Гітлера після провалу Мюнхенського путчу в листопаді 1923 року.

 

Вожді націонал-соціялістів також були здивовані м’якістю, яку до них виявили переможці» (Критика, 2017, ч.3-4).

 

Вже заднім числом, на еміграції, М. Терещенко визнає помилку: «Мы пытались искать компромиссы с теми, с кем нельзя допускать компромиссов по определению».

 

Страшно помислити, що нинішні українські правителі так само зітхатимуть колись — адже вони так само йдуть на компроміси з непокараними януковичами.

 

Фронтмен усіх творів Яна Валетова — герой «без страха и упрёка».

 

Михайло Терещенко ідеально надається на цю роль («ты не трус, и не болтун, и не дурак — на тебя можно положиться», — каже йому один із персонажів 1917-го).

 

Власне, роман «1917» — белетризована біографія цієї дивовижної людини, що примудрилася бути особистим ворогом обидвох диригентів «кривавого ХХ-го», Лєніна і Гітлера.

 

Некролог у лондонській «Тайм» на відхід М. Терещенка, написаний одним із фінансових лордів, закінчувався так: «Його смерть стала втратою для фінансових кіл багатьох європейських столиць».

 

Зв’язок грошей зі світобудовою — ще одна виграшна константа Валетової прози.

 

Вже у ранній повісті декларовано: «О чем бы с тобой ни говорили люди, знай, с тобой говорят о деньгах» (Остаться в живых. — К.: Альтерпрес, 2007).

 

А в останній книжці читаємо: «Политика и есть основная коммерция».

 

Та чесний фінансовий геній Михайло Терещенко не зрозумів гібридної війни, яка точилася 1917-го.

 

В іншій книжці (Мішель Терещенко. Перший олігарх. — К.: Ніка-Центр, 2013) колишній міністр розмірковує: «Нам слід остерігатися не німецького наступу, а... екстремістської революції більшовиків».

 

Але ж то були дві різно/одночасні складові єдиного плану...