При повороті на Мар´їнку видно довжелезний хвіст автомобільної черги - громадяни України намагаються потрапити до Донецька. Нагадує переїзди через українсько-польський кордон: усі незадоволені, проте чергу ніхто не залишає.

У ЗМІ вся ця наша лінія фронту має дещо інакший вигляд - залізобетонна неприступна стіна, за якою ховаються ворожі елементи. В житті все складніше - ворожі елементи відрізнити від неворожих не так просто: у всіх родини, у всіх проблеми, у всіх бізнес, який не йде. Всі живуть своїм життям, про політику намагаються не говорити, особливо при військових.

Хоча ось застрягли на переїзді під Бахмутом (оновлюють розмітку на трасі, зупиняють на годину весь потік машин), і звідкись із-за спини підходить водила в спортивних штанях і починає нити нам і військовому, що стоїть коло нас, що ось, мовляв, хіба це влада, дістала, мовляв, така влада, не влада це зовсім. Хоча вам, - додає, оглянувши нас, - така влада мабуть подобається. На хрін пішов, - відповідає йому військовий, і водила розчиняється в повітрі.

Уже в самому Бахмуті знайомимось із власником книгарні. Два роки тому він воював, відвоював своє й залишився тут, на Донбасі - відкрив книгарню, свариться з владою, продає українські книги. Книг мало, книг потрібно більше. Але їх усюди мало, їх усюди не вистачає. Ось супермаркетів вистачає, церков вистачає, а книгарень - ні.

В - вагон, вугілля, відчуття

В Старобільську з нами стається такий випадок. Приїжджаємо на вокзал із режисером. Знаходимо диспетчера, говоримо - будемо у вас кіно знімати наступного року, вагони пасажирські потрібні. Так немає вагонів, - відповідає жінка, - тут гілка глуха, з Луганська прямо на Росію тягнеться, в Україну не завертає. Від Луганська до кордону всього два вагони й лишились. Причепили до них дизель - возять пасажирів. А більше вагонів тут і не знайдете, - додає. - Хіба що в сепаратистів попросите. Ага, - додає нам збоку мужичок, що крутиться біля кас, - немає вагонів у них. Коли треба вугілля через фронт вивозити - вагони є. Не може ваша влада без нашого вугілля, - додає.

Переповідаю пізніше цю історію своєму однокласнику. Знайшов, кого слухати, - каже той. - Такому чуваку що не скажи - він усім незадоволений буде. Давай, - додає, - я тебе краще з нашими бізнесменами познайомлю. Це вони фактично зупинили тут сепаратистів два роки тому.

Другий рік усі питають про настрої на Донбасі. Наскільки вони змінились, наскільки ні. А як можна взагалі говорити про чужі настрої? Як їх можна відслідковувати - ці зміни в настроях? Ось у цього мужика, який боїться влади й не довіряє військовим, настрої, очевидно, не змінились - він і три роки тому, підозрюю, нікому не довіряв. І до Києва, підозрюю, завжди ставився вороже. Та й не був він, підозрюю, в Києві жодного разу. Оскільки дизель звідси в Україну не завертає.

А для бізнесменів, які зупиняли сепаратистів, припускаю, змінилося все. Докорінно, на рівні світосприйняття. Так само, як усе змінилось для тисяч студентів, бюджетників, фермерів, силовиків: усіх тих, хто два роки тому зіткнувся з необхідністю визначатись - з якого боку фронту їм природніше лишатись, за що вони готові битися і чи готові вони битися взагалі. Ось для них змінилося все. І так, як було раніше, для них уже не буде.

П - перемир´я

І ось їхні настрої дуже багато важать. Оскільки за цими настроями стоїть не скепсис чи пристосуванство, а усвідомлення своїх прав та обов´язків, готовність відстоювати свої переконання, відсутність страху, відсутність зневіри. Я не знаю, скільки їх буде у відсотках. Мені важко говорити у відсотках про живих людей. Але стикаєшся з ними всюди. Вони тут у себе вдома. Й поводяться вони так, як нормальна людина поводиться вдома - роботи багато, але за тебе її ніхто не зробить.

Дорогою додому розмовляємо з ментами на блок-посту. Менти луганські. Звідки їдете? - питають, - зі Станиці? Що там? Перемир´я? - скептично гмикають. Не вірять, схоже, в перемир´я. Мене, - розповідає один, - дружина просить зробити їй пропуск, хоче приїхати. А де вона в тебе? - питаю. В Луганську, - пояснює він. - Сидить, ниє, як там погано. Що, починають розуміти? - питаю. Починають, - погоджується він. - Вони б ще раніше почали все розуміти, якби в Києві нормальна влада сиділа.

Їдемо далі, говоримо між собою про цю дивну війну - ось він стоїть тут, цей луганський міліціонер, служить своїй країні, не зрадив присязі, так би мовити. А дружина в нього там, з того боку. Хоча теж, за великим рахунком, нікому не зрадила. Чоловікові так напевне. Для них теж усе докорінним чином змінилось. Несподівано з´явилось щось нове, безнадійно зникло щось звичне. Життя триває собі далі, триває по обидва боки фронту. Фронту, на якому поки що жодних змін.