Роман Victory Park Олексія Нікітіна (Х.: Фабула) — цікаве чтиво про авантюриста, що косив під Боярського, ну і трагічне, якщо згадати Афганську війну, яка відгукнулась у локальному сюжетi твору обороною київського парку «Перемога». Крім того, тут безліч історій про те, як народу в 1980-х «обіцяли «Докторську» ковбасу, сардельки «Молочні», обіцяли навіть вершкове масло в пачках по тридцять чотири копійки».

 

Загалом метафоричний Victory Park — це майже альтернативна історія — ось що таке цей роман iз часом, що трапився в Києві перед самим розвалом Радянського Союзу. Про це ви навряд чи знайдете в офіційних документах. «Джинси Віля купив минулого літа, — підтверджує автор. — Узяв дві пари за вісім червінців у фіна з «Ленінської кузні» у валютному барі «Либіді». Другу пару потім скинув за стольник Белфасту, відбивши покупку».

 

Тим часом для наступного автора рамки містечкової міфології завжди були тісні. Він винайшов «станіславський феномен» і наблизив минуле, реконструювавши «масонську» історію України. «Тибет» Володимира Єшкілєва (Івано-Франківськ: Лілея-НВ) — історія такого собі Тамерлана, який півжиття програв у провінції в шашки.

 

Тантрична повість «П’ять тіл богині» з цієї збірки свого часу викликала бурю протестів у Київській міськраді. Еротика в ній затьмарює славу навіть відомого порнографа Юрка Винничука. Дорожні щоденники, привезені автором з Тибету, сповнені екзотичних таїнств і філософських міркувань — саме з таких записів народжується його літературно-містична проза. Ну а «Нумерологія», «Князь Жаху» і «Масонський проект «Україна» — це відомі есеї івано-франківського екзегета, що надають збірці особливого, «ритуального» присмаку таємниці.

 

Натомість автор наступної збірки текстів — повного видання прозових творів «Номінація» Юрія Іздрика (Л.: Видавництво Старого Лева) — так само завжди вважався трюкачем у літературі. Особливо на початку 1990-х, коли всіх нас попередили, що Іздрик is trick. Утім уже тоді було ясно, що все це даремно, і його тодішній «Воццек» уже заволодів увагою новонародженого українського читача. А потім усе пішло шкереберть, і культовий Іздриків «Четвер», у якому він виховував молодняк, став схожий на звичайного спілчанського журнала-товстуна. Адже головне у творчості що?

 

Правильно, «до основанья, а затем». Тобто зруйнувати існуючу до тебе систему — від силабо-тонічної до атональної — і вибудувати з розсипаних кубиків свою особисту палату № 6. Ось автор «Номінації» й руйнує.

 

Ну а вже у «новобудові» Михайла Юдовського «Богиня» (Х.: Фабула) — київського прозаїка, поета та популярного блогера, який мешкає в Німеччині — зібрано оповідання різних років і повість-притчу «Історія однієї мавпи». Усе це, немов у міському романсі, не варто питання про те, чи буде воно читатися (і носитися — в повітрі, і взагалі), оскільки все це, безумовно, варто читати.

 

Хоча б для того, щоб переконатися, що, навіть їдучи, ми зазвичай беремо з собою самих себе, і який-небудь «Стьопа Мужеракі, напівгрек-напівнімець, перенесений з казахських степів на рейнські береги», можливо, чекає на вас за рогом, та тільки ви його не помічаєте. Але варто йому, а також іншим героям екзотичної зовнішності й долі опинитися під прицілом автора «Богині», як відразу ж буденні сюжети розквітають геніальним бузком на злиденному підвіконні нашої словесності.

Випереджаючи всі юнацькі футурології у прозі, «Чарівний світ» Тимофія Гавриліва (Л.: Видавництво Анетти Антоненко) розповідає насамперед про те, як воно ведеться у наших закордоннях, про які сучасні «діти індиго» не дуже чули. Загалом це типова проза поета-перекладача. А також типовий «роман речей», себто оповідь і сповідь предметного світу і заодно «фактурне» чтиво у стилі Марселя Пруста, Йозефа Рота і Бруно Шульца.

 

Тут тобі й історія про викрадений фруктовий десерт, і таємничі Жора і Кузя, схожі на вуличних котів, хоч це й бомжі-інтелектуали, які вечеряють знайденими на буржуйському смітнику ковбасками, бананами і половиною торту, і на яких не зважаєш, бо автор жене свого героя-волоцюгу все далі. Ну наче справжнього Одіссея сьогодення, а чи новочасного Гамлета, якому дається бачити і чути те, чого не зауважують пересічні обивателі в Україні.

 

А що ж в Україні, спитаєте? В антології про чергове «стомлене» покоління вам про це розкажуть. Уже на початку «#Невимушених» (Х.: Віват) Любко Дереш попереджає, що мова про генерацію, яка «практично не розуміє почуття провини, котрим жило покоління їхніх батьків». Із таких тут Катерина Бабкіна, Мирослав Лаюк, Марк Лівін, Ірина Цілик, Артем Чех.

 

Отже, «невимушені — це радість попри страждання». Мовляв, хочеться призабутого інфантилізму, зацькованої дитинності, таврованого ідеалізму. З одного боку, все вірно, і досить було страждань у нашої молоді, що пройшла етап «війни у натовпі», маючи за плечима Майдан iз його ранніми інфарктами, депресіями, смертями. З іншого боку, нібито не час нині веселитися, але будь-хто з авторів сьогодення має право бути інфантильним, «невимушеним», стильним і сталевим, м’яким і незворушним. Аби не москаль, так?

 

Як і багато хто з персонажів нинішнього життя, батьки героїні наступної кумедної книжки, а саме — «Жила-була Я» Слави Світової (К.: Брайт Стар Паблішинг) — їдуть у столичні далi на заробітки. А що ж їх навіжена донька, яку залишили на господарстві з рудим котом? Чекати милостей від природи, як яка-небудь мічуринка з минулого, вона точно не буде.

 

У своєрідному щоденнику героїні про те, як правильно заварити чай директору, навіщо ходити на тайський масаж і куди бігти в пошуках Прекрасного Принца, нас чекає справжній феєрверк навіть не гарячих, а запальних за своєю щирістю і гумором історій.

 

Тут і співбесіда в посольстві, і поїздка до бабусі, і навіть просто пошуки роботи в столиці. «Роботу знайти — не поле перейти, — глибокодумно повідомляють нам. — І навіть не грядку, і не присадибну ділянку, і не клумбу, і не Пушкінський парк, що неподалік станції метро «Шулявська»...

У повісті-антиутопії «Жуйка» Марії Козиренко (Л.: Кальварія) передбачено фактично все. Від війни на Донбасі до наслідків революції високих технологій. «Фантастична» форма оповіді дозволяє дещо перебільшувати досягнення злого генія, але, в принципі, соціальні прогнози і висновки тут цілком правдиві, закономірні й невтішні.

 

Волею долі вуличний музикант iз майбутнього, де не залишилося не тільки справжньої музики, а й живих інструментів, зустрічається з винахідником, що влаштував світові це «веселе» життя. А ще цікавіше, що станеться, коли одночасно переклад кількох сторінок Достоєвського, помилково «переміщених» до мусульманського світу, раптом виявиться на столі східного владики. Ультиматум західного світу? І невже наслідки призведуть до неминучого хаосу, війни, таємничого зникнення людей і того положення застиглої 3D-нірвани, в якому виявляються головні герої цієї книжки?

 

В «Енні» Остапа Соколюка (К.: КМ-БУКС) теж усе, як в кіно. А ще тут багатенько тих самих «невимушених». «А звідки ви? — Нізвідки конкретно, — спокійно відповідаємо ми. — Як це? — дивується таксист. — Хіба так буває? — Буває як завгодно…». До речі, щодо географії. Вона в романі не дуже широка, хоча герої заявлені сучасні, тобто без територіальних прив’язок.

 

І все вкладається у відому схему довгих короткометражок про Нью-Йорк, Париж і Москву, де кохання героїв розігрується у безлічі варіацій. Тож ясно, що близнята зустрінуться. Близнята не тому, що за фахом герої однаково щасливі нероби (вони якраз різні — хакер, картяр, дауншифтерка), просто за сюжетом блукають одним містом, їздять одним таксі, їдять в одній забігайлівці…

 

Наприкінці згадаємо, що в Михайла Єлізарова вже була книжка про те, як фашизм усе-таки пройшов, а нині мова про констатацію факту. «Маша, або Постфашизм» Ярослава Мельника (Л.: Видавництво Старого Лева) — типова альтернативна історія, в якій живуть люди і нелюди з нашого майбутнього.

 

Уявіть собі четверте тисячоліття, третю зону Четвертого сектору Євразійського штату Рейху. Герой — представник однієї раси, героїня — дитя зовсім іншого світу. «Молодша, більш струнка, з великими гарними грудьми, присіла біля паркану і рясно мочилася. Вони не мали жодного уявлення про сором. Молодшу звали Машею, ми купили її минулої осені в одного Ельзиного родича».

 

Утім навряд чи цей, а також інші романи з «форумного» доробку епохи — лише про вікову, расову чи поколіннєву дискримінацію в далекому і не дуже майбутті. Вони, радше, змушують замислитися про день сьогоднішній, коли «без шаблі та Вітчизни» декому доведеться «невимушено» жити далі.