Про переосимислення і співпереживання

Сенс не в заборонах, сенс — у вихованні інших уявлень і, відповідно, поваги до тих, хто зазнав смерті, хто загинув. Оскільки це велике місце болю. Це найбільше місце болю, якщо ми будемо брати Київ. Хоча в Києві є, на жаль, інші ― нові смерті, як Майдан. І ось ці речі не можна забувати і варто розвивати якусь емпатію, співпереживання.

Близькі, теперішні жертви на Сході нам болять, ми відчуваємо ці співпереживання. А ці забуті, просто гігантські трагедії, як Голокост, Бабин Яр, вони від нас далі, тому ми в багатьох випадках почуваємо абстракцію. Насправді, культурна людина повинна продовжувати співпереживати. І це стосується не лише наших трагедій, це стосується дуже багатьох трагедій, нацизму і голодоморів, яких, на жаль, багато у ХХ столітті.

І другий пов’язаний культ, який варто піддати переосмисленню, це, власне, організація УНР і те, що відбувалося у Бабиному Яру. Це точка, в якій можна по-новому глянути на його роль. Бо у 1942 році відбувається розстріл Олени Теліги і всієї, на той час невеличкої, Спілки українських письменників, яку вона заснувала. На той час ОУН вже мислить себе як підпілля і, звичайно, вважає нацистський режим ворожим. Листівки, які на той час випускає ОУН, вже закінчуються словами «Смерть Гітлеру, смерть Сталіну».

Нацистський режим пішов на угоду з найбільшим ворогом ОУН, з радянським режимом, і, в кінці 1939 року, немає більших друзів, ніж Радянський Союз і нацистська Німеччина. Вони щойно поділили Польщу. У порівнянні з їхньою ідеєю людське життя важить дуже мало. Це агресивний блок, який мислить геополітичними категоріями і прагне поділити світ.

Про трагічне покоління 

ОУН ― напівлегальне антифашистське підпілля. Жодною мірою ми не можемо говорити про колабораціонізм. Бо не були б вони тоді розстріляні. Так само, Олег Ольжич не загинув би після тортур в німецькому концтаборі у 1943 році. Тому маємо усвідомлювати, що на той час, на жаль, підпілля ОУН стало жертвою нацистської Німеччини. Про це варто пам’ятати. Ці події у радянський час замовчували.

Щоб усвідомити, як ті люди писали, ми маємо розуміти ту складну ситуацію, в яку вони потрапили. Це трагічне покоління.

Те, що після Теліги залишилося кілька поезій, статей, не означає, що ми не повинні розглядати її як дуже важливу постать в українській літературі, як би дивно це не звучало.

Є ситуації, коли ми маємо говорити не тільки про тексти

Сама Теліга мала коротке життя. І якщо говорити про її біографію, яка готувала її до цього вчинку, ми повинні звернути увагу на трансформацію, яку вона відбула. Оскільки вона народилася в україно-білоруській російськомовній родині. Тобто до початку 20-х років вона українською не говорила і дуже мало знала про українську культуру.

Михайло й Олена Теліги

Світилна ww2.memory.gov.ua

Найбільшим її провідником був, звичайно ж, молодий Михайло Теліга. Хоча все почало розвиватися ще до революції в Києві. Сама вона спочатку мешкала в Петербурзі. Потім переїжджає до Києва і навчається в гімназії. Далі її батько, інженер-гідротехнік, починає працювати в уряді УНР. Це означає її поворот в українське середовище, стає імпульсом до цього повернення.

Про легкість і музику в поезії Олени Теліги

Це закономірна постколоніальна трансформація. Навіть ті, хто в побуті продовжують спілкуватися російською мовою, починають працювати на українську культуру, свідомо це обираючи. У цьому випадку я маю на увазі Миколу Зерова, який у більшості залишався російськомовним. Але став центром української групи неокласиків. Справив радикальне враження на письменника Миколу Хвильового.

Теліга і в побуті переходить на українську мову. З 1924 року вона жила в Чехії з батьками. Батько став ректором Української господарської академії. Це був аналог політехнічного інституту. Створений для інтелігенції. Там усі мислили категоріями повернення, реваншу, витворення віртуальної України, якщо немає реальної. Тому у 1942 році письменниця повертається в Київ і принципово не хоче звідси їхати, навіть під загрозою розстрілу. Це така собі програма.

Шлюб Теліги був вільним. Без значних зобов’язань. Модерний шлюб. Тоді це було дуже поширено. І такий союз був сильнішим за інші, формальні. Смерть подружжя зустріло разом. Тут ще можна згадати справу подружжя Арчі й Агати Крісті.

Агата старша за Олену на 16 років. Але літературна кар’єра у них починається одночасно. Це було одне покоління. І все могло бути зовсім інакше, коли б не доручення Сталіна і вибір, який треба було робити. Агата Крісті і в Першу, і Другу світові працювала в госпіталі, але від пропозиції англійського письменника та співробітника британської розвідки Ґрема Ґріна стати пропагандистською письменницею, писати фашистські статті вона відмовилася.

Теліга зробила інший вибір. Це було покоління джазу. Вона писала щось легке, лірику. Це надзвичайно музична поетка. Але з часом її поезії стали жорсткішими. Тон, ритм змінився від вальсу до танго. Її поезія, як й Олега Ольжича і Богдана-Ігоря Антонича мають зсув в ідеологію тогочасного покоління Праги.

Про Празьку школу

Празька політична школа була поєднанням неоромантичного й пацифістичного бачення самої строфи. Там було чимало жінок: Наталя Карколова, Оксана Риторинська, Галина Мазуркевич – встигла побути солдатом. Але переважали чоловіки, серед яких Юрій Клен, Юрій Липа, Євген Маланюк, Олекса Степанович, Олег Ольжич. Творчість цих письменників переходить від легкої, імпровізованої до громадянської. Особливість – повернення до історії доби Київської Русі.

Вони вимальовували тяглість державності і  витворювали віртуальну Україну, звертали увагу на історію і пам’ять

Ольжич був археологом. Його запрошували розробити курс для Гарвардського університету. Але він відмовляється їхати. Крім того, Липа, Маланюк і Теліга формують окрему літературну групу «Танк». Це була варшавська філія Празької школи.

До 90-х років усіх празьких письменників називали фашистами. Вони перебували між двомалюдиноненависними режимами, шукали свій третій шлях і це надовго викреслило їх з історії. Теліга писала і поезію, і публіцистику. Є літературознавчі, феміністичні статті. В одній з біографій Теліги писали, що так, як йшла на смерть вона, не кожен чоловік піде.

Добрий товариш Теліги – Улас Самчук, так і не зміг пробачити собі те, що не був у Києві під час розстрілу. Ольжич теж їде в Київ тоді, коли вже розстріл відбувся. Організаторську роботу на себе брала Теліга.

Починає виходити журнал «Литаври». Проіснувало видання й товариство менше року, адже потрапило в поле зору німецької адміністрації. На одному із щотижневих читань арештували всіх учасників зібрання. Теліга була попереджена про арешт. Вона могла не прийти.

Але разом з чоловіком вирішила, що треба бути разом з усіма, так буде чесно ― йти на смерть з молодими поетами.

Ця героїчна смерть стає знаковою для всієї літературної діаспори у Варшаві, Кракові, Берліні. Цей біль письменники несуть далі. Він впливає на їхню творчість. Теліга – приклад сильної жінки в історії літератури.

В українській літературі, у кожному її періоді, є постать сильної жінки

Це літературний факт. Жінки і пишуть, і висловлюються поза літературою, мають сильний характер, відіграють важливу роль у політичному житті, перетворюються у своєрідну легенду.

Про сильних жінок в українській літературі

Одними з перших сильних жінок були Марко Вовчок та Ольга Кобилянська. Це сильні постаті, які вплинули на літературу й на чоловіків-літераторів.

Кобилянська мала значний вплив на літературу Австро-Угорщини. А Марку Вовчку дозволили перекладати Жуля Верна, щоправда тільки російською мовою.

Письменниця Ірина Жиленко – видима в середовищі 60-х років. Концентрувала енергію навколо себе художниця Алла Горська. Її вбивство вплинуло на письменників паралітично. В 30-ті роки була відомою письменниця Ірина Вільде. Вона була критикинею. Писала рецензії на твори Антонича.

Зінаїда Тулуб – одна з кращих авторок історичних романів. Найвідоміший – «Людолови». За цей твір потрапила під сталінський прес. Майже 15 років провела на засланні і  після повернення на волю більше не зверталася до історичних романів. Але вплинула на подальших історичних романістів. Це була потужна жінка.

Соломія Павличко ― найвпливовіша літераторка 90-х років. Оксана Забужко – центральна постать у літературі зараз. Сучасну літературу очолюють Ліна Костенко та Забужко. Роман «Польові дослідження з українського сексу» став найбільш резонансним у 90-х роках і надалі залишається вагомим, читомим, хоч і є суто ідеологічним.

Романи Андруховича, Винниченка виглядають менш проблемними, менш серйозними. Забужко й Теліга мають схожі характери, енергетику. Забужко є авторкою найбільшого на сьогодні  справжнього роману. Попередній роман належить Ірині Вільде – «Сестри Річинські».

Упродовж усієї літератури останніх століть маємо сильний, промовистий канон жіночої літератури

Найбільше видання творів Теліги вийшло в однойменному видавництві. Ця жінка – важлива постать для нашої літератури, нашої історії. У нас є пам’ятник Теліги, де вона показана як лірична особистість.

Ми не можемо вдаватися лише до естетичних критеріїв, коли говоримо про літературу, абстрагуватися від проблематики, речей, що доповнюють естетичність текстів, коли говоримо про людину.

Є політичний текст, а є поетичний жест. Це смерть поетів, які не встигли зробити все, на що були здатні.

Надія Ковальчук

Світлини з лекції надані PinchukArtCentre