Біографія Фріди Кало, яку написав Жерар де Кортанз, доволі суб’єктивна, пристрасна, з багатьма оцінювальними судженнями та присудами. Біограф виносить вирок долі Фріди, її батькам, чоловікові Дієго, оточенню. Представлена в українському перекладі біографія видатної мексиканської художниця (Фріда у цій країні стала своєрідним символом, об’єктом героїзації та захоплення) — історія про біль і долання болю або, якщо точніше, його приховування і переформатування.

Життя Фріди було далеко не безхмарним: постійно ставалися трагедії, які мали екзистенційне і загалом фатальне значення. Фатальне народження («батьки зачали її після смерті єдиного сина», с. 31), фатальне потрапляння до автобусу до Койоакана, який врізався у трамвай із Хошимілко, фатальна зустріч із Дієго… Жерар де Кортанз справді створює чуттєвий і водночас «транспарантний» («прозорий») наратив, не приховуючи найдраматичніших і найболючіших історій.

Інколи, гортаючи сторінки біографії, хапаєш себе на думці, що ця книжка — історія болю; книжка зафіксованих на письмі трагедій і сум’ять. Такий собі мексиканський екзистенційний роман, який скристалізував особистість бунтарного типу. Фріда з самого дитинства була змушена навчитися «давати відсіч»: «Інакше вчинити просто не могла. Не варто забувати, у якій темряві її виховувала Матильда і з якою байдужістю ставилася до неї п’яничка-мамка» (с. 31).  З болю людина може зникнути, розчинитися, а може перетворитися на надлюдину, здобувши можливість підкроювати біль і працювати всупереч. Час Фріди — це час, коли надлюди були у тренді.

Фріда — з найсильніших жінок, які, маючи трагедію фізичного тіла, прагнуть усе одно створити власний храм. Для жінки «ушкодженість» тіла сприймається особливо трагічно. Французький біограф наводить доволі точну думку Карлоса Фуентеса, який бачив Фріду у Палаці красних мистецтв: «Передусім, тіло Фріди. Коли бачиш її отам, у ложі, коли дзенькіт коштовностей стихає, коли влягаються шовки і браслети й закони тяжіння накладають тишу на цю величну з’яву, коли змовкає шерех захоплених розмов, коли розвіюється аура ацтексько-середземноморської культури (якомога менш англійської), що огортала Фріду, залишається тільки одна думка: тіло – це храм душі. А обличчя – храм тіла. І коли тіло понівечене, то іншого храму, окрім обличчя, для душі не залишається» (с.46-47). Нездатність народжувати — присуд, який суперечить «нормальній» природі речей. Але для Фріди Кало не існувало поняття «норми». Радше, вона перетворила своє життя на сукупність символічних фіксацій несвідомого, на перший погляд, жахливих підсвідомих образів, які поставали продовженням і компенсацією болю. Реальність Фріди — це реальність символічного і справжнього, уявлюваного та пережитого, метафізичного й біологічного.

Історія болю і суспільної слави Фріди Кало припадає на складний час. У тексті біографії мимохіть з’являються роки 1933, 1934, 1937… Такі часові позначення особливо гостро сприймаються в нашій культурній реальності. Мексика у цей період так само проходить через складні суспільні трансформації, пов’язані з доланням досвіду диктатури Порфіріо Діаса, яка, проте, зіграла важливу роль у консолідації Мексики та її економічному злеті. Зазначений час — період масової, всепланетарної ейфорії від комуністичних ідеалів та боротьба з комунізмом, період світової депресії та комуністичної параної, яка призвела до міграції «найвизначніших» людей свого часу.

Серед таких «найвпливовіших» людей епохи і — Лев Троцький, харизматичний, владний, непересічний. Він тікає з Радянського Союзу, а Дієго Рівера допомагає йому знайти політичний притулок у Мексиці в 1937 році. Між двома пристрасними харизматичними особистостями спалахує особливий зв’язок, про який біограф Жерар де Кортанз пише надзвичайно делікатно, але і не без двозначності. «Борідка», як називала його Фріда, повністю в полоні Мексики. Його дружина напише, що у «Рівера ми ніби опинилися на іншій планеті». Дві надособистості, травмовані «малим» персональним і «великим» історичним часом, сходяться в одній площині, відчуваючи симпатію. «Кінець прийшов у липні. Розірвати стосунки вирішила Фріда. Ця ідилія могла завести їх надто далеко. Наталя й Дієго щомиті могли викрити їх – не кажучи вже про радянські спецслужби, які, без сумніву, втрутились би в цю історію. Троцький дуже страждав. Гайден Геррера у книжці про Фріду Кало розповідає, що старий революціонер написав Фріді листа на дев’яти сторінках, де благав її не ставити остаточну крапку» (с. 97). Фріда втомлюється від «опального» генія російської революції і замикається у світі власних «чудовиськ», які оточували Фріду не лише всередині, а і в зовнішній реальності: «8 грудня 1940 року – у день, коли нареченому виповнилося п’ятдесят чотири роки – ті, кого навіть їхні друзі називали «священними чудовиськами», зашлюбились удруге. <…>. З цієї нагоди Фріда знову вбралася в індіанку із Техуани – образ, забутий два роки тому. Колекціонер і продавець творів мистецтва Гайнц Берґруен, який теж мав фотографувати (від його послуг відмовилися, коли побачили негативи), казав, що Дієго нагадував величезну ропуху! Певною мірою можна було сказати, що коло замкнулося: троцькістська інтермедія та сюрреалістична парантеза добігли кінця, і подружжя повернулося до спільного життя, відновивши свій творчий простір».

Біографію Фріди Кало читаєш на одному подихові. Це історія про жінку, яка перемогла жіночність. Історія про художницю, яка стала символом епохи, брендом, візитівкою Мексики. Історія про людський біль і нелюдську красу, про земне страждання і неземне мистецтво. Життєпис Фріди — це історія свободу, яку людина здатна здобути тільки у жорстокому змаганні з часом і собою.

Дмитро Дроздовський