Новий роман Надії Мориквас загалом органічно вписується в той тренд сучасної художньої прози, який апелює до минулого – не до підручникових знань з історії, а до численних приватних історій, що виявились непроявленими та незафіксованими, а відтак утраченими для сучасників. Такі автори підходять до минулого так, як добрий археолог: вони обережно й делікатно шукають слідів давнини, вправно змінюючи при цьому інструменти й застосовуючи то штихель, то м’яку щіточку. Бо й справді, надто багато ми втратили через те, що забули своє минуле. Тим більше, не було це забуття добровільним, надто довго й брутально домагалася цього влада, а потім уже й самі земляки прийняли безпам’ятство як даність, із якою неможливо боротися. А от же минає час – і знову з’являється прагнення перечитувати сторінки відбуялих життів наших попередників. Чому? Певно, існує якась неявна потреба в цьому. Існує певна притягальна сила минулого, якийсь чар, що спонукає нас повертатися, принаймні у спогаді, в художньому образі, в культурному міті.

У художній літературі подібні екскурси в минуле виглядають цілком виправданими й по-своєму інтригуючими. Власне кажучи, вони забезпечують одну з важливих функцій красного письменства. Цю функцію можна назвати мнемоцентричною: культивувати пам’ять, яка щезає й розсипається на очах, ніби давні манускрипти, – всупереч суспільно-політичним пріоритетам, усупереч реалізмові буднів, який змушує думати про актуальне й сьогоденне. Сучасна медицина має в активі навіть спеціальні ліки, що присипляють та притуплюють пам’ять, і вони бувають вельми потрібні в посттравматичних станах, коли необхідно забути про гострі болі та страждання. Однак художня література провокує цілком зворотну реакцію: вона нагадує про пережиті страждання, не дозволяє їх забути й викреслити з пам’яті, навіть відновлює з цілковитого забуття, послуговуючись при цьому творчою уявою письменника та його тонкою інтуїцією. У цьому, певно, проявляється висока гуманістична місія літератури. Пригадування минулого тут важливе не саме по собі, позаяк сучасна людина й без того переобтяжена різноманітною інформацією, що мегабайтами накочується щодня й зусібіч. Воно потрібне як урок, як защеплення досвіду людяності й чулості, котрого так нам бракує. Особливо – в моменти випробувань і ризиків, як-от нині, в ці напружені й тривожні роки цивілізаційного протистояння, осердям якого стала Україна.

Образ минулого, який презентує нам авторка «Корнелії», постає крізь призму подвійної оптики. З одного боку, твір міцно спертий на документальну основу: спогади осіб, що пережили молодість у галицькому передвоєнному світі (кінець 1930-х років, а також період війни), історична постать відомого поета, громадянського діяча й педагога Петра Карманського, та навіть архівний щоденник однієї гімназистки, що стає властивим ключем до відгадування таємниць минулого. З іншого боку, Н. Мориквас дає волю своїм ретроспективним мріям, вона по-своєму ідеалізує той час, зображуючи його як добу справжніх цінностей – високого патріотизму, шляхетної моралі, делікатних стосунків поміж статями. Одне слово, в минулому читач бачить не тільки реалії історії (зрештою, історичних деталей тут зовсім небагато, та й не становлять вони для авторки матеріалу першорядної ваги, з усього видно). Він вбачає в тому образі 30-х, який представляє Надія Мориквас, візію ідеальних міжлюдських стосунків.

Така візія має подвійну природу, причому нелегко провести межу між окремими її складниками. Очевидно, що письменниця достеменно передає дух споминів своїх героїв. Нині вони, постарівши й опинившись віч-на-віч із вічністю, гостро ностальгують за часами своєї молодості, раз по раз повертаються в думках у період, який, попри всі жорстокі удари долі, видається світлим і щасливим, принаймні таким, що манив передчуттям щастя. Однак у лірично-меланхолійному настрої роману присутній також інший складник – це ностальгія самої письменниці, яка потайки тужить за справжніми, високими цінностями, котрі в наш час виявились незатребуваними й призабутими. І цей своєрідний жаль штовхає її в ризиковану подорож дорогами минулого – досліджувати долі людей, звіяних вітрами історії, відновлювати їхні півзабуті образи, уявляти їхні радощі, болі, страждання.

За такими законами розгортається у творі основна інтрига, що визначає характер роману-есею. Засновком для неї слугує раритетна річ – віднайдений «пам’ятник» учениці 4 класу Дрогобицької гімназії Корнелії Опришко. Слід гадати, такий документ справді існує, і справді потрапив до рук авторці. До цього схиляють не тільки її власні зізнання, а й відтворення окремих деталей, що вдало вкомпоновані в дизайн видання, зокрема на форзаці та на обкладинці книжки. Отже, «пам’ятник» – традиційний для дівчаток зшиток із записами віршів, цитат, пісень, присвят, які вписують власноруч подруги, товариші та знайомі. Та традиція ще подекуди дотривала й до наших часів, принаймні в моїй дитячій пам’яті існують такі щоденники, списані любовними віршами та розмальовані трояндочками й голубками: загалом банально, але для підліткового віку, спраглого екзотики й «романної» любові, цілком прийнятно. Проте в романі «Корнелія» ідеться про незвичайний дівочий щоденник, хоча б тому, що він дуже виразно відбиває дух епохи й культу моральних вартостей свого часу. Не випадково ж у цьому приватному «пам’ятнику» поруч із традиційними любовними посланнями та романсами опиняються Франкові патріотичні вірші. До того ж, факт, що особи, які ті вірші свого часу вписували, вже давно покинули сей світ, накладає особливий відбиток на вагу сього приватного документу.

Зрештою, й про саму Корнелію мало що відомо, її доля загубилася серед тисяч подібних у вирі 1940-х. Авторка роману береться простежити її молоде життя крок за кроком у той короткий відрізок часу, коли був писаний дівочий щоденник, збирає по крапелині спогади й свідчення, а там, де їх бракує, додає власні здогади чи уявлення про героїню. Тому-то Надія Мориквас ставиться до щоденника дуже делікатно, мало не побожно, та й надає йому особливого значення, бо ж через нього прагне віднайти загублені сліди часу й конкретних людей, що стають героями її оповіді. Заняття, що й казати, непросте, ледве чи досяжне повною мірою. Однак для письменника таке задання – то властивий виклик, і саме так його трактує Н. Мориквас. Наприкінці роману є епізод, у якому Корнелин «пам’ятник» дістається в руки оповідачці, котра сприймає це як особливий знак долі: «Синя оксамитова палітурка вигоріла до якогось зеленкувато-сірого відтінку, а у правому її кутику збереглося «золоте» тиснення: від синього диску сонця (бо позолоти вже немає) летить птаха з широко розгорнутими крилами (голубка?) і несе у дзьобику маленький чотирикутник-конверт – звістку від Корнелії».    

Надії Мориквас вдалося поєднати на сторінках роману «Корнелія» дві теми, які є по-своєму знаковими, причому так само для авторки, як і в ширшому супільно-культурному контексті. На першому плані – тема патріотичної української молоді в Галичині 1930-х років, що представлена образами Корнелії (головної героїні, шляхетним римським іменем якої й названо твір) та її гімназійних товаришів. Доля цієї молоді складеться, як знаємо, трагічно: вона або стане жертвою жахливих сталінських репресій (уже з часу «перших совітів», тобто від 1939 року), або ж згорить у пожарищах Другої світової. Так чи інакше, травма покоління пройде крізь долі та серця всіх героїв, тому  й сьогодні вони згадують часи своєї юності з особливим тремтінням та непокоєм.

Друга ж тема є продовженням давніх зацікавлень авторки першими галицькими модерністами з групи «Молода муза», що постала на початку ХХ століття. Цього разу традицію молодомузівців уособлює Петро Карманський, який, після численних життєвих поневірянь, опиняється в ролі вчителя дрогобицької гімназії. Карманський – з покоління батьків Корнелії та її ровесників, перших борців за незалежність України: крім давньої травми поразки в національно-визвольній боротьбі, воно переживе ще й наступну травму, опинившись під пресом нової радянської влади, і цих випробувань галицький поет-молодомузівець зазнає вповні, вони, врешті, зведуть його в могилу. Поет-учитель та учениця Корнелія зустрічаються у стінах гімназії, і ця їхня зустріч розвивається в любовну інтригу, адже  в душах обох зароджується тендітне й ніжне почуття взаємної симпатії. Воно, ясна річ, не має розвитку, це ідеальне почуття, характерне, з одного боку, для зовсім юної дівчини, що вимріяла собі ідеал із лектур класичних романів, та немолодого професора, за яким незмінно ходить слава співця кохання. Проте закоханість для Карманського – це той перманентний стан, який народжує меланхолію та тужливі співи, що лягають на папір рядками віршів. Тому взаємна симпатія обох – це тільки пунктирно проведена історія мрій та снів, що не має шансів на здійснення: ані об’єктивно – через соціальні перепони, виховання, моральні норми чи згодом також обставини воєнного часу, ані суб’єктивно – через вдачу та характер учителя й учениці. У цьому потайне любовне почуття, що зображене в романі, світле і святе, воно так само позначене настроями туги й ностальгії за справжнім, як і весь текст роману загалом.

Має слушність Валерій Шевчук, який у післямові до «Корнелії» стверджує, що авторка «львівських хронік» Надія Мориквас логічно перенесла в новий твір своє захоплення «Молодою музою» та львівською богемою старих часів. Справді, якщо згадати її раніші книжки, то богемну тему випадає визнати наскрізною для Н. Мориквас – від іронічної прози «Спокуса вічністю» (1998) про сучасне літературне життя Львова до розгорнутого есею «Меланхолія Степана Чарнецького» (2005). Більше того, про поезію «Молодої Музи» ця авторка захистила свого часу кандидатську дисертацію у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Словом, відгомін львівської богеми в новому романі цілком не випадковий, він виправданий попередніми творчими проектами Надії Мориквас, які переконливо засвідчили: вона – одна з тих небагатьох, хто сьогодні поступово привертає увагу до призабутих постатей галицьких першомодерністів, і робить це на різні способи – через дослідницькі студії, публіцистику, наукові публікації чи художні ретроспекції з часів «Молодої Музи».

Визначення «роман-есей» багато що в цьому випадку пояснює й виправдовує. Якщо підганяти твір під романний формат, то можна висловити кілька серйозних застережень. Бракує в ньому романної акції, непослідовно проведений сюжет, та й від персонажів хотілося б більшої характерності й фактурності. Однак читач, який знає своєрідне письмо Надії Мориквас, цьому не здивується. Авторка – більше лірик, ніж епік, і в прозі шукає засобів вираження настрою (смутку, туги, ностальгії, меланхолії), а не гостроти сюжетних перипетій. Роман виразно спроектований на читача-жінку, та й головна героїня Корнелія – віддзеркалення жіночої вдачі й жіночої долі, що концентрує увагу на таємничому моменті очікування щастя, який виявиться оманою й гірким розчаруванням. Якщо говорити про художню повнокровність, то вона виразна хіба на рівні жіночих переживань та настроїв – самої Корнелі, її сестри Любки (у статечному віці пані Любці, до якої авторка живить особливу симпатію), а також оповідачки та її подруги Анни, що виявляється кровно спорідненою з Опришками. Оповідь роману місцями млява, проте від середини твору вона набуває динаміки. Шкода, що читач так і не отримає відповіді на загадку смерті героїні. Зрозуміло, авторка залишає цю інтригу відкритою свідомо, а все-таки лишається певний недосит у читацькому сприйнятті.

А от образ Петра Карманського, гадаю, виписаний пласко й невиразно. Ясна річ, він представлений співцем меланхолії, на цьому багатократно акцентована увага, і в окремих епізодах він поводиться як типовий богемний поет, нерішучий, внутрішньо суперечливий. Рясно цитовано на сторінках твору власні вірші Карманського, вони надають колориту окремим епізодам. Проте характер героя складніший і не вкладається у прокрустове ложе меланхолії та поверховних любовних захоплень, що лишаються тільки легким спомином на сторінках жіночих альбомів. Адже Карманський не тільки впадав у меланхолію та депресію, він знаний також як автор сатиричних віршів, гострий викривач галицьких псевдопатріотів, поет-борець. На жаль, цієї грані його вдачі в романі не відображено. Так само, як і не розгорнено на повну силу, а лише пунктирно окреслено драму його останніх років життя, коли поета цілеспрямовано й цинічно «ламали» радянські спецслужби, то задобрюючи та привертаючи, то змушуючи підписувати цинічні фальшивки про Ватикан та «буржуазних націоналістів».

Узагалі, Надії Мориквас як романістові шкодять рецидиви публіцистики, що проявляються в тексті доволі активно. Там, де слід було би переконувати читача через художній опис чи алюзію, авторка спокушається на легший шлях – і вдається до публіцистичних ескапад, щоби остаточно прихилити нас до власних рацій. Частково такий прийом реабілітовано вже тим, що в назві жанру вказано «есей», однак романний формат оповіді мав тут усе-таки домінувати. І тоді твір виглядав би художньо цільнішим та масштабнішим. Адже тема, обрана авторкою, безумовно романна: трагедія цілого покоління, трагедія краю (передвоєнна Гачичина), що раптово стає місцем тотального знищення, і трагедія занедбаної пам’яті про те минуле, яке мало би до нас сьогодні промовляти в усій своїй гостроті та конкретиці, принаймні доти, доки ще живі свідки тієї давньої історії.

Ярослав Поліщук