Мало знайдеться людей, які не захоплюються античною міфологією. Греки і римляни зуміли крізь далечінь перенести у сьогодення живий і дивовижний світ, в якому вирують героїчні події, відлунює тривогою гнів олімпійських богів, емоційним сплеском торкаються сердець романтичні історії кохання смертних і безсмертних. В основі античних оповідок — живі почуття й емоції. Власне, цим вони і приваблюють.

Є щось спільне, що ріднить роман-міфологему Наталі Савчук «Літописи Семисвіття. Книга 1. Діти переступу» (Тернопіль: Богдан) із найкращими взірцями світових (античних, ведійських, кельтських, полінезійських…) міфів. Це — хід автора за плином оповіді, коли слова ведуть літописця за собою, відкриваючи потайні лабіринти минувшини. Ведуть туди, де непросто ступається, і де потрібно зважати на кожен необережний крок. Можна ж понівечити завмерлий у часі усталений гармонійний лад, захищений від очей сучасності давніми символами і знаками. Щоб вільно там почуватися, потрібно бути частинкою того самого невмирущого світу. Чужих туди не пускають. Слов’янська міфологія у вмілому художньому втіленні авторки набуває отих вразливих «живих рис», здатних перенести читачів у своє рідне загублене Семисвіття, навернути до праглибин родової пам’яті.

Жанр фентезі передбачає перенесення читача у світ ірреальний, вигаданий. Але у Семисвітті все прочитується цілком реально — як наше віддзеркалене минуле. Так, ніби авторці насправді дозволили зазирнути у міжчасся — туди, звідки її корені. Щоби Та, кому дозволено знати, передала нам родові символи; щоби ми увібрали потужну спадкову силу, у якій стільки ще таїться загадок.

Семисвіття — світ нашої генетичної пам’яті, нашої пракультури, архетипних уявлень, це — світоглядна фантастика. Суто українська за духом та лексичним наповненням. Занурення у праглибини душі нації. Тому ж бо непросте текстове наповнення з нехарактерними для сьогодення словами і виразами сприймається цілком органічно. Так, ніби замулені часом знання і смисли відкриваються заново. Письменник тут — ніби археолог, який обережно знімає нашарування віків, щоб відкрити читачам потайні смисли. Отже, це реальність у нереальному, тонка грань між світами минулими і майбутніми, де давні топоніми перегукуються із сучасними назвами населених пунктів, річок і т.д.

Цей роман-міфологема — очікуване явище в українській літературі. Рано чи пізно книжка відродження у свідомості прадавніх символів і оберегів мусила з’явитися. Знаково, що вийшла саме тепер, коли ослабла через внутрішні чвари та війну давня українська нація потребує додаткового захисту, відродження втраченої сило-дії духу протистояння зовнішнім загрозам.

За своєю сутністю «Діти переступу» — цілком символічне визначення. Народжені з любові чоловіка і жінки Врода і Волошко несуть у собі подвійну силу, розділену між обома навпіл — світ із матріархального переходить у новий вимір, де чоловіча сила наповнює жіночу, і навпаки. Переступивши усталені канони, дві статі вростають одна в одну, несуть рівну відповідальність за світ, не покладаючися на волю богів, навіть більше — щосили протистоять всемогутнім. Особливо знаковою стає роль жінки-матері, яка вже не просто Берегиня, а людина, здатна змінити Долю.

«Літописи Семисвіття…» — це розповідь про світ складний і суперечний, разом із тим сама книжка прочитується, як барвисте, насичене розмаїтими фарбами полотно вмілого майстра художнього стилю. Складні лінії письма створюють гармонійну сюжетну канву роману, а додаткові смисли допомагають відродити задавнене у собі — мимоволі пригадуються значення призабутих (на перший погляд чудернацьких) слів і висловів. Родова пам’ять оживає у тобі голосом величного Семисвіття. В ньому усі наші першопочатки, загублені первісні сило-дії, великі знання і правдиві почуття. Таку книжку варто прочитати бодай задля глибшого пізнання не просто світу у собі, а щонайперше себе, як малої піщинки на долонях Всесвіту.

Марія Морозенко