Між світом і Мною

Та-Нехісі Коутс

«Між світом і Мною» – це захопливі роздуми автора про постійні американські перегони, що розгортаються на тлі бурхливої расової ворожнечі. Ця книжка найкраще з усіх на подібну тему підводить нас до безжальної думки про те, що «расизм є інтуїтивним досвідом… Він витісняє розум, блокує дихальні шляхи, рве м’язи, витягує з тебе органи, трощить кістки, розбиває зуби». Бути чорним у гетто часів молодості Коутса означало «бути незахищеним перед всіма елементами світу, перед усіма рушницями, кулаками, ножами, ударами, насиллям і хворобами».

Впродовж книги Коутс постійно повертається до описів паралізуючого страху за своє тіло. Над цим текстом, що здобув Національну книжкову премію серед публіцистичних творів, варто замислитися: зрілий письменник повністю занурюється у важливу тему і працює на максимумі своєї потужності, добираючи ті приклади з національної історії, що найкраще ілюструють його точку зору.

Чорні прапори. Постання ІДІЛу

 Джобі Воррік

Ісламська Держава, чиї радикальні воїни-ісламісти своєю жорстокістю завдають страждань людям по всьому світу? – від Близького Сходу до Парижа – була заснована в Іраку у 2004 як угрупування Аль-Каїди. Засновник – йорданський бандит, відомий під псевдонімом Абу Мусаб аз-Заркаві.

У «Чорних прапорах» Джобі Воррік, лауреат Пулітцерівської премії, репортер The Washington Post, пояснює, чому роль цього гангстера була такою важливою, а також аналізує, як навіть після своєї смерті у 2006 році він продовжує впливати на Ісламську Державу. Останнім часом з’явилися кілька біографій аз-Заркаві, але дослідження Ворріка значно глибше за звичайний життєпис.

Важливо, що автор докладно доводить за допомогою болючих, але обов’язкових для прочитання деталей, що серія невдач і помилок з боку урядів США і Йорданії дали цьому неосвіченому злочинцю можливість стати суперзіркою тероризму, а також штовхнули Близький Схід на шлях релігійно-фанатичного насильства, яке тепер так складно подолати.

Книга Арона

Джим Шепард

Влітку 1942 року німецькі солдати вигнали майже 200 голодних дітей з дитячого будинку у Варшавському гетто. Їх «запакували» у залізничні вагони, що прямували до Треблінки.

Спираючись на власну уяву і десятки історичних джерел, Шепард повертає Варшавський притулок до життя у цьому чудовому романі про дружбу нещасного польського хлопчика і доглядача сиріт, педіатра Януша Корчака.

Роман виграє за рахунок тендітної напруженості оповіді: голос підлітка-оповідача не можна назвати ані милим, ані надокучливим. Арон описує світ так, як відчуває його. «Наступного ранку батько сказав мені вставати, – розповідає хлопець, – тому що це була війна, і німці вторглися у місто». Після цієї новини Варшава поступово перетворилася на пекло. Хоча у «Книзі Арона» описано без жодних пом’якшень систематичне зло, це все ж насамперед відверта історія про складність героїзму, що має надихнути нас на сміливі вчинки.

Доля і влада. Американська Одіссея Джорджа Герберта Уокера Буша

Джон Мічем

Нову біографію Джоржа Буша від Джона Мічема можна назвати напрочуд витонченим трюком. У ній завершено історичну і популярну реабілітацію 41-го президента США, але зроблено це за допомогою підтвердження, а не спростування загальних уявлень про нього.

Розповідаючи про Буша, Мічем підтверджує, що президентові справді бракувало ідеологічного бачення, що він був сильний у внутрішній політиці, проте його дії на світовій арені відрізнялися деспотизмом, що він мав бонуси завдяки впливовості своєї сім’ї, що він залишається у тіні «свого міфічного попередника і політичних драм власних синів». Проте завдяки доступу до щоденників Буша Мічем майстерно додає до цих уявлень внутрішній монолог, проговорення ключових моментів президентства. Головна ідея – чітке усвідомлення, що жоден з цих загальновідомих недоліків не заважав головному героєві працювати задля задоволення потреб нації, і, врешті-решт, недоліки навіть допомогли Бушеві. Буш потребував влади не стільки заради досягнення  власної практичної мети, скільки заради того, аби втілити «ідеал служіння, і амбіцію – за будь-яких умов – перемогти». Така історія варта кожної сторінки цього важкого видання.

Долі і Фурії

Лорен Грофф

Роман «Долі і Фурії», фіналіст Національної книжкової премії, охоплює десятиліття, океани і всю економічну шкалу – від бідності до розкоші. У «Долях і Фуріях» Лорен Грофф оповідає історію одного неординарного шлюбу.

Перша половина книги – опис блаженного життя Ланселотта «Лотто» Саттервайта, улюбленого сина багатої флоридської родини. Лотто має великі амбіції стати актором. Його дружина Матильда, що пройшла крізь період бідності і самотності, добровільно бере на себе всю рутинну роботу із заохочення цього егоцентричного, схильного до розпачу молодого чоловіка.

Гнучкий стиль Грофф може бути достатньо імпресіоністичним, аби витончено описати плин років і достатньо пишним, аби втілити мелодраматичну сутність Лотто. На півшляху Грофф перетворюється з «Долі» на «Фурію», і ми бачимо життя Матильди безпосередньо, а не очима Лотто, що ідеалізує дружину. Ось жінка, яку називають Антігоною, а насправді вона люта, наче Медея.

Майбутні Злочини

Усе пов’язано, всі вразливі, і що ми можемо з цим зробити

Марк Гудман

Ласкаво просимо у прекрасний новий світ кримінальних технологій, де на зміну грабіжникам прийшли хакери, а жертвою може стати будь-хто з нас, користувачів інтернету. Гудман, колишній поліцейський, що заснував Інститут дослідження злочинів майбутнього, написав книгу, аби пролити світло на останні тенденції, популярні серед злочинних і терористичних угрупувань, а також ініціювати обговорення цієї проблеми.

Автор наводить міріади прикладів кіберзлочинності: в Україні, наприклад, існує стартап, що продає, як офіційно заявлено, антивірусне програмне забезпечення «абсолютно нового класу». Проте насправді це фальшивка, що допомагає чинити кіберзлочини. Навіть людське тіло можна зламати. Дослідникам вдавалося  пошкодити кардіостимулятор, прочитати конфіденційну інформацію про пацієнта і навіть пустити електричний заряд у серці людини. В останніх двох розділах Гудман пояснює, як зменшити шкоду від злочинів нового типу, і закликає нас дотримуватися кібербезпеки так само пильно, як ми ставимося до епідемій і суспільного здоров’я.

Маленьке Життя

Ханья Янагіхара

Роман Ханьї Янагіхари, що став фіналістом Національної книжкової премії, надзвичайно виразно висвітлює людські страждання у їхньому крайньому вияві. На початку твору четверо молодих людей переїжджають у Нью-Йорку. Вони любили один одного, і перед кожним розгортався яскравий мерехтливий шлях. Незважаючи на модус «браття-по-зброї», оповідь швидко фокусується на одному з чоловіків, Джуді, сироті з таємничим минулим, який стає помічником прокурора в офісі американської юридичної компанії.

Бажання Джуда втримати видимість контролю, незважаючи на нав’язливі спогади про сексуальне та психологічне насильства, є головною драматичною колізією книги. Як змальовано у «Маленькому житті», лише любов його друзів може врятувати Джуда, якщо він дозволить цьому статися. Янагіхіра, детально зображаючи життя головних героїв «десятиліття-за-десятиліттям», створила глибокий роман характерів, що надихає такою ж мірою, як і спустошує.

Негроленд. Мемуари

Марго Джефферсон

Марго Джефферсон була афроамериканською дівчиною з хорошої сім’ї. Її сім’я мала гроші, зв’язки та очікування того, що Марго буде успішною. Вона вчилася у чиказькій приватній прогресивній афілейованій з університетом школі, закінчила Брандейський та Колумбійський університети, згодом працювала у New York Times, де виграла Пулітцерівську премію за найкраще критичне есе. Вона (в основному) була захищена від «укусів» расизму та його згубного впливу на самооцінку, можливості і надії.

Її батько був лікарем-педіатром, а матір, за словами Марго, світською левицею. Але броня героїні була тонкою, і впродовж багатьох років письменниця плекала у собі дискомфорт бути привілейованою дитиною. «Негроленд – це моя назва для невеликої області негритянської Америки, мешканці якої захищені», – пише авторка. У Негроленді всі пам’ятали: якщо їх вважатимуть надто успішними, це може спровокувати гнів білих. Так вони йшли по життю – гордо, але насторожено, ступаючи обережно, аби нікого не образити. «Негроленд» – це роман не про очевидний расизм чи карикатурних лиходіїв.

Йдеться про тонкощі і нюанси, припущення і образи, що зменшують людяність і збирають своє психічне мито.

Чистота

Джонатан Франзен

Так само, як у «Поправках» (2001) і «Свободі» (2010), Франзен знову починає з сім’ї, і його хижий інтелект мандрує світом, ведучи нас  крізь низку розумно пов’язаних сюжетів, де переплітаються головні проблеми нашої епохи.

Ця діккенсівська амбіція зухвало проявляється у «Чистоті», де змальовано неочікуваний зліт бідного сироти на ім’я Піп. Аби принаймні частково уникнути злиднів, у яких жила його матір, Піп пристає на пропозицію співробітництва від одного шахрайського веб-сайту, що базується у джунглях Болівії. Представники сайту заробляють тим, що «зливають» брудні секрети корпорацій і держав, а їхнім лідером є інтернет-активіст, чия передісторія життя у Східній Німеччині читається як головний трилер твору. Витримати все це протягом майже 600 сторінок допомагає надзвичайно привабливий стиль: у «Чистоті» Франзен віднаходить ідеально збалансовану плавність письма.

Від миттєвих спостережень до вдумливих роздумів про ядерну зброю і моральні компроміси у журналістиці – роман постійно пропонує читачеві провокативну низку ідей.

Ласкаво просимо в Браггсвіль

Т. Джеронімо Джонсон

Ця приголомшливо смішна історія коле кожен нерв американського політичного тіла. Дарон Літл Мей Давенпорт – ввічливий білий підліток з Браггсвіля, що у штаті Джорджія. Він, засмаглий південний Кандид, приїжджає у надзвичайно толерантний Університет Каліфорнії у Берклі. Все змінюється в одну мить, коли на одному з уроків історії Дарон згадує, що у його рідному місто під час Свята Патріотів щороку організовують реконструкцію громадянської війни. Так народжується надто розумний, неймовірно образливий, потенційно катастрофічний план: Дарон і його троє друзі їдуть назад у Браггсвіль, аби відтворити сцену лінчування – «перфоменс інтервенції».

Джонсон майстерно позбавляє нас звичних міфів, викриває відмовки і відкидає подальшу потребу робити вигляд, ніби культуру є апофеозом аристократизму і честі, тоді як вона побудована на викраденнях, зґвалтуваннях і тортурах.

Але «Ласкаво просимо в Браггсвіль» – це не просто шпилька у бік Півдня, адже автора не менше дратує «самодоброчесність» лібералізму.

Оригінал статті тут

Всі фото з сайту www.washingtonpost.com

Богдана Романцова