Розмова була майже камерною, чому сприяла не лише відсутність перекладача (говорили англійською), а й специфіка теми. Чому в африканських школах потрібні уроки літератури, якою є місія українського інтелектуала, чи варто продовжувати діалог з Росією і чому ПЕН-клуб частіше називають ПЕН-центром.

Про основні українські проблеми

Рябчук: ПЕН-клуб – це не лише спілка письменників, а й соціальна організація, яка співпрацює з національними меншинами й активно виступає проти репресій у будь-якому вигляді. В Україні зараз триває війна, і ця ситуація є потужним викликом для європейських інтелектуалів, зокрема, членів ПЕН-клубу.

Основні питання, з якими ми стикаємося щодня очевидні: як провести реформи й люстрацію, як захистити у цей складний час нашу мову й літературу. На жаль, універсальних рецептів поки немає.

Про те, чому забороняють російські книжки

Рябчук: Сьогодні в інтернеті можна знайти численні списки російських книжок, які не можна ввозити в Україну. У зв’язку з такою забороною іноді чути думку, що не варто розрізняти «своїх» і «чужих» авторів, літературна спільнота має бути вище від цього. Як на мене, наша влада має чітко пояснити, що у даному випадку йдеться про книжки не як мистецький продукт, а як товар, джерело прибутку. Книжки забороняють на рівні з авіарейсами, одягом і технікою, оскільки література – це також бізнес. А зараз ми не повинні приносити прибутків своєму ворогу.

Про ПЕН-клуб як нову концепцію миру

Сол: Минулого тижня я був  на дискусії про війну у Малі та Чаді. У ній брали участь зокрема африканські інтелектуали, безпосередні свідки страшних подій, що відбуваються у цих країнах. В очах цих людей я  бачив неймовірний оптимізм, хоча факти, про які вони розповідали, були жахливими. У цьому полягає головний парадокс війни: вона породжує страждання, але люди все одно продовжують вірити і сподіватися на краще.

Тут варто згадати, що ПЕН-клуб виник  у 1921 році – тобто майже одразу після війни. Його засновники Кетрін Емі Доусон-Скотт і Джон Ґолсуорсі зазначали, що основними принципами організації будуть підтримка миру і  співпраця між інтелектуалами заради збереження культури. Тоді ніхто й подумати не міг, що за двадцять років світ знову опиниться у вирі війни, і місія ПЕН-клубу стане важливою, як ніколи.

Сьогодні ПЕН-центр має підтримувати насамперед «малі» культури, оскільки вони потребують захисту найбільше. Зараз вони проходять бурхливий етап розвитку, що має визначити їхнє майбутнє.

«Великі» культури цей етап давно пройшли, а тому письменники країн «старої Європи» часто не помічають викликів часу, очевидних для решти світу.

Про те, чому ПЕН-клуб почали називати «центром»

munich.cervantes.es1

Сол: Деякі слова мають низку специфічних конотацій. Наприклад, слово «клуб» викликає асоціації зі спільнотою багатих людей, які заробили гроші не цілком законно або просто експлуатуючи природні ресурси. Наприклад, «клуб нафтових бізнесменів» звучить, а «клуб письменників» близький до оксиморону. Сьогодні ми воліємо частіше називати себе «ПЕН-центрами», тобто осередками інтелектуального руху. Якщо ти перебуваєш у ПЕН-центрі, то маєш можливість долучитися до світового літературного процесу.

Про те, чому в африканських школах треба вчити літературу

Сол: Наша робота насправді дуже складна й часом депресивна. Представники ПЕН-центру часто бувають у «проблемних» країнах, де людей фізично знищують, і цьому не завжди можна перешкодити.

10 років тому разом із делегацією мені довелося побувати в одній африканській країні. Там ми заїхали до місцевої школи. Був саме урок літератури. Вчитель, ентузіаст своєї справи, не розповідав дітям сухі факти з життя письменників, а вчив їх, як можна написати вірш чи оповідання. Тобто, діти, більшість з яких не мали навіть нормальної домівки, вивчали поетику! На жаль, ці школярі мають невеликі шанси поїхати в Європу або закінчити університет. Тому в таких школах не треба на уроках вирішувати бізнес-кейси, натомість дітей варто вчити писати вірші. Адже саме це тримало багатьох з них у школі. Того дня ми зрозуміли: щоб врятувати Африку, треба насамперед вирішити проблему з державними школами.

Про мови, які зникають на наших очах

www.faithsforum4london.org

Сол: У нас в Канаді – 45 мов під загрозою. Мови буквально зникають на наших очах. Щомісяця на планеті щезає дві мови, оскільки помирають останні носії. Всі знають про «Європейську хартію регіональних мов» – документ, що засвідчує потребу всіляко підтримувати напівзниклі й рідкісні мови.

Проте великі проблеми сьогодні ми маємо не лише з рідкісними мовами, а й з мовами національних меншин. Що можна найгірше вчинити з нацією, крім масового геноциду? Відібрати мову й культуру.

Про повторення історії

Сол: 1933-го року у Дубровнику відбувся великий конгрес ПЕН-клубу. Це був поворотний рік: у Німеччині саме почали спалювати «погані» книжки, звідти втікали письменники і художники, особливо єврейського походження, але самі німці робили вигляд, ніби нічого не відбувається.

На тому конгресі промову виголосив Ернст Толлер, німецький драматург єврейського походження. Він сказав: «Божевілля керує часом, жорстокістю людей. Повітря навколо нас стає все тоншим і тоншим. Не давайте себе ошукати: голос душі, голос людства можновладці помічають лише тоді, коли він служить прикриттям для досягнення політичних цілей. Голос правди ніколи не був приємним. Протягом століть такі люди, як Сократ, Джордано Бруно, Спіноза й інші великі мислителі були вбиті , переслідувані і катовані, тому що вони не поступалися своїми принципами, тому що вони обрали смерть, а не життя у брехні, тому що вони вірили у світ свободи, справедливості та людяності».

Пізніше, коли нацисти пройшли з переможним маршем Мадридом, Толлер покінчив із собою, бо не міг жити у такому світі. У цій промові він окреслив всі ключові моменти, з якими ми стикаємося сьогодні: всюди панує брехня, пропаганда і насильство. Все, що сказав Толлер 82 роки тому справедливо й сьогодні, особливо для тих країн, на території яких триває війна. Це справедливо, на жаль, і для України.

Про силу комічного

nn.by

Сол: Якщо існує те, що не люблять можновладці, це література. Книжки складно контролювати, а найскладніше – комедії, адже у них люди постають такими, якими не хотіли б себе бачити. Гумор у літературі завжди допомагав боротися з агресією.

Про проблему переселенців

Рябчук: Коли пан Сол зацитував промову Толлера, я згадав дослідження Марти Дичок, професора університету Західного Онтаріо. Вона багато писала про українські медіа, зокрема пропаганду, але останнім часом трохи змінила вектор дослідження. Зараз пані Марта пише про переселенців в Україні. Це глобальна проблема, з якою працює і наш ПЕН-клуб, і Міністерство освіти, і соціальні організації. Отже, в Україні значно більше проблем, які доводиться вирішувати письменницьким спільнотам, ніж на заході.

Стріха: Всі ми знаємо статистику – кількість переселенців, загиблих, тих, хто втратив дім у регіонах, де триває війна. Проте статистика не передає особистих – зазвичай трагічних – історій. Я чув і читав величезну кількість оповідей переселенців, всюди проблеми схожі: людям складно пристосуватися на новому місці і примиритися з втратами.

На жаль, російські колеги наших проблем не розуміють, і часто діалогу між російськими та українськими письменниками взагалі не виходить. Це нагадує розмови між німцями і британцями у сорокові роки ХХ століття. Зараз у нас мало спільних точок дотику.

Про мистецтво під час війни

aoss.sk

Ботанова: Зараз в Україні з’являються цікаві проекти, пов’язані із відновленням втраченої пам’яті або переживанням травми. Одна культурна платформа переїхала із Донецька до Києва – це арт-завод Ізоляція. Засновники цього проекту – не митці, але вони намагаються організовувати цікаві дискусії про те, що саме сучасний художник може зробити за такої складної ситуації.

Інший аспект проблеми, про який часто забувають – це те, як ми ставимося до людей, які намагаються провадити діалог з окупованими територіями або навіть Росією. Чи варто намагатися туди їхати, щось пояснювати і показувати? Чи все ж це ворог, з яким треба припинити будь-яку комунікацію? Як на мене, комунікацію варто продовжувати, адже завжди є шанс, що тебе почують.

Наприклад, у проекті «Мозаїка міста» є колекція спогадів людей, які переїхали з окупованих територій. Збірку оформлено аплікаціями, і разом вони утворюють спільну карту – дуже персональну і почасти трагічну. Це маленькі історії, які близькі не суто до літератури, а, швидше, до візуального мистецтва.

Сьогодні дуже необхідно втримати те, що ми можемо втратити і забути. І це також місія митців.

Про російських митців

Сол: Російські письменники демократичного напрямку й умовні «анти-путінці» зараз змушені жити тихо і непомітно. Або потерпати  від постійних переслідувань. Сьогодні у Росії небезпечно бути геєм, прозахідником, та й взагалі відрізнятися від мас. Це для мене дико, адже демократія і плюралізм –засадничі принципи нашої роботи і життя.

Гнатюк: Показовим є випадок з Людмілою Уліцкою, яку буквально «змусили» піти з російського ПЕН-клубу.  Це – моя особиста образа, проте таке відбувається постійно і всюди.

Рябчук: На мою думку, можливо і потрібно продовжувати  діалог із тим, кому просто промили мозок. Але аж ніяк не вийде говорити з тими, хто відверто бреше: від Путіна до Лаврова та інших. Таких осіб варто взагалі виключити з нашого дискурсу, робити вигляд, ніби їх не існує.

Про місію письменника

www.pen-international.org

Форостина: Мені здається, що зараз ми намагаємося гратися у дипломатів. Можливо, це взагалі не наше, не літературна завдання Бо дипломати мають промовляти до всіх: хороших хлопців і поганих, терористів і канібалів. Вони повинні знайти золоту середину.

Зараз через пропаганду і брехню деякі люди почали плутати добро і зло. Ми, письменники і критики, не креслимо лінію між «поганим» і «хорошим», не створюємо певних критеріїв моральної оцінки. Але хто це зробить сьогодні, якщо це взагалі варто робити?

Сол: Насправді, ми у ПЕН-центрі не намагаємося бути дипломатами, а просто хочемо дати людям якісь елементарні гарантії їхніх прав і можливостей. Письменники не повинні виконувати суто інструментальну роль у руках політиків чи пропагандистів. Але не можна також ігнорувати проблеми миру.

Український письменник має просто бути тут, бути частиною цієї культури і свідком цих подій. А ПЕН-центр його підтримає. Адже ці події не можна забути.

Богдана Романцова