Перша асоціація після знайомства з творчістю Любові Голоти — в ній є щось дуже «тютюнниківське». Певна річ, не буквально, радше — енергетично. А ще — за своєю вимогливістю до слова: здається, в Голоти немає випадкових слів; кожне має свій аромат, своє світло (чи тінь), свою тональність. І підтвердження цієї «невипадковості» — знову-таки «тютюнниківське»: вона знає свої твори напам’ять (принаймні оповідання й новели). Погодьтеся, «хаотичний» текст навряд чи запам’ятаєш, навіть якщо й написав ти його власноруч…

«Слово — це дзеркало» — пише Любов Голота у щойно виданій книзі прози «Там, де ніколи» (К.: Ярославів Вал). А якщо так, майстерність автора потверджується, коли читач може себе в цьому люстерку побачити. Мені здалося, що — попри поколіннєвий кордон — себе таки побачив.

Зокрема в тому маленькому епізоді оповідання «Сім гріхів на сім літ», де, за сільським звичаєм, малій героїні твору треба вийти за ворота двору, аби провести в останню путь Сашкового батька, якого везтимуть її вулицею. Але ж там Сашко — її друг, який, бачте, перед цим надумав цілуватися і отримав за це від дівчини ляпаса — і тепер ніяк не можна їй туди виходити; дівчині гірко і соромно, вона ховає обличчя в гарбузинні і плаче на городі під відлуння духового оркестру, який сумує разом з дівчиною і віддаляється, як і її дитинство…

Проза Любові Голоти — це пам’ять. І не лише епізодична (роман «Епізодична пам’ять» свого часу удостоївся Шевченківської премії), але й — безперервна і понадчасова. «Пам’ять серця чи пам’ять свідомості?.. Тепер, коли батька нема… я думаю, що його духовний вік засягав на сторіччя. Може, це генетична пам’ять або абсолютний генетичний код? Чи адаптується безвічність із «нині»… Батько помер уві сні — там часу не існує, тому й можливі лише уві сні зустрічі їх, колишніх, із нами, теперішніми».

Проза Л.Голоти — це музика. І музичний вимір її творів дозволяє читати їх вголос і чути музику степу і водночас — трамвайну ритмо-мелодику міста. До речі, про місто. Гадаю, можна помирити тих читачів, які стверджують, що творчість Голоти — «сільська проза», з людьми, упевненими, що це проза «самотньої жінки великого міста». «Там, де ніколи» — це книжка про маленьких людей великого міста (яке здатне розчинити в собі навіть найяскравіших), і — про велич людей маленького села (яких може проковтнути цинічно короткозора в своїй обмеженості провінційність).

Якось Софія Майданська зауважила, що письменникам, які вийшли з села, не варто приписувати «генетичну схильність до провінційності», просто в українцях довго щось дрімало, і лише Революція Гідності пробудила в нас «княжий характер». Є щось в Любові Голоти від «княжого характеру» і зовсім немає бунінського «мы — лошади очень простого звания» (як у новелі «Троянда абракадабра»). Можливо, саме тому авторка стверджує, що її героїні не є нещасливими, а це жінки «особливого щастя».

Проза Л.Голоти — це час. Й читання «Там, де ніколи» — це, за Прустом, історія пошуків утраченого часу. А відтак — і віднайденого, зупиненого, неймовірного в своїй уповільненій «розкадровці» часу. Саме так: творчість Голоти цілком вкладається у визначення «повільної прози», багатослів’я якої аж ніяк не ґандж, а лиш інструмент та непідробна ознака зображуваної епохи, її ритму. І той часоритм треба знайти: «Де ти починаєшся, мій власний часе? Часе, де ти живеш? Хто пробудив мене з позачасся, тихого, молочного, як сон у теплій кімнаті, — такий безпам’ятний і вседержимий…» І тут вкотре з’являється образ батька — ніби сталкера аномальної часової зони: «Батько не сниться, ні — він приходить у сни, туди, де немає «був», «було», «були», є лише власний час кожного, хто зустрічається в позачассі».

Звідси ще один важливий вимір Голотиної прози — її «магічний надреалізм»: щось більше за реалістичну фіксацію сюжетів, характерів й архетипів, позаяк її проза створює образи, для яких не існує кордону між століттями і поколіннями; вони існують і тут, і там, дозволяючи нам розкішну в своїй (не)можливості прогулянку мостом часопростору, який дозволяє торкнутися минулого і забрати відчуття цієї причетності до свого сьогодення.

У книзі «Там, де ніколи» (і в однойменній повісті в новелах) письменниця не цурається тем близького минулого, зокрема в новелі «Варавва» подибуємо історію людини, яку КДБ намагається зробити божевільною за її антирадянські погляди. «Цей світ теж хоче зробити мене божевільною, зрештою і вас також, тому моє завдання як письменниці — побачити, згадати і назвати ознаки часу, часу який повертає здоровий глузд і сенс існування», — зауважує Любов Голота.

Загалом проза Любові Голоти така ж неповторна й притягальна, як і український степ. У ній є все: від шепоту трави й народного розкотистого співу до «Місячного сяйва» Дебюссі. А ще в її творах дуже багато сонячних людей і тих, які тягнуться до світла. А хто прагне світла, той ним стає. Тому проза Голоти — це пошук гармонії, який неможливий без надії на світло. Світло Любові.

Павло Щириця