По суті, сталося воднораз фантастичне і закономірне: видавнича справа, не спромігшись на істотну якісну еволюцію в сфері комерційних проектів, прикликала на свою голову революцію. Виявилося, покупці книжок зазирають під обкладинку.

Опріч усіх об´єктивних труднощів перекладу, що заважають читачеві знайомитися якомога ближче з іноземним твором, раз попри раз трапляються ще дві біди, у яких можна винуватити перекладача: зловживання роллю співавтора та банальна недбалість. Проте в української публіки є й більша проблема: інколи нам підсовують не надто старанно українізовані російські переклади.

Удатний психолог, Стівен Кінг славиться, крім іншого, вивуджуванням найхтонічнішої мерзоти з потайників людської натури. Тож деяка іронія долі присутня в тому, що, коли видавці остаточно впевнились в попиті на українського Кінга та взялись до його класичних творів, нещадні флюїди “короля жаху” враз оприявнили непринадну правду про “професійні” стратегії, що побутують у цій царині. Роботи російських драгоманів, геть проточені наслідками культурної ізоляції Союзу та хамовитою звичкою краяти й переписувати авторів будь-якого рангу, було українізовано машинним перекладом, навіть без побіжних звірень з англійським оригіналом. Нерідко — без звірень і з самим російським текстом.

З огляду на останнє, писанкові орнаменти не довго маскували опасисту фігуру матрьошки. Першу іскру майбутнього скандалу довкола Кінгового роману “Кладовище домашніх тварин” викресало слово “намисто ”, враз показавши всю схему перекладу:“bus” — “бус” — “намисто” . Подальша перевірка перших сторінок книги, здійснена членами багатотисячної читацької спільноти “Стівен Кінг. Український клуб”, виявила, що до нашого видання перейшли й вади російського перекладу. “Точність” українського “перекладача” Володимира Полякова доходила до того, що, подібно до росіянина Вадима Ерліхмана, який перекладав роман у 1993 році, він не спромігся дізнатися (чи навпаки — пояснити читачам) бодай щось про антисептичний препарат «меркурохром », дуже колись популярний у США, тож в обидвох варіантах ідеться про якусь «ртутну примочку ».

Зростаюче ремство кінголюбів спонукало видавництво до відкликання накладу “Кладовища...” з продажу й перевидання роману в новому перекладі. Ударним порядком виконавши цей новий переклад, Катерина Грицайчук і Анатолій Пітик у веселій формі сповістили публіку про завершення своєї роботи, додавши: “По секрету скажемо, що роман Короля Жахів набагато більший і цікавіший, ніж ви могли собі подумати. Ті, хто вже прочитав переклад пана Полякова і жлобиться на нову книгу, не розуміють, що втрачають. У Кінга є таке, про що той статечний дідусь навіть не підозрював”.

На наше прохання нові перекладачі “Кладовища...” детальніше розповіли про те, що саме переклав Поляков:

“За російськими перекладачами Кінга часто водиться грішок, м´яко кажучи, вільного поводження з текстом (а частіше – дописування і переписування певних сцен за автора). На жаль, "Кладовище домашніх тварин" також не стало винятком. Формальна фабула, звісно збережена, але диявол ховається в деталях.

По-перше, в російському тексті відсутні дві третини культурних маркерів та алюзій, які складають основу стилю Кінга. Його романи пересипані цитатами з кіно, рок-н-рольних пісеньок і літератури. І якщо відсутність в російському перекладі алюзій на рок-н-рол можна спробувати виправдати залізною завісою, то чому рядки відомого англійського поета були непоміченими філологом – лишається загадкою.

Інша загадка – чому з книги про поховання домашніх тварин перекладач вирізав довгеньку історію про те, яку похоронну процесію було влаштовано для одного мертвого пса.

Інший момент - специфічне пуританство російського тексту. Певно, перекладач вирішив, що непристойно головній героїні пукати в ліжку, а головний персонаж - не повинен блювати, побачивши понівечений труп сина. Класичний приклад номенклатурно-совкового перекладу, щоб, як іронічно казав Кочур, було обстояно інтереси "нашого широкого читача".

Насправді, всюди помітне бажання спростити собі життя: в кожній главі бракує то абзацу, то речення. А про передачу римованих рядків не менш римованими і мови не йде”.

Аналогічне варварство спіткало українського споживача Кінгової прози ще 2010 року, коли у видавництві “Фоліо” вийшов “переклад” роману “Сяйво” роботи відомого культурного діяча Iвана Андрусяка. I якщо, завдяки феноменально цивілізованій реакції видавництва “КСД” на невдоволення покупців, ситуація виправляється, то старіше стидовище тихенько собі продається й досі.

Адаптація двадцятирічної давності перекладу росіянки Катерини Александрової, здійснена Андрусяком замість прямого перекладу Кінга, вражає бездумністю. Пропущено понад 30 окремих речень, два абзаци, безліч фраз і стилістичних прийомів Кінга, твердження змінено на питання і т. ін. Персонажі подеколи роблять те, про що Кінг не підозрював.

Середина тижня тут робиться вечором вихідного, туфлі на високих підборах — фужерами на високих ніжках, прямий кут — гострим, ланцюги проти ковзання — попри всю абсурдність такого в радіоповідомленні для автомобілістів — ланцюговою реакцією, єгер — що взагалі не влазить до сюжету — сторожем атракціонів... Автор чекає на читача у “спальні”, читач, завдяки перекладацькій музі, шукає автора у “ванній”.

Як і тоді в Александрової, в Андрусяка не було під рукою Вікіпедії (не кажу вже про сам роман Кінга), тому американський музикант Ґлен Міллер, замість загинути в авіакатастрофі, як з ним і сталося, “дає дуба від своєї сигарети з марихуаною”, а співачка Біллі Голідей змінює стать, бо підібрала собі псевдонім, не розраховувавши на таких меломанів чи істориків, як Александрова й Андрусяк.

І пуританство присутнє теж. Сороміцького штибу алюзія Кінга на роман Джеймса Джойса, вкладена автором до вуст роздратованого персонажа, мабуть, не мала для російської публіки жодної цінності, як допомога в розумінні характерів дійових осіб, тож була викреслена з тексту (відтак — і в нашому виданні). В пізнішому українському перекладі Олександра Красюка цей момент на місці, а книжницький авторський жарт роз´яснено в примітці.

Перша реакція заступника головного редактора видавництва “Фоліо” Маріанни Фумарової на мій запит щодо “перекладу” Андрусяка була така: “Хочу Вас поінформувати, що Іваном Андрусяком був зроблений переклад з англійського оригіналу, що зазначено на титулі і на звороті титула нашого видання. Якщо у Вас є докази зворотнього, хотілось би їх побачити і мати можливість прокоментувати”. Авжеж, саме перекладений з англійської текст робить «двері» жіночого роду, називає литку «ікрою», ім´я Дік перетворює на несподіване прозвисько Дикий, а ескімосів змушує жити в “голках” (так, завдяки машинному перекладу з російської, снігові житла ескімосів іґлу (igloo) звучать тепер українською). До цього можна вже було би не додавати про навички персонажів “смутно розуміти ”, “змазувати ” замість “намастити ”, “стояти у віконця ” чи “падати замертво ”.

Спершу проігнорувавши, всупереч обіцяному, всі ці приклади, видавництво “Фоліо” врешті пояснило в нав´язаній з мого боку телефонній розмові: редакція не має звички перевіряти переклади настільки знаних літераторів; питання було переслано Андрусякові; його халтурна робота, враховуючи кінець терміну прав видавництва,дорозпродається й не буде прибиратися з книгарень. Тут не може не згадатися фірмова мовчанка “Фоліо” щодо дивних перекладів нібито-поліглота на прізвище Верховень, які повсякчас викликали обурення публіки (ще 2011 року Юрій Винничук переказував у своїй статті почуті заклики до бойкоту “Фоліо” через “перекладацькі” звички редакції). А також усі залишені без відповіді дописи на сайті видавництва, на зразок такого: “Як так сталося, що в книзі Я. Кавабати “Країна снігу” відсутні 3 глави повісті “Тисяча журавлів”?”

Тут мало сказати, що всі зазначені вище (а також незліченні решта) проблеми “Сяйва” відсутні в новішому перекладі Красюка. Хоч в інтернеті можна знайти давні локальні обговорення підозрілих моментів і промовистих казусів Андрусякового “перекладу”, також видно, що наша публіка непокоїться й з приводу інших перекладів Кінга. Багато питань викликає “важкість” перекладів і “надлишок” діалектизмів. Обурені читачі наводять у приклад здебільшого твори, перекладені якраз Олександром Красюком (в його доробку “Острів Дума”, “Коли впаде темрява”, “Пісня Сюзанни”, “Під куполом”, “11/22/63” та ін.). Частина завваг читацтва пояснюється, як правильно підмітив, пишучи саме про переклади Красюка, Олександр “Фоззі” Сидоренко, цим: “Перш ніж вимагати книги та журнали винятково українською мовою, переконайтеся, що ви дійсно вмієте цією мовою читати”.

Широка публіка, не тільки звикнувши до спаплюженої за совєтів української мови, а й до примітивізованого російськими перекладами Стівена Кінга, просто відмовляє американському бестселеристові у його власних стилістичних амбіціях, вважаючи, імовірно, що світова популярність Кінга завдячує тій самій “ніякій” стилістиці, за якою ми знаємо його, дякуючи російським перекладачам.

Насправді ж, мова Кінга значно вигадливіша, його проза також повна жаргонізмів і діалектизмів (кажуть, що й спроможність американського читача розуміти окремі фрази істотно відрізняється від штату до штату), насичена натяками з постійним використанням місцевих реалій та посилань на широчезний спектр культурних явищ і артефактів.

Нині ми спробуємо з´ясувати майже все й відразу про Кінга та його переклади. До Віктора Вебера, “вічного” перекладача Кінгових творів, багато претензій і в російської публіки. Але сам він називав свої переклади шедевральними і дуже тішився підготовкою перевидання роману “Воно”, проведеною спільно з російськими кінголюбами (2011 рік, це вже не ті перші кроки постсовєтського перекладацтва). Проте все російське Кінгове військо не завадило “метрові” переплутати “дідуся” з “батьком”, раз по раз відмовити американцям у ввічливості, коли вони говорять: “please”, або пропустити безліч американських реалій, зокрема бейсбольну термінологію. Усі ці моменти добре передані українським перекладачем Красюком, а нам для вичерпного прикладу у розмові саме про міру складності авторської поетики знагодиться отаке галузисте речення:

– Ми всі линемо тут, внизу, – прохрипів клоун-мумія, і Бен з оновленим жахом второпав, що той якимсь чином дістався мосту і вже стоїть просто під ним, тягнучись вгору покрученою, висохлою рукою, з якої, мов церковні хорогви, шамкотять фалди шкіри, рукою, крізь яку проглядає жовта, неначе слоновий бивень, кістка.

Хоч у Кінга дійсно присутні “фалди ” (flaps), “хорогви ” (pennons) та “бивень ” (ivory), переклад Вебера виглядає так:

— Внизу мы все летаем, — прохрипел клоун-мумия, и Бен осознал, с одновременно нахлынувшей новой волной ужаса, что это чудище уже у моста и тянется вверх сухой скрюченной рукой, на которой кожа тоже висела лохмотьями, а сквозь иссохшую плоть проглядывали желтые кости.

Коли ж в українському виданні роману “Воно”, яке “КСД” тоді випустило в парі з “неякісним” “Кладовищем...” закінчувався переклад Красюка і починався нібито переклад Михайла Каменюка та Романа Трифонова (той самий момент, через який “Воно” тепер теж перероблене та перевидане), нашого читача зненацька наздоганяв саме росіянин Вебер. Тому немає нічого дивного, що комбінація героїні замість того, щоб визирати з-під сукні десь на чверть дюйма (зображення цієї грайливої манери можна прогуглити за запитом “slip showing ”), “не дістає до підлоги якихось чверть дюйма”, що набагато важче уявити. Про підробку трьохсот сторінок роману одразу ж заговорили члени тієї ж таки спільноти українських кінголюбів, помітивши в першому ж реченні фрагменту згадку про «28 травня», яка відсутня в романі Кінга, але є в російському перекладі. Тепер кінголюби жартують, що 28 травня варто зробити Днем поганого перекладу.

Так, після адекватного перекладу Красюка, з 12-го по 18-й розділ (сторінки 758 — 1049, до перекладу Сергія Крикуна) роману “Воно” перші покупці мали відтворення російського тексту Вебера Каменюком і Трифоновим.

Єдине, в чому Андрусяк, Поляков, Каменюк і Трифонов були вірні Кінгові, – це своєрідно осягнутий ними сюжет “Кладовища домашніх тварин”. 

Як і герой цього роману, наші драгомани взяли муміфікований труп, який колись називався російським перекладом, оживили його магією потужної емоції — зневаги до публіки, й запустили цього зомбі годуватися мізками українських читачів.

Наскільки ж розповсюджені ці, так би мовити, ганьба і зрада у вітчизняній перекладацькій практиці, якщо лише на прикладі одного письменника маємо такенну епопею? Як багато ми вже могли проковтнути цих зелених чоловічків, розчинених у текстах? І чи “свій” переклад завше означає “якісний”? Авжеж, ні. Хоча питання якості літературного продукту, як уже можна здогадатись, прямо залежить і від якості читання.

Скарги на іноді заскладний для подолання рельєф українського Кінга дещо нагадують давню гарячу “дискусію на “Снігу” – довкруж перекладу Олеся Кульчинського книгиОрхана Памука “Сніг”. Одна частина численних висмоктаних з пальця звинувачень перекладача у прогріхах пояснювалася тим, що вітчизняні прокурори від культурології не надто на момент свого наступу осягали багатства рідної (начебто) мови. Щодо іншої частини докорів, Кульчинський писав: “Коли вже порівнюють український текст з російським, відверто про це не говорячи (за здогадом перекладача), то не завадило б знати, що в російських перекладах, наприклад, „Чорної книги” взагалі змінена кінцівка, а в романі „Мене називають Червоний” не тільки викинуті цілі речення, майже абзаци...” — і далі про знайому нам картину перекладацьких гулянь. Якщо Кульчинський був правий у своєму припущенні, то зайвий раз бачимо, як російский переклад може намагатися насаджувати свої традиції на нашій території та грати роль мірила в нашій культурі — на запрошення українського ж читацтва, не годного позбутися колоніальних звичок.

Звірення різних перекладів одного твору є таки захопливою забавою (не для тих, звісно, хто слабує на серцеві хвороби). Візьмімо бестселериста, співставного на сьогоднішній день з Кінгом, – Джорджа Мартіна з його «Піснею льоду та полум´я». Маємо принаймні три переклади першого роману епопеї, «Гри престолів»: один випустило видавництво “Країна мрій”, інші два, неофіційні, були популярні в інтернеті ще до його виходу.

Вже з перших абзаців прологу видно різницю в перекладацьких підходах і деяку неузгодженість всередині кожного: тут фраза калькована, там — адаптована, тут нестача ясності, там — свавільне дописування нехай і незначних деталей. Всі переклади дещо тратять на настроєвих нюансах. Наприклад, коли інтонація Мартіна уповільнюється у спробі потихеньку роздмухати в читачеві тривогу, і він сповіщає: “...До цього вечора. Щось було не так цього вечора ” (Until tonight. Something was different tonight ) — всі троє перекладачів гублять момент. Концептуально цікавий переклад В´ячеслава Бродового виявляє тут свою сутність віддаленого переказу. Віталій Данмер, попри помітні зусилля у збереженні авторського стилю, все ж виказує незрілість у поводженні з ритмом оповіді. А офіційний — найбільш збалансований — переклад Наталії Тисовської замість тривоги розкручує радше роздратування: “Сьогодні все було не так ”.

Та хоч ви можете заплутатись, чого ж у Мартіна не вміють робити мерці — “пітніти”, “базікати” чи “співати пісень” (насправді: “dead men sing no songs ”, але в контексті фрагменту і перші два варіанти правомірні), всі ці переклади, на перше око, здебільшого точні. Виникає навіть враження, що, вибірково поєднавши три тексти, ми би отримали ідеальний переклад Мартіна. Що ж буде, коли порівняти ті самі абзаци з відповідними в офіційному перекладі російському? Та й після скандалу з перекладами Кінга ніхто, мабуть, і не сумнівається, що час від часу така перевірка потрібна. Так от, цього зробити ми не зможемо, бо російському перекладачеві чомусь були нецікаві перші кілька сторінок прологу, і в тамтешньому виданні їх просто немає.

А хіба не цікаво, що ми в принципі знаємо про зарубіжну белетристику в тих випадках, коли не маємо власної альтернативи російським перекладам?

Погляньмо на ще одного американця — з тих, які власне створили літературне поле, де нині розкошують Кінг і Мартін. Перші ж речення першої повісті Роберта Говарда, російський переклад якої я спробував перевірити, враз перевернули моє уявлення про “батька героїчного фентезі”. Ось максимально близький до англійського тексту варіант:

— Чи пси вдягнені й нагодовані?

— Так, Покровителю правовірних.

— Тоді нехай вповзуть.

І привели послів...

Бачимо серію маленьких парадоксів-гачків. А от російські відсебеньки — квола, бліда і безхитрісна подобизна Говардового зачину:

— Эти неверные готовы лицезреть нас?

— Да, Покровитель всех истинно верующих.

— Пусть приведут их.

И вот послы...

В цій повісті, що зветься “Тінь грифа” (рос. переклад — “Тень Вальгары”, хоч там немає жодної “вальгари”) є цікавезне словечко “dog-brother ”. Його ви не надибаєте і по найповніших ідіоматичних словниках. Говард позичив його з пригодницької прози Гаролда Лемба, а той своєю чергою взяв це з англійського перекладу “Вогнем і мечем” Сенкевича, де американський тлумач Джеремія Кертін не подужав польську лайку “psubrat”. Шкода російської перекладачки Г. Подосокорської: вона позбавила себе літературно-детективного квесту, просто оминувши незрозуміле поняття. Не дивина, бо їй не йшлося навіть про розпізнавання історичних осіб в історичній повісті.

А українському читачеві не завадило би знати цей твір Говарда, адже саме в ньому вперше на поп-культурну арену виходить Руда Соня, і вона зовсім не мешканка фентезійних світів, як це вигадувалося американцями в численних коміксах, шести романах та блокбастері 1985 року, чи росіянами — в 14 томах псевдоперекладів про знамениту войовницю. Справжня, оригінальна Руда Соня Говарда — українка з Рогатина, рідна сестра Роксолани.

Як не роззирайся, а виходить на одне: заки наша широка читацька аудиторія споживатиме галюцінації російських майстрів художнього перекладу, здебільшого таких самих чесних, як і російські журналісти, вона не матиме шансу на нормальне уявлення про світову літературу.

Олек Веремко-Бережний