Регіональні відмінності різних частин України, концепції, межі та розуміння і відмінностей, і регіонів набули впродовж останніх місяців очікувано, якщо говорити чесно, драматичного характеру. І хоч зараз «гарячі» новини продукують переважно два регіони — Крим і Донбас, це не означає, що про решту строкатих теренів нашої Батьківщини можна забути. А чи можливо реагувати, планувати, зрештою, просто адекватно розуміти особливості відносин і взаємодій між різними частинами України, якщо не замислюватися над історією питання? І тут дивовижно своєчасною виглядає одна книжкова новинка (до речі, готувалася вона до «останніх подій»), котра є одночасно науковим, історичним виданням, монографією, та при цьому досить ясним і прозорим текстом. Це — праця «Іван Мазепа і Слобідська Україна» харківського історика Володимира Маслійчука, яка побачила світ у видавництві «Харківський приватний музей міської садиби».

Але книжка насправді не зовсім про Івана Мазепу. Передусім вона — про відносини за козацької доби двох ключових регіонів майбутньої України в нашому розумінні — Гетьманщини та Слобожанщини. Нагадаємо, в сучасному адміністративно-територіальному поділі Гетьманщина в класичному вигляді більш-менш накладається на Чернігівщину, Полтавщину, частину Київщини та Сумщини, тобто переважно Лівобережний центр (Правобережжя теж входило до її складу, але не завжди), а Слобожанщина — на Харківщину, частину Сумщини, північну, нині визволену Луганщину та окремі терени російських Курської, Білгородської й Воронезької областей, тобто головно схід і трохи центр. Цікаво, чи не так? Особливо з огляду на те, що питання зв’язків між цими конгломератами в історії Україні мало де висвітлювалося цілеспрямовано та послідовно. Про що й пише Маслійчук у вступі до своєї книжки.

«Іван Мазепа і Слобідська Україна» складається з десяти розділів. У них — висвітлення того, що писали на цю тему попередні вчені, аналіз відносин двох територій за різних гетьманів та в різних геополітичних обставинах, зокрема — центральний момент — під час урядування Івана Мазепи і в трагічні для гетьмансько-слобідського порубіжжя роки Північної війни й Полтавської битви, наслідки цих подій і, зрештою, про конструювання історичної пам’яті про Мазепу і про Гетьманщину на Слобожанщині пізніших часів, аж дотепер.

Ставлення гетьманців та їхнього проводу до слобожан Володимир Маслійчук розглядає в контексті колонізаційного руху. З одного боку, на землях, масово заселюваних українцями із середини XVII століття, були приблизно такі самі, як і на Гетьманщині, суспільні порядки, право, між двома територіями автоматично налагоджувалися надзвичайно міцні економічні, культурні, родинні зв’язки. Із численних цитованих автором документів нескладно зробити висновок, що кордон до певної міри був умовністю. З другого боку, постійно існували спокуси «приборкати» нову колонізовану територію. Концепцій такого приборкання Маслійчук загалом називає дві. Або «зачищення» Слобідської України, тобто виселення її мешканців назад, туди, звідки вони прийшли, на Гетьманщину і Правобережжя. Або приведення слобідських козацьких полків у підпорядкування гетьманові, тобто «соборний проект». Чим «муляла» Слобожанщина Гетьманщині? Прикордонними чварами на тему мисливських угідь, ланів, пасік, лісів — чвари місцями переростали в локальні війни та взаємні захоплення землі. Загрозою подальшого виходу людей із Гетьманщини у краї з доволі сприятливим режимом, особливо на перших порах. Політичною непідконтрольністю частини українців, які при цьому легко втручалися у справи гетьманських полків і часто підтримували різного роду опозицію та бунтівників. Нарешті більша інтегрованість слобожан у Росію недвозначно натякала на подальшу, не вельми самостійну долю Гетьманщини.

Зі свого боку, слобожани, вочевидь, цінували унезалежнення від гетьманів та їхніх міжусобиць, військову підтримку й пільги від Росії, широкі та вільні простори, а також свій прикордонний статус (адже поряд була не тільки Московщина та Гетьманщина, а й Крим із Запорожжям), що обіцяв чималий простір для маневру. Саме ця прикордонність робила Слобідську Україну дещо підозрілим і ненадійним краєм не тільки для гетьманів, а й для російських царів. Хай у більшості відомих нам випадків слобідські полки в конфліктах виступали на боці Росії, траплялись і ситуації, коли частини їх брали гетьманський бік або яких-небудь повстанців або просто масово дезертирували чи саботували активні бойові дії.

Як наслідок, дві частини України перепліталися дедалі тісніше, водночас поборюючи одна одну. У цій боротьбі Гетьманщина не зуміла перемогти — слобожан не виселили й не перевели «під руку» ясновельможних гетьманів. Більше того, скориставшись поразкою Мазепи у Північній війні, Слобідська Україна навіть «відхопила» від Гетьманщини шматок території з містом Котельва. Втім, це не змінило й дещо периферійного становища, яке Слобожанщина продовжувала посідати відносно Подніпров’я, залишаючись об’єктом, хай і з усіма прикордонними маневрами.

Наскільки проектується ця історія на сьогодення — тема дискусійна. Мені здається, що чимало відбитків можна побачити на теперішній міжрегіональній політиці України, в широкому сенсі цього поняття. Досить промовисто виглядає тут не сильно акцентований, але таки зауважений Володимиром Маслійчуком умовний поділ історичної Слобожанщини на захід і схід. Захід — Сумський, Охтирський та меншою мірою Харківський полки — постійно перебував у значно активніших і ближчих зв’язках із Гетьманщиною, хоч і вельми конфліктних. Схід — Ізюмський, Острогозький, великою мірою Харківський — опинився і географічно, й контекстуально вельми далеко від решти української території та більше взаємодіяв із Москвою, Доном, Кримом. Це, хоч як це смішно, дуже добре накладається на нинішній електоральний поділ Слобожанщини, що його нескладно помітити на мапах голосувань: Сумщина і захід Харківщини тут опиняються в сучасній соціологічній Центральній Україні, а решта Харківської області та північ Луганської — у Східній.

Сам Володимир Маслійчук не робить аж таких далекосяжних наукових висновків, але своїм цікавим та пізнавальним, хоча й епізодичним, розділом про вшанування пам’яті гетьмана Мазепи та «мазепинців» у сучасній Слобожанщині таки провокує до роздумів на тему нового життя старих ліній контактів та розділень. Загалом, варто визнати, що авторові вдалося бути і дуже коректним, і жвавим. Він свідомо уникає пропаганди, необґрунтованих узагальнень, патетики, перебуває в пошуку неупередженості, що дуже добре і не завжди типово для української історичної літератури. Не можна не відзначити й уваги Маслійчука до побутових деталей історії, до якихось позаідеологічних чинників. А от чого відверто бракує книжці «Іван Мазепа і Слобідська Україна», то це мап. Вони виглядають значно потрібнішими, принаймні як для не глибоко фахового читача, аніж не надто якісні ілюстрації наприкінці книжки. Адже тут постійно йдеться про різні геостратегічні маневри, кордони та їхні зміни, маленькі містечка й зниклі села, поблизу яких відбувалися забуті битви, відомі та невідомі річки. В усіх цих подробицях легко можна заблукати.

Після прочитання «Івана Мазепи і Слобідської України» залишається легке і приємне відчуття недоговореності. Тема явно потребує подальших цікавих досліджень. А доки їх ще немає, можна вибрати щось до читання зі справді багатої бібліографії Володимира Маслійчука, зібраної в посиланнях та примітках.

Олег Коцарев