Біля сільської крамниці знайомимося з двома жіночками. Вони дивляться на фотокамеру з острахом, потім хапаються за цю можливість бодай щось сказати, бодай до когось докричатись.

- Передайте там, - показують кудись угору, - аби не стріляли. Ми більше не можемо. Ми боїмося. У нас діти. Ми ж не були проти. Наше діло німе. За що нас убивають? Ми не знаємо, хто там стоїть, - показують у бік траси, де стоїть нацгвардія, - нацики, чи як їх, ми не знаємо, хто стріляє, - показують в інший бік, звідки чути канонаду, - просто хай не стріляють!

Довго апелюють до влади, починають плакати, просять, розповідають про дітей та онуків. Говорять, як усі мирно жили до цього. Зрештою, одна зупиняється, остерігається, чи не наговорила чогось зайвого, швидко прощається, розвертається, йде холодною вулицею. На вулицях нікого, зі Сходу чути звуки артилерії. Але магазин працює. Навіть хліб щоранку привозять, - говорячи це, продавчиня дістає з-під прилавка останній батон. В кутку, окремо від харчів, продається якийсь одяг, побутова хімія. На стіні висять поховальні вінки. Їх багато, вони барвисті й важкі. Не певен, чесно кажучи, що до війни вони тут теж продавались.

У сусідньому селищі голова показує завалену опору елетромереж. Наша колона вчора рухалась, хтось зачепив. Як ремонтувати – незрозуміло: аварійка з Лисичанська не їде, говорять – обстріл. Але це ще не все, - говорить голова. На сусідній вулиці показує воронку. Прилетів подарунок в український тил. Величезна яма поміж двох дворів, до ближчого будинку – метрів двадцять. Пробитий осколками шифер, вивернутою глиною забило все довкола.

Прибігає жіночка, в чий будинок ледь не поцілило, розповідає, що снаряд прилетів о сьомій ранку, в будинку їх було троє – вони з чоловіком і вже дорослий онук. Слава Богу, - повторює збуджено, - Слава Богу, що не потрапили. Хапає за руку, веде на подвір´я. Там теж усе засипано грудками землі та глини, хоча біля хати господиня встигла прибратись. Схоже, ще не відійшла від шоку, весь час повторює своє "Слава Богу". Нікого не звинувачує, ні на кого не нарікає. Лише просить у голови шиферу. Поступово з дворів виходять інші мешканці, підходять, недовірливо про щось розпитують, стримано відповідають. Претензії переважно до голови – так, ніби він справді може якось зупинити цю війну.

Він би й зупинив, лише як ти її зупиниш. Що тут від нього залежить? Що залежить від них усіх? Їхнє діло – німе. Про референдум та сепаратистів говорять неохоче. Говорять, що нікуди не ходили. Цілком можливо, так і було. Яка тепер різниця? Хтось виїхав, хтось лишився. Говорять сторожко – не знають, якою буде твоя реакція, хоча головне, підозрюю – не знають, що буде завтра. Признаєшся в лояльності цій владі – завтра доведеться виправдовуватись перед іншою. Розриви чути десь зовсім поруч, наступний снаряд може прилетіти будь-куди. Час від часу від детонації вибиває світло. Але ходять маршрутки. Але не приїжджає аварійка. Але військові тримають фронт і війна далі знаходиться десь у вивітрених донецьких полях, засипаних синім снігом.

В наступному селищі, ближче до обстрілів, вулицею бігають двоє пацанів, грають у якісь свої дитячі ігри. До залпів звикли, військових не бояться. Ще один вихідний – до школи ніхто не ходить. Вулиця зовсім темна, лише жовто світяться вікна придорожнього продуктового. Хлопець і дівчина, зовсім молоді, не збираються зачинятись – війна війною, а треба з чогось жити. Заходить якийсь їхній приятель, розповідає, що потрапив учора під "град", машину побило, йому ось нічого. Просить "дволітрове".

 - Що мені боятись? – Говорить дещо нетверезо. – Доки б´ється серце й горить душа.

Забирає пиво, виходить на вулицю. Проводжає поглядом машину добровольців. У них теж б´ється серце. І теж горить душа.