Зустрів знайому, з якою не бачились від весни. Власне, навесні теж бачились не надто часто. Навіть не знаю, які в неї політичні погляди.

– Ти за кого? – питає.

– За Україну, чи за мир?

– За Україну, – відповідаю. – Себто, за мир.

Вона дещо розгубилась. Ну, добре, - говорить, - а то війна так набридла.

Набридла, звісно, набридла. Особливо тим, хто не має до неї жодного відношення. Для багатьох вона так і лишається частиною чужої реальності, чимось таким, чого вони вперто не приймають, не розуміють, чого просто не хочеться помічати. Відповідно, якщо ти про цю війну говориш, якщо переймаєшся нею, в їхньому розумінні ти вже є її частиною, частиною війни, її складовою, її елементом. Значить, ти її підтримуєш. Така ось логіка. Хтось намагається допомогти військовим, допомогти пораненим, допомогти біженцям, а хтось хоче миру. Відповідно, якщо ти здаєш кров у госпіталі, ти вже на боці війни.

Іноді здається, що суспільство, розділившись у своїх поглядах та позиціях минулої зими, так на цих позиціях і лишилось – кожен на своїх, не бажаючи щось змінювати в сприйнятті та розумінні реальності, в своєму відчутті цієї країни, її теперішнього, її майбутнього. Вчорашні активісти сьогодні стали волонтерами, і не певен, чи перебувають нині в більшості.

Більшість, підозрюю, просто спостерігає збоку за тим, як країна намагається в цій ситуації вистояти, й максимум, на що реагує – це на повідомлення про кількість загиблих та зміну курсу валют. Реагує нервово й незадоволено. Всі втомились від війни, всі втомились від політики, втома посилює недовіру та скепсис, посилює бажання всіх у всьому звинувачувати, виключитись, дистанціюватись.

Останніми днями багато хто згадує події річної давнини – початок вогню в Києві, смерть у прямому ефірі, шок, який так і не закінчився. Смерті з того часу не стає менше, навпаки – її стає щоразу більше, а прямий ефір усе не завершується. Це лякає й пригнічує, оскільки смерть це чи не єдине, до чого не можна звикнути – скільки не спостерігай за нею, скільки не дивися, якою б автоматичною не була її щоденна поява. Особливо, коли спостерігаєш за нею з безпечної відстані, скажімо – з телевізійного екрану. Найбільшими панікерами, зазвичай, є ті, хто знаходиться в найбільшій безпеці. Хоча, якщо чесно – а хто сьогодні може почувати себе в безпеці?

Рік лише починається, проте важко навіть сказати, чого від нього очікуєш. Миру? Ну, так, безперечно. Але, зрештою, що таке мир? Завершення війни. Себто, вона так чи інакше має завершитись, має дійти кінця. Скільки це буде тривати й чого нам усім це буде коштувати? Здається, це той випадок, коли відповідь наперед краще не знати.

Телефонують знайомі з передової, просять дістати для їхнього підрозділу рації. Розповідають про проблеми зі зв´язком, про проблеми з транспортом, про проблеми з зимовою гумою. Звичайні побутові проблеми – без рацій у них куди менше шансів вижити, без зимової гуми – так само. Все так, як і до війни – люди вирішують свої проблеми, люди живуть своїм життям. Просто так склалося, що тепер їхнє життя в постійній небезпеці. Небезпека весь час поруч. Тому потрібно все це купити.

Єдина проблема – вони самі купити не можуть, вони воюють, коштів у них немає. І до кого їм у цьому випадку звертатися? Не до держави, правда ж? Шукають знайомих, шукають волонтерів. Пояснюють, які рації підійдуть, які – ні. Хоча справа, звісно ж, не в раціях. Справа в тому, чи залишаться вони живі. Ось і вибирай, за кого ти – за Україну, чи за мир.