Дорогою Льоша, правосекторівський водій, розповідає історії. Історій багато. Історії різні. Скажімо, розповідає про снайпера, котрий зняв свого тата-сепаратиста. Як це зняв? – Дивуюсь я. – Спеціально? Ні, - відповідає Льоша, - просто зреагував на рух. Але щось відчув, уночі поповз перевірити. Ледве впізнав. Чому? – Знову не розумію я. Так він же без голови був, - пояснює Льоша. І що цей снайпер тепер? – Питаю. – Що говорить? Він нічого не говорить, - пояснює Льоша. – Він тепер мовчить.

Потім розповідає про командира одного з їхніх підрозділів, зовсім молодого хлопця. Йому, - говорить, - років двадцять усього. Але ти б бачив, як його старші слухають. Шкода, що його зараз на місці немає. А що з ним? – Питаю. Сесію поїхав складати. Яку сесію? – Перепитую. Звичайну сесію, - пояснює Льоша. – Він же студент. Складе – повернеться далі командувати.

Ще розповідає, як ледь не заїхав на блокпост сепаратистів. Лише за пару сотень метрів зауважив відсутність українського прапора, змушений був кілька кілометрів валити звідти заднім ходом, оскільки розвернутись просто не було де.

В Пісках порожньо. Місцевих майже не лишилось. Між добровольцями бігає пацан, років семи. Не боїшся? – Питаю. Ні, - запевняє він. На військових дивиться з інтересом, не відходить від них. Помітно, що йому тут немає з ким поговорити, тож ходить за цими дорослими озброєними чоловіками. І пси теж за ними ходять, не відстаючи ні на крок. Псів багато. Господарі поїхали, а їх лишили. Ось вони й труться коло людей. І теж, схоже, не бояться.

Перед тим, як рушити, встигаємо познайомитись із веселим старим. Василь Львович, – називається він, світячи злодійкуватою беззубою посмішкою. – Колишній моряк і конокрад, - додає. Бреде звідкись від військових, у яких розжився "гуманітаркою" - блоком дешевих сигарет і польським хлібом. Хліб у спеціальній упаковці, може довго зберігатись і не псуватись. Колишній конокрад і моряк притримує старого велосипеда, закурює й так само починає розповідати історії. Згадує, як служив у Криму, як вони на катерах ганяли турецьких контрабандистів. Згадує дружину, що померла десять років тому, згадує дітей, що виїхали до Москви. Про добровольців говорить добре, трішки над ними підсміюється. Сепаратистів лає, розповідає, як вони бомблять довколишні хати. Говорить смішним суржиком. Українських слів більше. Зате коли починає лаятись – переходить чомусь на російську. З інтересом починає чіплятись до Юлі – молодої журналістки, хвалиться, говорить, що вже тричі потрапляв до випусків новин. Я вже знаменитий, - сміється. І теж додає, що нічого не боїться.

Історій стає щоразу більше. Кожен тут має що розповісти, кожному є що згадати. Щось розповідають відкрито, щось просять не афішувати. Війна продукує сюжети, війна змінює цю реальність, наповнює її химерними випадками, наповнює слізьми та кров´ю. Скільки ще всього страшного, кумедного та незбагненного доведеться всім нам почути, скільки ще всього доведеться дізнатись, скільки правди прийняти, скільки образ та проклять пройде повз нас. Доки країна живе своїм повсякденним життям, переймаючись передсвятковими клопотами, доки в містах щовечора запалюються вогні й публіка заповнює теплі кав´ярні та кінотеатри, зовсім поруч іде війна, і вони – ті, хто на цій війні опинився – проживають свої історії, опиняються в них, запам´ятовують, так чи інакше витворюючи якусь єдину історію, яку поки що важко зрозуміти, важко осмислити. Важко, але потрібно.

На виїзді з Пісок при дорозі чорніє спалений танк. Наш. Екіпаж згорів. Ще одна історія. Зовсім не різдвяна.