Коли їдеш на фестиваль, український чи європейський, усе починається приблизно однаково, — запрошення, заплановані виступи тощо, — розбіжності з’являються після прибуття. Так було і цього разу на Стокгольмському міжнародному поетичному фестивалі. Захід відбувався з 25 по 30 листопада у столиці Швеції, для культурного світу прославленій передусім тим, що там на вулиці Вулканусґатан, 12 живе Карлсон, і ще Нобелівським комітетом, який визначає лауреатів відомої премії, влаштовує церемонії нагородження та нобелівські бали. Мені пощастило брати участь у цьому фестивалі разом із українськими поетами Галиною Крук та Сергієм Жаданом.

• Учасників оселили на півторакілометровій центральній пішохідній вулиці міста Дроттнінґґатан, що веде до королівського палацу, і звідки до будь-якої фестивальної локації ми могли дістатися пішки. У тому ж готелі жили наші колеги із інших країн, зокрема, із США, Польщі, Норвегії, Данії, Румунії, Південної Кореї, Марокко.

• Варто зауважити, що троє учасників з України — це багато, бо інші країни були представлені одним поетом або поеткою. Мабуть, це пов’язано з геополітикою, адже війна на Донбасі не сходить з екранів європейських телевізорів, газетних шпальт та інтернет-сайтів. А європейські медіа, на відміну від більшості українських, говорять і пишуть не лише про політику, а й про культуру (у наших же виданнях рубрики культури, якщо вони взагалі є, за деякими винятками обмежуються переважно шоу-бізнесом). Можливо, це, а також уміння організаторів фестивалю працювати з пресою, привело до того, що у ЗМІ поетична подія висвітлювалася дуже широко. Зрештою, для чого запрошувати на фестиваль автора, якщо в нього не буде інструментів зробити якийсь внесок до місцевої культури, зокрема й через інформаційний простір?

• У дні перебування в Стокгольмі у кожного з учасників були заздалегідь заплановані зустрічі із журналістами. Ті, із якими довелося спілкуватися мені, були добре підготовленими й питали переважно про українську літературу в контексті війни на Донбасі. Всі вони читали присвячений Україні листопадовий номер шведського мистецького журналу «10 TAL», що було помітно із запитань. Одній журналістці навіть довелося розказувати про облаштування шахт — хоч це і не увійшло до фінального тексту, але допомогло їй зрозуміти суть проблеми. А фотограф відомої щоденної газети Svenska Dagbladet, що була заснована 1984 року і відтоді має велику популярність по всій країні, уважно слухав інтерв’ю, щоби, як він пояснив, розуміти, про що буде матеріал і знати потім, як фотографувати героя статті. Хтось казав мені, що журналістика в Швеції завжди була на високому рівні, навіть коли кризу переживали інші світові ЗМІ — у США, Франції та Британії. У нас була змога пересвідчитися, що такою вона залишається й досі.

• Хоча не обійшлося і без заангажованих журналістів (готувалася до цього заздалегідь). Ведучий в ефірі державної радіокорпорації Sveriges Radio сказав, що «Україна з’явилася якось зовсім недавно і налічує лише п’ять мільйонів людей» (так, про факти не йшлося, а російське лобі активне і в Швеції). Після цього запитав про моїх знайомих сепаратистів, і схоже відповідь про те, що луганських друзів-несепаратистів у мене значно більше, йому не сподобалася, бо запитання про вплив війни на мову, яке перекладачка обговорила зі мною ще до ефіру, так і не поставив. До речі, під час ефіру для мене перекладали лише запитання, а про цю спробу маніпуляції я дізналася лише після того, як вийшла зі студії... Дізналася від акторки, яка читала переклад мого тексту в ефірі. За два дні до цього журналістка Svenska Dagbladet запевнила мене, що хоча у Швеції й є окремі заангажовані журналісти, але їх небагато. Сподіваюсь, що згаданий інцидент — це все-таки виняток.

• Організатори Стокгольмського фестивалю здивували не лише своїм умінням працювати з медіа, а й ретельною організацією всіх заходів. Перед великими фестивальними виступами для поетів-учасників проводилися саундчики. Приміром, для організації Великої ночі читань усіх поетів-учасників фестивалю, вони зробили не лише пробу звуку для кожного автора та актора, який декламував переклади творів, а й міряли довжину мікрофона. І якщо мене попередили, що я читаю о 18.53, то саме в цей час я і з’явилася на сцені. Отже, в Театрі Содра відбувся чудовий захід, без незрозумілих технічних пауз чи інших організаційних проблем, а його тривалість не перевищила задекларовану в програмі. Словом, це не до порівняння із дещо хаотичною українською Ніччю поезії на Форумі видавців у Львові, якщо ви знаєте, про що я. Утім, чотиригодинна дискусія-представлення (із двома 5-хвилинними антрактами), що відбувалася в іншому театрі, нам видалася затягнутою — в Україні з цього зробили б принаймні три дискусії. Хоч, можливо, для шведів це цілком звичний формат.

• Загалом мистецькі фестивалі — це чудово, як в Україні, так і у Швеції. Вони допомагають нам краще зрозуміти іншого, і цей процес стає особливо приємним та ефективним, якщо всі важливі моменти продумані завчасно.

Любов Якимчук, поетка, перекладачка