Останній спіч Путіна про хрещення Володимира в Корсуні має під собою багатовікову імперську ідеологію. Чимало де хрестилися європейські королі, однак це ніколи не було підставою для захоплення чужих територій. Але у свідомості пересічного росіянина закладено з дитинства: де ступала російська нога – там Росія. Не дивно, що навіть пам´ять про Аляску досі не зникла і жевріє.

А те, що Володимир хрестив зовсім іншу Русь, а не ту, яка згодом називалася Московією, для росіян уже не має жодного значення.

Київ залишився для них символом колишньої величі і давнини, без яких їхня історія стає надто куцою й одірваною від різноманітних міфів.

Це схоже на тугу вірмен за горою Арарат, яка опинилася в Туреччині, але присутня у гербі Вірменії. Тільки ж вірмен на втрачених теренах уже нема, а Путін свято вірив, що росіян в Україні аж 17 мільйонів і всі вони сплять і бачать себе на родінє.

Тому туга росіян за Києвом агресивна. Як пише один із адептів русского міра, "дело тут, пожалуй, в старом грехе продажи первородства за чечевичную похлебку. Украинские "письменники" продали русскую культуру за кусок сала. Именно поэтому у них нет ни культуры, ни сала. Киев – мать городов русских. Украинцы продали и предали свою подлинную историю, историю Древней Руси, отреклись от родства с русскими во имя польских баек про русских "монголо-финно-татар". Неудивительно, что приходится сочинять сказки про "Украину-Русь" или про существование украинцев на протяжении десяти тысяч лет".

Продажні українці у свідомості росіян існували завжди, і мине не одне покоління, доки віра в це з їхніх голів не вивітриться. А поки що продажність і меншовартість українців щедро розсівається, як у російській літературі, так і в кіно.

У нас цілком справедливо заборонили серіал "Бєлая гвардія" за романом М. Булгакова. Я ніколи цього роману не читав, але проглядаючи в записі серіал, звіряв різні сцени за книжкою.

Те, що Булгаков був імперським патріотом і зневажав українців, давно відомо. І наша меншовартість якраз і проявляється в тому, що в Києві є його музей. Що з того, що він любив Київ? Адже він любив не український Київ, який ще за його часів звучав українською мовою гучніше, ніж у наш час. Він любив російський Київ, як любили французи французький Алжир, а англійці – англійський Делі. Однак я не чув, щоб в Алжирі був музей Альбера Камю, а в Делі – музей Редьярда Кіплінґа.

Так от про серіал. Здавалося б, у романі й так достатньо антиукраїнських епізодів та висловлювань, однак творцям серіалу всього цього видалося замало, і вони вирішили усе "покращити".

Симон Петлюра, ясна річ, погромник. Хоча ця мила забава убивати євреїв якраз була притаманна росіянам. Уже в Першу світову, захопивши Галичину, російські війська влаштовували погроми, розпускаючи чутки, буцім якісь таємничі єврейські дівчата стріляють по них із вікон. Згодом з´ясовувалося, що жоден військовий не загинув, зате сотні невинних євреїв поплатилися життям. Про це можна прочитати у спогадах Соломона Раппопорта.

Те саме відбувалося і під час Московсько-української війни. Преса УНР переповнена звістками про звірства білих і червоних.

Але в серіалі, звичайно, у ролі звірів петлюрівці. У сцені похорону білогвардійців один із персонажів пояснює, чому ховають їх у зачинених домовинах: петлюрівці повиколювали полоненим очі, повирізали на плечах погони. А задля наочності, хоч цього у Булгакова і нема, ще й показали, як ці погони вирізають.

Ось Петлюра в´їжджає до Києва. Натовп висипав на вулиці. У романі Ніколка вилазить на стіну й собі подивитися. "Какая то веселая бабенка в валенках уже находилась в нише и сказала Николке радостно:

– Держитесь за меня, панычу, а я за кирпич, а то свалимся".

Здавалося б, простенький епізод, але й тут шаловлівая ручка творців серіалу не забула познущатися над скнарістю українців. У фільмі ця бабйонка уже на драбині і за те, що дозволила хлопцеві (москалеві!) вилізти, попросила 50 карбованців, бо, мовляв, вона ту драбину через усе місто волочила. Та й квіти для улюбленого отамана вона не купила, а з вазонка зрізала.

Перукар радить російським офіцерам збрити вуса, бо петлюрівці офіцерів ріжуть. Якщо ж не хочуть збривати, то можна вуса запустити вниз по-петлюрівськи.

Ну, а всі петлюрівці просто поголовно п´яниці. Полковник Козир випиває перед боєм, не злізаючи з коня. У Булгакова такого епізоду нема. Нема й сцени, де Козир, колишній учитель, лупцює нагайкою свого джуру за те, що той неграмотний.

Козир з самого ранку наливає своїм козакам горілку з бідона. Кожен хреститься, і лише потім п´є. Сцена знайома. Нам уже у фільмі "Ми із будущєго" показували командира УПА п´яного та ще й з великою сулією мутного самогону на столі. Класика жанру.

Булгаков попри все талановитий письменник. Якось навіть не уявляю собі, щоб він описав ось таку сцену. Козир виходить з дерев´яного туалету. Джура чекає на нього з глечиком води і – увага! – з вишиваним рушником. Тут така тонка лінія: туалет і рушник. Лайно і символ.

А що тих символів ще замало, то Козир перед боєм кричить найпопулярнішу під час першого Майдану кричалку "Ганьба! " Хоч і недоречно, зате гарно.

Покидаючи село, де козаки квартирували, Козир (нагадую – сільський учитель) кличе до себе старосту й каже: "Спали цю школу. Бо тут москальської мови вчили і вона москальським духом просякла. А я місто візьму, повернуся і нову школу побудую – українську".

"Може, попа покликати, щоб перехрестив?" – питає тремтячим голосом староста.

"Ні. Попи на москальській мові служать. Москві підкоряються. Пали".

Ну, а далі Козира поранили і після того, як його доктор Турбін перев´язав, заявив: "Геть з України! Більше ви тут жити не будете".

І цього теж нема в романі. Але ж так актуально показати ненависть хохляцьку до москаля!

А потім Козир ховає свого джуру і каже попові, що треба його відспівати як героя України, бо, може, він і першим українським святим стане - новомучеником Олександром.

Не знаю, що хотіли цим у фільмі сказати, але й цього у Булгакова нема.

Тупість армії УНР підкреслюється лобовою атакою на три ряди рушниць і кулемет. Або ось такою сценою.

Гайдамацький патруль. Один із гайдамаків каже, що йому ліхтар очі ріже. Питає в бунчужного чи можна стрелити. Той дозволяє. Потім і сам стріляє. А як вони усі ліхтарі постріляли, бунчужний спохопився: як же вони будуть варту тримати, якщо так темно.

А потім цей патруль зупиняє білогвардійця, який представляється оперним співаком. "Ну і що? – скалить зуби патрульний. – Я коли вип´ю, теж співаю". А відтак вони починають вити, як собаки.

Обох цих сцен у Булгакова нема.

Без демонстрації українського антисемітизму теж не обійшлося. У Булгакова і без того ця тема яскраво демонструється, а в серіалі ще й жару додали. Козир розрубує шаблею глечика й каже: "Як жидівська голова", чого у Булгакова теж нема.

То чим усе це можна пояснити, як не нутряною ненавистю до нас? І як після цього в Росії ще можуть засуджувати нашу цензуру? Чи не достатньо було зняти серіал, доримуючись оригіналу? Навіщо усі ці фантазії?

І після цього всього вони ж таки нарікають на наші "нєдружествєнниє дєйствія". Так, ніби уся ця шовіністична параноя була бодай трохи дружня.