Це книга художника, який вирішив спробувати, чи написання книжки має щось спільне з написанням картини. Книжка для читача, який хоче спробувати як це: дивитися в книжку – як дивитися на картину. 

« Щоденник україножера»  формує нову систему координат українця. Мало того,  руйнує попередню систему комплексів, набутих рефлексів і негативного сприйняття чи самосприйняття пересічного маленького українчика. Ту систему, що за багатостолітню історію сформувала українство і яка на різних рівнях — побутових, світосприйняттєвих, ментальних — вже давно дозволяє нам повністю усвідомити себе окремішньою нацією, що мешкає на Сході Європи, але заважає усвідомити себе частиною цієї самої Європи.

Я ще не встиг розгорнути книгу, а вже на обкладинці побачив два матюки. Мушу зауважити, що кілька зразків обсценної лексики на обличчі книжки – вже формують певне ставлення, відкидають неготових читачів, притягують до себе ласих поціновувачів лихослів’я.

До речі, ідея матюкатися відразу з обкладинки – хороша. Так відпадає потреба ставити на книзі застереження «Обережно! Нецензурна лексика».

Проте книга далеко не про це.

Про гуманістичну місію

«Щоденник» про подолання негативних стереотипів, що склалися в сприйнятті українців. Про вихід себе-як-українця з застою. Вишиванка теж може пахнути нафталіном. Шаровари – то очевидний моветон. Українець може бути буддистом, українець може слухати репачіну. Час поставити між українцем і сучасним світом знак =.

Для зняття з себе клейма «українець» і перетворення цього клейма на прикол, на світоглядну перевагу, Семесюк використовує формулу, якою послуговуються різні не дуже успішні бренди для привернення уваги. Якщо ти не можеш подолати свій недолік, наголоси на ньому, висвіти цей компонент як щось позитивне.

Тому – ця книга й глибоко індивідуальна. Вона про те, як Семесюк поборов у собі комплекс зацофаного українця та поділився навичками своєї боротьби з іншими, щоб, можливо, інший українець також зрозумів, що бути українцем, іноді нехлюйським, іноді забембаним – не біда, з цього можна викрутитися. Викрутитися, і, що важливо, лишитися українцем.

Читайте також: Жлобологія. Польові дослідження українського жлобства

Цю книжку можна було назвати, наприклад, «Як українцеві подолати свої болячки: історія успіху». Або «Зароби мільйон: просто перестань бути хохлом». Або «50 відтінків українця».

Про це йдеться в «Щоденник україножера». Така його гуманістична місія.

Про зміст

«Щоденник україножера» складається з трьох частин. Перша: «Хроніки Піднебесної Наддніпрянщини». Це вільний переспів історії України, альтернативна історія, «Літопис Самописця». Текст всипаний добрим гумором, грою слів, описами історичних баталій та перипетій, що відбувалися на теренах нашої неньки.

Усіх історичних осіб, всі терміни та події автор замінює вигаданими. Так, наприклад, Україна – це Піднебесна Наддніпрянська Імперія, Донбас – Дриндурас, Во-Лінь – Волинь, Радянський Союз – Чухонська Імперія, Богдан Хмельницький – Богобран Батькохміль, комунізм – комувнизм тощо.

Семесюк своєю термінологією, крізь свою призму ретранслює минуле України, стібеться з усього, що пам’ятає про її історію, гонить, одним словом.

У другій частині «Недайбоже слово» художник мислить над проблемою самоідентифікації кожного українця – від гопника аж до Чугуєва. Так, наприклад, український гопник каже «шо», а скацаплений – «чьо».

Автор ставить питання руба про те, як сягнути кращого життя тут, в Україні. Так, за Семесюком, якщо ти написав слово «хуй» на стіні, то ти є і Януковичем, і усім бидлом, і всім паскудством, в яке заглиблена країна. А щоб поліпшити навколишнє, зітри цей свій хуй. І не лише свій, а й хуй, який хтось інший написав на іншій стіні. І так возродиться Русь-Україна-ненька, і дихання стане свіжішим.

Читайте також: Такі різні гопники, або Антологія зникаючого виду

Автор підіймає вічні теми, в яких замазаний писок українця, – сало, герб, незалежність, суржик тощо. Він пропонує свої виходи з накопиченої негативної системи цінностей, які прищеплялися українцям в той час, поки ми не були незалежною країною, і які досі продовжують вирувати в наших головах. І нам здається, що українцю притаманні пиха, жлобство, мусорство, яке «в крові», яке – «національність», поголовне шанування простолюдом тюремного шансону. Як боротися з ними? Чи варто? Де просвіт? Читайте цей розділ, і вам воздасться.

В третій і заключній частині Семесюк переповідає різні історії, сценки з життя пересічного українця, які викривають його негативні риси, показують, як з нас можна сміятися, тицяють носом у свої власні комплекси. Текст як сміхотерапія, як самовикривання і як гордість-за-вкраїнство-в-тілі-і-в-душі.

Про стиль

Стиль письма Семесюка, стиль оформлення самої книги – це взагалі окрема історія. Семесюк тисне, вчіпляється зубами в очі читача, вмонтовує кожне наступне слово так, ніби раніше в українській мові ніколи не було такого поєднання фраз. Це, фактично, нова семантика, нова орфоепіка.

Враження таке, що «Щоденник україножера» написала людина, яка просто вигадала Україну. Людина, яка дивиться на Україну тільки через товстий шар ледь прозорого скла. Скло малопрозоре через те, що на ньому нашаровані всі українські архетипи суспільних, історичних болячок, героїчних перемог і сьогоденних очікувань. І, оскільки всі ці аспекти на склі розташувалися поруч, насовуються одне на одного, то й автор не бачить історичної відстані між СБУ та НКВД, гопником та смердом, трансгуманізмом і православ’ям. Поняття сплелися, сутності змішалися, чим тобі не постмодернізм чистої води? Точніше, постмодернізм брудного скла.

Пишучи про Україну, Семесюк зумів описати зовсім інший світ. Так, ніби книгу писав не він, а будь-який герой Толкіна. Або пацан з вулиці. Або інтелігент в третьому поколінні з Лохвиці.

Тож, в моєму розумінні, якщо поєднати Толкіна, інтелігента, пацана, і зважити на безліч домішок, то це і буде його авторським стилем.

Чи став Семесюк письменником? Моя однозначна відповідь як критика – так, став.

адептам відкритої до новизни свідомості

дослідникам української ментальності

людям, що люблять реготати

художникам

для дощових романтичних вечорів під коцом

заскорузлим, зашкорубнутим членам Спілки письменників

людям, які не розуміють українську мову

снобам

кацапам

В оформленні використані фрагменти картин Івана Семесюка

Павло Коробчук