Найгірше, звісно, в грудні. В січні теж нічого доброго чекати не слід, але грудень – він особливий. Він опускає тебе на землю й налаштовує на найгірше. В грудні гостро й виразно розумієш – ближчим часом краще взагалі ні на що не розраховувати. Ближчим часом так все й лишиться – пізні ранки, ранні сутінки, промерзлі приміщення театрів та бібліотек (ну, це якщо ти ходиш до бібліотек із театрами), брудні сходи в під´їздах , протяг у вікнах, протяг у серці. А головне – жодного натяку на сонце, жодного проміння, жодної прозорості й яскравості.

Сіре небо, низькі хмари, чорний від часу сніг, мокрі від снігу дерева: зима в цій країні починається, як родинна криза – невблаганно й передбачувано. І нічого не вдієш, і ніяк не оминеш, і хотілося б рахувати дні до перших відлиг та березневого сонця, проте що ж тут рахувати, коли все лише починається. В грудні раптом лякаєшся безпросвітної темряви, що залягає в прохідних дворах, і до самих дворів теж лякаєшся заходити – хто знає, чи вийдеш із них цього разу, в такій темряві? І якщо вийдеш, то куди?

Ось саме в грудні й потрапляєш зазвичай до ям і глухих кутів, губиш себе, губиш важливі речі. Як тут не загубити, в постійних сутінках, на такій сльоті? Ясно, що все губиш, нічого не пізнаєш. І пояснити нікому не можеш, що згубив, де, за чим шкодуєш, чого тобі загалом бракує. Все гаразд, виправдовуєшся, просто депресія, так-так – знову в грудні, знову зі мною, хто б міг подумати. Зовні так і виглядає – мало сонця, багато диму, горло отруюється гострим і сталевим, як кухонні ножі, нічним повітрям, горло раниться киснем, не втримує його в собі, видихає в довколишній простір гарячі літери, які звучать так ніжно й тривожно, але з яких не складеш нічого, крім скарг та проклять.

В грудні мали б святкувати який-небудь міжнародний день утрати всіх сподівань та великого кінця всіх надій. Можна було б навіть влаштовувати яку-небудь урочисту ходу з нагоди свята. Скажімо, прохідними дворами. Під мокрими деревами. Щоби кінцево підкреслити загальну приреченість та безперспективність. В грудні добре почуваються скептики та панікери. Ось бачите, говорять перші, ми попереджали, що буде погано. А буде ще гірше, - підтакують їм останні. І що ти їм заперечиш? Заперечити їм немає чого: грудень не найкраща пора для оптимізму та бравади.

Особливо важко в грудні чекати. Важко мати справу з надією, важко мати справу з вірою. З тими речами й станами, які так легко даються, скажімо, у вересні, та якими навіть у жовтні не надто переймаєшся. Натомість тепер все стає примарним і непевним – ну яка надія, коли попереду чотири місяці авітамінозу? Яка віра, коли по-справжньому зігрієшся лише в квітні? Вірніше – наприкінці квітня. Саме час для депресій та нервових зривів, для розчарувань та зневіри, для мовчання й холоду. В грудні немає чого чекати, в грудні не варто нікому вірити.

Але чекати взагалі важко. І вірити важко. Особливо, якщо й до цього не надто вірив і особливо ні на що не чекав. Натомість, якщо знав, на що розраховувати й сподіватись, все видається не таким безнадійним навіть тепер – на початку холодів. Саме тому я говорю – добре, я підозрював, що це мало статися, що буде зимно й тривожно, буде шкода самого себе, буде шкода тих, хто довкола. Я справді западав би у відчай разом із ними, коли б думав, що з цього всього нічого не вийде, і що все це не завершиться, врешті-решт, саме так, як і має завершитись – добре й світло.

Проте я так ніколи не думав, і саме тому ніхто не переконає мене, що всі ці сутінки та депресії мають позбавляти нас упевненості й стійкості. Чорта з два, говорю я – саме лише відчуття роботи теплих сердець на вулицях і площах не дають мені втомитися й капітулювати, саме лише вимовляння вголос важливого для мене імені робить повітря солодким і легким, сама лише згадка про всю ту кількість сонця, яка на нас усіх чекає, робить всі наші рухи й жести недаремними і вкрай необхідними. Адже кожне твоє слово є недаремним, кожен твій рух є необхідним. Тому говори й не зупиняйся. Себто, вір і не розчаровуйся.