Якось печально стає від того, що наближаються свята. Календар – річ жорстока й неуникненна, він є, незалежно від того, чи ти за ним слідкуєш. Свята минають, навіть якщо ти належиш до інших конфесій. Просто дивно все це – Різдво під час війни. Те, що мало статися, те, чого не уникнеш. Зрозуміло ж було, що зима настане, що в нас усіх попереду довге й важке зимування. Відповідно, Різдва та Нового року теж не уникнути.

Цікаво, як це все буде відбуватись? Різдвяні знижки, розпродажі, новорічні пропозиції? Святкова атмосфера, родинний затишок? Корпоративи, зрештою. Будуть цього року корпоративи? З обов´язковим відрахуванням відсотків на АТО. Поїздки в теплі міста, ночівлі в затишних готелях. Все як завжди – життя триває, воно бере своє, все гаразд, жодних претензій. Добре, це тут, у тилу. Що при цьому буде на фронті? Затишшя, перемир´я, братання в окопах? Солодкі подарунки від волонтерів, зворушлива увага з боку суспільства? Втрати – менші, аніж зазвичай, репортажі – зворушливі й піднесені.

Найважче уявити, що буде за лінією фронту. Буде в них Різдво? Чи лише новорічна ніч? Яка в них концепція? Я без іронії. В країні, в якій ми жили ще рік тому, ці речі в якийсь дивний і по-своєму гармонійний спосіб поєднувались – радянські та церковні свята сприймались як щось таке, що господь бог дав нам пакетом, мовляв, самі розберетесь, якщо захочете. Сталінські прапори та церковні хоругви сприймалися як частина якоїсь химерної й не до кінця зрозумілої історії, над якою хтось (ну, вже точно не господь бог – очевидно, той просто затвердив кінцеву версію) довго бився, поєднуючи непоєднуване та змішуючи гримуче.

Так ось, у нас тут і країна тепер ніби інша, й історія виглядає щоразу інакше, і гримуча суміш святкувань розкладається на окремі інгредієнти. Принаймні, хоч щось відбувається. А що там, із ними, з нашими, котрі ще минулої новорічної ночі разом із нами дивились телевізійні привітання (так-так, на різних каналах, в різний час, згоден)? Хто їх буде вітати з Новим роком? Що бажатиме при цьому? Миру, мабуть, так? Чи перемоги? Чи будуть вони телефонувати "в Україну", чи вітатимуть? І якщо будуть, то коли почнуть? За яким часом? Будуть якісь "ялинки" для дітей? Шампанське для дорослих буде? Якщо буде, то яке – кримське чи артемівське?

Гуманітарка від керівництва "молодих республік", культурні заходи, різдвяні зірки над блокпостами. Служби в церквах, очевидно, будуть. На службах, напевне, буде багато військових. Проситимуть благословення, ставитимуть свічки за загиблими. А священики що? Будуть молитися за перемогу православної зброї? До чого закликатимуть мирян? Чи просто правитимуть свою службу (чи нестимуть її, скажімо), не акцентуючи на зовнішньополітичній ситуації, намагаючись бодай на кілька годин відволікти увагу православних від мирської суєти? Та й для самих православних, цікаво, що більш важливо – почути слово гніву чи слово спокою?

Війна лише на перший погляд стосується винятково тих, хто бере в ній безпосередню участь. Насправді вона давно вже в´їлася в довколишнє повітря, міцно застрягла в просторі. Можна робити вигляд, що її немає, що вона відбувається з кимось іншим. Можна ставитись до неї, як до нещастя на задньому тлі, сумно кивати головою, коли хтось розповідає про загиблих, висловлювати скепсис та незадоволення з приводу політичних заяв та військових звітів. Можна нервувати з цього приводу, займатися самоїдством. Або навпаки – не нервувати й займатися волонтерством. Їй усе одно. Вона триває собі, живе своїми законами, харчується новими жертвами, гріється коло згорілих заправок та магазинів, примушує всіх звикнути до своєї присутності, до своєї логіки та невблаганності.

А коли починаєш звикати, і вже навіть не реагуєш на чергові істерики та страхи, несподівано для себе розумієш, що рік завершується, а з ним завершується щось дуже важливе, щось важке й нестерпне. І що далі обов´язково має початися щось інше. Саме час подумати, що саме.