— Пане Дмитре, ви як директор музею Шевченка і член Комітету Шевченківської премії будете співпрацювати з номінантами, щоб вони могли презентувати свої твори? Сьогодні у вас виставка одного з можливих лауреатів Володимира Слєпченка?

— У нас наступний рік розписано вже до вересня-жовтня. Зі Слєпченком працюємо давно. Минулого року він також мав у нас виставку.

— У пана Володимира є шанси отримати премію?

— Можу сказати, що він досить актуальний сьогодні художник. Я не спеціаліст в образотворчому мистецтві. Оцінюю роботи у категорії — подобається чи ні. У цій серії є портрет мого батька Василя Стуса. Це бачення художника, і воно має право на існування. Коли голосуємо у Комітеті, я прислухаюся до думки художників. Щоб оцінювати літературу, треба багато читати. До мене прислуховуються з літератури. Я ж прислуховуюсь, наприклад, до Володимира Сіренка, коли йдеться про музику. Але минулого року я не погодився з Сіренком. Він вважав, що не треба давати премію художньому керівнику Донецького національного академічного театру опери та балету імені А.Б.Солов’яненка Василю Рябеньку, вже покійному. Я вважаю, що жоден театр в Україні не витягне таку оперу, як «Летючий голландець» Ріхарда Вагнера. Тут роль менеджера не менш важлива, ніж артиста.

— Чи справді члени Комітету читають номінантів, ходять на всі виставки?

— Я знаю 2-3 членів, які перечитують всіх, як і я.

— Назвіть трьох авторів, яких ви б рекомендували кожному українцеві.

— Однозначно треба прочитати трилогію Щербака: «Час смертохристів. Міражі 2077 року», «Час великої гри. Фантоми 2079 року», «Час тирана». Обов’язково збірку поезій «Не мертве море» Юрія Буряка та абсолютно точно треба прочитати роман-декалог Мирослава Лазарука «Посаг для приречених». Цей буковинський автор дуже серйозний.

— Чи має бути лауреат Шевченківської премії авторитетом думки, публічною людиною?

— Для письменника не має значення, що про нього думають. У Туреччині не люблять Орхама Памука, лауреата Нобелівської премії. Для мене він відкрив турецьку постколоніальну літературу. На жаль, в Україні постколоніальної літератури немає. Ми ще на тому етапі, коли боремося за свободу, ще не перейшли на формування власного простору. Наступаємо на одні й ті ж граблі й не знаємо, що з цим робити. Ми отримуємо по морді, i в цьому завжди винні всі, тільки не ми. Ми білі й пухнасті. От коли перестанемо так пишатися собою, тоді буде постколоніальна література. Це буде конструктивно. У цьому сенсі є невеличкі аспекти в цьогорічних претендентів. Але не такі сильні, які були у поетичних текстах Василя Герасим’юка (Шевченківська премія 2003) та Ігоря Римарука у збірці «Діва обида», яка удостоєна премії у 2002-му.

Я прихильник того, щоб у напрямi «Література» поєднувалися проза і поезія, щоб їх не роздіялили. Поезія — специфічний жанр. Її читає невелика кількість людей. Та візьмімо середньостатичного британця і запитаємо, кого він знає з українських письменників. Не так багато й назве. А коли послухати всередині країни, всі талановиті. Одна премія на рік для України — це не так уже й мало.

Правда, до премії специфічне ставлення серед експертів і фахівців. Цього року Жадан відмовився від номінації на Шевченківську премію. Йому пропонували висуватися. На жаль, у різні роки склалася певна ситуація, і люди вважають для себе не важливою Шевченківську премію. Ця відзнака державна, і вона існує. Хотілося б її розвивати. Не так просто шукати рецепти. Можливо, є щось здорове у тому, щоб ввести незалежних експертів. Зараз ми залежні від організацій, які висувають претендентів. З одного боку, добре, що висувають. Це забезпечує певну якість. З іншого боку, через це сито не кожен може пройти. Я за те, щоб авторитети формували список і група експертів голосувала. Та ми живемо в країні, де немає абсолютного авторитета для всіх. Для мене Борис Олійник є моральним авторитетом. В Україні більше таких немає.

— Чи хотіли б ви зайнятися реформуванням премії?

— Я б не хотів. Мене запросив Борис Ілліч. Він для мене взірець, моральний авторитет. У світі таких дуже мало. На одній руці можна порахувати. Вважаю, що премію треба зберігати. Вона у нас єдина. До того ж вона забезпечується фінансово. Серед лауреатів можемо назвати велику кількість достойних людей. За минулорічних мені не соромно. Той же Дочинець, Донецька опера. Своєю творчістю вони показали, що для України щось значать.

На сьогодні наша країна ще не готова до змін. Ні ментально, ні економічно, ні психологічно ми не готові до реформ. Ми готові декларувати, боротися, але будувати країну, в якій простим людям — прибиральникам, пекарям і так далі — буде добре, ми ще не готові.

— На початку листопада Порошенко нагородив лауреатів, які чекали на премію ще з березня. Вона пройшла, як з’їзд масонів, досить таємничо.

— Я сам про нагородження довідався за півтори доби до цього. Давайте все не валити на Порошенка. В країні війна, і не треба помпезностей. Комітет писав листи, що треба нагородити. Як тільки в адміністрації знайшли час, призначили дату і час нагородження. Були проколи в роботі конкретних людей, які мали б повідомити і запросити журналістів.

— Були пропозиції скасувати фінансову винагороду і перерахувати її військовим.

— Кожному лауреату як давали, так і будуть давати по 260 тисяч гривень. Янукович минулого року підписував, що у 2014 році на честь 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка розмір премії буде збільшено майже вдвічі — до 520 тисяч гривень. Порошенко відмовився від збільшення. Залишив як було.

А ті люди, які говорять про скасування, некомпетентні. Згадаємо хоча б Сталіна, який різко збільшив бюджет культури, без цього не було б перемоги у Другій світовій. Коли в державі криза і збройний конфлікт, треба підняти країну і дух. А це під силу насамперед культурі.

Ольга Жук