Презентована суперновинка має назву «Облом» – на честь невдалої спроби Жукова організувати державний переворот і наступної відставки та приниження Маршала Перемоги. Книга так само, як і «Її ім’я було Татьяна» та «Кузькіна мать», входить до трилогії «Хроніки “Великого десятиліття”».

У властивій парадоксальній манері співставлення офіційної радянської інформації та історичних фактів Віктор Суворов відкриває завісу закулісних інтриг верхівки Країни Рад наприкінці 1950-х років. Для українців книга особливо актуальна адже події, які відбулись в Угорщині 1956 року, дуже схожі на українські 2014-го.

Організувати розмову з Віктором Суворовим не так і просто, але за допомогою видавництва «Зелений Пес» вдалося записати інтерв’ю в Скайпі. Це продовження бесіди, яка відбулася напередодні виходу «Облому». Початок читайте за посиланням.

– З ваших книжок випливає, що ядерний арсенал Радянського Союзу не дозволяв йому розраховувати на сприятливий чи принаймні рівний «взаємонейтралізуючий» перебіг прямого протистояння з Заходом. Але чому тоді на Заході не розуміли «показухи» радянської загрози, сприймали її зовсім усерйоз, багато в чому рахувалися з СРСР?

– Економічна система СРСР полягає ось у чому: вся економіка не належить ні мені, ні вам, а тільки державі. А держава – це державні органи, тобто бюрократія. Все належить бюрократам. Така економіка не може бути успішною, порівняно з вільною економікою. Розумієте, на Заході сидить який-небудь власник маленького магазинчика. Йому треба, щоб його товар був найкращим, щоб він був зараз, недорого коштував. А в СРСР сидить директор – і якщо він напише добрий звіт, то все й буде добре. У нормальній економіці звітують безпосередньо перед споживачем. Я приходжу до магазину та беру чоботи або ні. А в соціалізмі економіка звітує перед бюрократами. Тобто вони можуть написати, скільки випущено пар чобіт, але ніколи не проконтролюють якість. Краще за мене ніхто не вибере светр, штани чи огірки чи горілку, яку я хочу. В нормальній економіці прямий контакт виробника й споживача, а в соціалістичній і виробник, і контролер це бюрократ. Тому наша економіка завжди відставала, і якістю, й кількістю. Всього не вистачало, були величезні черги. Уявіть вулицю. На ній є один добрий магазин, а другий, наш, поганий – таргани бігають, брудно, ніхто до нас не ходить. Щоб нам вижити, є тільки два шляхи. Або закритись, або вночі підібратися до того кращого та підпалити його. Тоді ми будемо найкращі. Тому наша соціалістична економіка могла або закінчитися, що й сталось, або треба було весь світ, цей «добрий магазин» зробити таким самим, як у нас – із брудом, тарганами. Щоб не було бази для порівняння, щоб наші люди не могли сказати: ух ти, закордонні штані! Тому не могло бути співіснування. Тому коли навіть пропагандисти говорили про співіснування, називали його формою класової боротьби. Це, мовляв, ми поки що співіснуємо, але удавимо їх колись, бо «комунізм – світле майбутнє всього людства». Тому ми не могли так просто лишити їх у спокої – хай живуть як хочуть. Бо наші люди дивляться на той бік кордону й кажуть: чому вони так добре живуть? Ми що, дурніші? Ми талановиті, ресурси є, клімат, чого нам не вистачає. Тому саме існування Заходу було для нас агітацією проти комунізму. І його треба було задавити. Немає в нас великого арсеналу ядерного – добре, ми починаємо блефувати. Кажемо, в нас бомба є, ми вам зараз кузькину мати покажемо, ми вам зараз зробимо! Тобто була спроба хоча б Німеччину зробити комуністичною як перший крок. Але й це не вийшло. Саме тому Сталін мав би перемогти весь світ, саме для цього він готував своїх парашутистів, саме для цього створювались автострадні танки, саме для цього Сталін розділив Польщу з Гітлером.

– Наших українських читачів безумовно цікавить питання, чи спроможна Росія – батогом чи пряником – затягти пострадянські країни до щільнішої форми інтеграції або просто втримати у своїй сфері впливу? Як ви оцінюєте?

– Ні, ніколи. Цього не буде. Справа в тому, що 70 років комуністичної влади – мали на російський народ (як і на український) такий страшний вплив, що Росія більше ніколи не зможе стати центром імперії. По-перше, йде виродження народу. Дивіться, спочатку прийшов комуніст із дурною ідеєю про «всім за потребами». Ті, хто розуміли, що це дурня, хто воювали, вони або загинули, або пішли у вигнання. Ті, хто лишилися – хто протестував, їх убивали, тих, хто добре працював – теж убивали, наприклад, у Голодомор. Чому знищували найкращих? Бо всіх кращими не можна зробити, а ось опустити можна. Той, хто о четвертій ранку встає й на полі оре, той багатий, куркуль, вивезімо його к чортям у Казахстан, хай він там здохне. Хай злишеться той, хто так не вкалує. Йшов негативний відбір. Перше покоління: хто міг думати й боротися, тих знищили. Наступне покоління. Це вже діти тих, хто не протестував. У них хтось з’явився – їх теж знищили. Йде війна. Багато хто у власовській армії, в УПА – їх убивають або вони йдуть із країни. В третьому поколінні лишаються ті, хто взагалі ніколи не протестував. Але й серед них хтось знаходиться. І їх уже давлять. Негативна селекція! Причому люди, які бачать, що тут їм немає ніякого виходу, їдуть. Я нещодавно виступав у Вашингтоні. Це не Силіконова долина, але приходять росіяни, українці, євреї, вірмени. І я дивлюся, що мої слухачі – один комп’ютерний інженер, другий лікар-кардіолог, тобто професіонали тікають, а п’яниці лишаються. Нещодавно була статистика, скільки втекло з Росії: учених стільки, інженерів стільки, але жоден інспектор ДАІ не втік! Злодії залишаються. Йде негативна селекція. В Росії колись був Толстой, в Україні колись був Гоголь, колись був Чайковський. Цього більше немає! Російські й українські жінки не хочуть народжувати, вони не впевнені в майбутньому. Росія не підніметься. Вона не виробляє нічого. Тільки нафту й газ. А тут великого розуму не треба, просвердлити дірку під землю – і все. Я був у Празі – що там продається російського? Матрьошки і горілка. Все! Іншого нічого нема. Росія сьогодні – сировинна колонія, придаток, як Уганда чи Нігерія, де свердлять дірку в землі та качають нафту. І тим, хто біля цієї труби сидить, кидають мільярди, щоб вони купили собі яхти та сиділи й не рипались. І вони задоволені. Інтерес споживачів цієї нафти – в тому, щоб Росія спилась і вимерла. І в лідерів наших той самий інтерес – купити яхти, вілли на Заході, покласти гроші в офшорний банк.

– У книжці «Її ім’я було Татьяна» ви піддаєте сумніву версію про підрив італійськими диверсантами «Новоросійська». І – цікавий збіг обставин – саме тоді, коли книжка (принаймні, її український переклад) готувалася до друку, ЗМІ повідомили про зізнання ветерана-італійця, що то була таки їхніх рук справа. Ви й далі цьому не вірите?

– Ні, не вірю. Цим хлопцям, італійцям, їм дуже хочеться показати, які вони герої. Ось які ми – взяли й підірвали! Але підривати їм не було потреби, в книжці я про це говорю. «Новоросійськ» (він же відібраний по війні в італійців «Юлій Цезар») – це був застарілий корабель. Нові ж кораблі італійського флоту дісталися Великій Британії та Америці. Але ті їх порізали, бо навіть такі кораблі не потрібні вже були. І це були кораблі, збудовані перед Другою світовою. А «Юлій Цезар» – взагалі перед Першою! У Другій світовій війні він уже був плавучою казармою, нікому, за великим рахунком, не потрібною. Тому підривати його нема чого. У нас пишуть: він був гордістю італійського флоту, й вони не могли дозволити. Не був він гордістю італійського флоту! Він не плавав, він стояв і заріс черепашками. І толку з нього не було. Це нашим злочинцям така італійська версія вигідна, щоб відвести від себе підозри, й італійцям вигідна: які ми герої, знищили цей «Новоросійськ». Жодних доказів у них нема.

– Петро Сергійович Делябін, колишній співробітник КГБ, що втік до США, свідчив у Конгресі, що вбивство Симона Петлюри 1926 року було однією з перших спецоперацій зі знищення політичних опонентів за кордоном, яку провела червона Москва. Що ви про це думаєте? На чому тримається успіх радянських і російських спецслужб у цій сфері?

– Маю сказати, вони не тільки українських політичних противників нищили. Заманювали, вбивали, арештовували… А весь цей успіх тримається тільки на тому, що Захід надто лояльно ставиться до цих злочинців, не хоче їх називати злочинцями. У мене був добрий приятель тут у Лондоні – Саша Литвиненко, я був першою людиною, якій він подзвонив зі шпиталю. Дзвонить і каже: слухай, мене отруїли. Я кажу: та облиш, кому ми з тобою потрібні! Я йому дзвонив щовечора. Нормально говорили, а потім йому ставало все гірше. Тоді якось дзвоню, а він уже бере слухавку й починає говорити, а слухавка падає з рук. І невдовзі помер. Це було політичне вбивство. Його організувати не аж так важко, бо тут свобода переміщення, хто хоче, може приїхати, ні за ким не стежать. Але те, що ця справа не доведена до кінця, що британська влада її не розкрутила, це можна пояснити лише тим, що їм не хочеться псувати відносини з Великою Росією, з Путіним. Їм хочеться бути друзями.

– А чому?

– Це їх треба спитати, а не мене! Вони завжди хотіли бути друзями. І Черчілль, і Рузвельт, і всі інші хотіли мати справу з цим режимом дурнів і злочинців. Наприклад, Голодомор в Україні. Вони це бачили, це не можна було не бачити! Дипломати їхні писали в Лондон, у Вашингтон – хлопці, тут страшні речі робляться, люди на вулицях помирають. І ніхто на це не реагував! Бо їм чомусь треба було підтримувати добрі відносини з товаришем Сталіним. Чому це – питайте в них!

– А за себе не боїтеся?

– Якби я боявся, то притих би. Сюди багато тікали і з ГРУ, і з КГБ, і з НКВД. Людина втікає – і сидить тихо, як мишка, і ніхто її не чіпає, нікому вона не потрібна. А я втік не для того, щоб утекти, а щоб сказати свою головну ідею – ідею «Криголаму». Я перший це сказав. Мені треба було висловитися. Коли зрозумієш таку просту істину, це не можна втримати в собі. І немає з ким поділитися! Ось поділишся з другом, а він – може, він хороша людина, але вирішить, що я провокатор і розповідаю такі речі, щоб його перевірити. Він тоді має побігти й здати мене. Розказати треба всьому світу… Що сказати, боюся, сиджу трясуся (сміється ). Таня принесе чаю, а я їй: ні, ти сама випий спочатку. Росіяни кажуть: вовків боятись – у ліс не ходити. Життя дивовижне саме цим, що я розумію: там велика країна, в яких тисячі тонн архівних документів, і вони нічого не можуть зробити проти мене, окрім як оголосити, який я нехороший. Це чудове відчуття – прокинешся вночі й думаєш: от як добре! Це задоволення, котре я не знаю, з чим порівняти. Я, звісно, в жодному разі не порівнюю себе з Пушкіним, але пам’ятаєте, він танцював і кричав «оце так Пушкін, оце так сучий син!» – так от у мене трохи схоже відчуття.

Спілкувався Олег Коцарев