Ростислав Прокоп´юк, чеський психолог і психоаналітик українського походження, автор двох книжок, часто слухає людські сповіді. Інколи він, мабуть, почуває себе в ролі священика, який просто змушений вислуховувати людські проблеми. А часом і відпускати невеликі гріхи.

Одна жінка розповідала про свого чоловіка:

– Я йому впала в око ще в дев´ятому класі. За дев´ять років ми одружилися. Зараз він директор, керує великим підприємством і влаштовує мені пекло вдома. Він збирає все, що бачить. Має в хаті тисячу авторучок, десятки мобільних телефонів, тепер почав купувати ножі. Я почуваю себе такою самотньою в тому його захопленні збирати усілякі речі. Відчуваю любов лише свого песика і доньки.

– У вас є два варіанти, – каже Ростислав, – послати його дуже далеко разом з усією його збираниною, або залишити його збирати далі, а вам дозбирати хутенько те, що ви ще не отримали за ті роки з ним.

Відповідь була така: – Я не можу цього зробити. Він був колись для мене дуже добрий.

Людям часто, робить висновок Ростислав, вистачає лише того, що було в минулому.

В минулому для багатьох старших людей був Совєтський Союз. І їм там було добре. Було затишно. Вони не можуть його зрадити, бо їм там було найкраще. Приємні спогади про приємне життя накладаються на ностальгійні спогади юності. А в юності все було прекрасне. Чи можна зрадити юність?

Мене часто запитують в Австрії під час різних інтерв´ю, чим усе це закінчиться, і хто я – оптиміст чи песиміст.

Я оптиміст, і вірю, що закінчиться усе добре. Для нас. Але не для людей, які не можуть забути своє радісне минуле. На них чекають великі випробування і трагедії.

Я також згадую про Мойсея, який водив свій народ сорок років пустелею, доки не вимруть ті, хто пам´ятав життя в неволі і носив у собі ті самі ностальгійні спомини про щасливе життя.

Ми пройшли вже більшу половину своєї дороги в пустелі, мусимо рухатися далі. Залишаючи по собі тисячі мертвих невільників духу.

У мене теж є свої ностальгійні спомини, пов´язані з юністю. Але я не можу також забути того побуту, в якому усі ми мусили виживати, стоячи в чергах і добуваючи хліб насущний правдами і неправдами. Не можу забути черг на світанку за молоком для дитини, коли очі ще злипаються, коли зимно, а люди довкола тебе злі і недобрі. Вони мовчазні й насуплені, вони роз´єднані і безликі, тут кожен за себе. Але це тільки до якогось часу. Щойно виникає загроза проникнення збоку якогось індивідуума без черги, люди перетворюються на згуртовану зграю з вищериними іклами, готовими розтерзати зайду.

А потім така сама черга за ковбасою, за сиром, за яйцями. І коли пані директорова (так мій тато називав двірничку) влітала до нас і повідомляла, що до "склепу привезли муку, я для вас зайняла чергу", ми усією сім´єю вилітали з мішками під пахвами й інколи теж наражалися на людську непримиренність і лють. Але в пригоді ставала та сама пані директорова: "Та ви шо, не впізнали? Та то пан дохтір!" І люди заспокоювалися, бо знали, що всі вони рано чи пізно опиняться "під паном дохтіром".

Мені неабияк пофортунило, народившись в родині лікаря й інженера-економіста. Мама з кожної ревізії волокла до хати торби продуктів. До тата пацієнти несли теж продукти і розплачувалися продуктами. Ґаздині з сіл везли курей, яйця, городину, яблука, а тато лікував їх, не перебираючи, часом і безкоштовно.

Ніколи не забуду запаху свіжого м´яса, яке приносили нам м´ясники з м´ясокомбінату. Авжеж, краденого м´яса. Вони розщіпали на собі куртки, сорочки, штани й кальсони і витягали цілі пласти м´яса, якими оперізувалися. М´ясо було загорнуте в розлізлу від крові газету і парувало. М´яса було багато, і нам його стільки не треба було, тоді тато кликав сусідку, і вона забирала решту.

Ми всі були скупниками краденого. Крадена кава, крадені цукерки, крадені крупи, крадене масло, крадені лампочки, крадені відрізки тканин…

Я теж був злодієм. Я крав книжки з бібліотек. Правда, то не були книжки, на які був попит, то не були детективи чи пригодницькі, то були різні забуті українські письменники, яких видали у 60-тих роках і ніхто їх не читав. То таке моє маленьке виправдання перед докорами совісті. І я не знаю жодного письменника, який би не поцупив за свого життя бодай однієї якоїсь книжки. І можу назвати принаймні трьох письменників, які поцупили книжки в мене. Але не назву.

Я не можу не згадувати з ностальгією тих часів бодай тому, що там були ще живими мої батьки. І мені теж було добре й затишно. Але й страшно. Бо коли о восьмій ранку до тебе до хати вриваються троє кагебістів з двома понятими і влаштовують обшук, який триває 12 годин, а потім забирають рукописи й книжки і тебе разом з ними, то почуття затишності розсівається, мов туман.

Мені шкода людей, які залишилися в Криму і Лугандоні. Вони жили в якомусь своєму вимріяному світі, не усвідомлюючи того, що в Росії давно вже не затишне совєтське життя. І той стан, коли їм було добре, ніколи більше не повернеться.

Їх зрадили їхні ж таки ідеали. Вони тепер ненавидять нас. Бо ми не хочемо їх більше годувати. І ненавидять тих, хто обіцяв їм чудове життя під благодатним омофором Росії. У них не залишилося об´єкту для симпатії. Їх буде душити гнів і ненависть.

У 2031 році – на сороковому році нашого блукання в пустелі – ми приймемо усіх тих блудних синів, що вижили, і пробачимо.